Сутність і головні завдання моніторингу якості освіти

Аналізуючи якість освіти, треба оцінювати показники, які лежать поза системою освіти. Це передусім якість життя, яка вбирає в себе і ціннісні орієнтири особистості, і заробітну плату, і озброєність комп'ютерами та ін. Ці показники в Україні, порівняно з розвиненими країнами світу, значно нижчі. Н авчати і виховувати на іншому змісті, інших цінностях повинні інші викладачі, які самі впроваджують та дотримуються інших ціннісних засад освіти. Ці зміни відбуваються і впродовж десятиліть. А зараз якість життя в Україні значною мірою і залежить від якості освіти, яку мають українські громадяни. Сьогодні дуже популярною "новою" темою наукового обговорення вважається проблема якості освіти. Дивно, адже завжди науковці, педагоги переймалися саме підвищенням якості освіти.

Дослідження проблеми якості освіти доцільно було б розпочати з етимології слова "якість". Цей термін тлумачать з двох позицій. Існує філософський підхід, за яким якість – це саме те, що відрізняє освіту від інших соціальних явищ. У філософії ця категорія не має оціночного характеру, тому безглуздо ставити питання про зміну якості, її оцінювання. Є й виробничий підхід, де йдеться про "якість продукції" як сукупність споживчих властивостей цієї продукції, які мають значення для споживачів. До так званої продукції освіти можна віднести випускників, які здобули освіту ліпшої або гіршої якості. Тому саме з цих "виробничих" позицій словосполучення "керівництво якістю освіти" є коректним.

Якість освіти особистості ми визначаємо як співвідношення мети та результату освітньої діяльності. Ніякі результати не можна визнавати добрими, якими б значними вони не були, якщо той, хто навчається, може досягти більшого, та ніякі результати, якими б незначними вони не були, не можна визнавати поганими, якщо вони відповідають максимальним можливостям особистості.

Безумовно, при оцінюванні якості освіти спочатку треба проаналізувати та оцінити якість мети. Якщо цілі сформульовані неграмотно, неправильно, некоректно, то про якість не може йтися зовсім, бо під ці неправильні цілі вибиратимуться й відповідні їм неправильні методи, форми, засоби та ін., тому й результати освіти не будуть позитивними.

Якщо якість – це відношення результату до мети, то ефективність – це відношення результату до витрат. Чим більше держава витрачає коштів на освіту, тим вищою буде якість життя.

При визначенні ефективності керівництва освітою відношення результатів до витрат визначається не арифметичною дією, а порівнянням витрат за інших результатів. Спочатку визначають область, в межах якої будь-які результати вважаються оптимальними, та область, в межах якої всі витрати визначають припустимими або мінімально необхідними, тобто оптимальними. Оптимальними визначають витрати в тому випадку, коли вони не перебільшують раніше запланованих, тобто відповідають їм.

Якщо результати максимально можливі для конкретних умов або відповідають заздалегідь заданим критеріям, а витрати мінімально необхідні або не виходять за межі можливостей, то ефективність управління визначається найвищою, тобто оптимальною. Але тут треба зауважити, що йдеться не про загально мінімальні, а про мінімально необхідні витрати, тобто поріг умов, витрат, нижче якого навіть мінімальна якість стає недосяжною. Ефективне управління завжди має на увазі мінімально необхідні витрати сил, коштів, ресурсів, а також часу, а не мінімальні витрати взагалі.

У будь-яких контекстах, роздумах, міркуваннях, постулатах, які стосуються сфери освіти, максимально можлива ефективність завжди передбачає значення параметрів, за якими не виникає ніяких ушкоджень для вихованця, студента, викладача.

Якщо система освіти на всіх етапах спрацьовує відповідно, професійно, а показники якості не задовольняють викладачів, повинно йтися про перехід до режиму розвитку. А останній, як відомо, здійснюється тільки через розробку нових технологій, тобто через інноваційний процес.

Узагалі при аналізі якості освіти треба оцінювати показники, які лежать поза системою освіти. Це передусім якість життя, яка вбирає в себе і ціннісні орієнтири особистості, і заробітну плату, і озброєність комп'ютерами та ін. Ці показники в Україні, порівняно з розвиненими країнами світу, значно нижчі. Навчати і виховувати на іншому змісті, інших цінностях повинні інші викладачі, які самі впроваджують та дотримуються інших ціннісних засад освіти. Ці зміни відбуваються впродовж десятиліть. А зараз якість життя в Україні значною мірою залежить від якості освіти, яку мають українські громадяни [6, с. 109].

Сьогодні треба ретельно проаналізувати та оцінити позиції аналітиків як вітчизняних, так і іноземних, які по-різному трактують потреби своїх країн в якісній освіти. Так, деякі американські вчені вважають, що для процвітання їхньої країни у XXI ст. необхідно мати 20-25% людей з високою якістю вищої освіти, водночас японські вчені розглядають питання про необхідність введення у країні загальної обов'язкової над середньої освіти (тобто загальна освіта вищого рівня, ніж дає середня школа), оскільки, на їхню думку, на початку XXI ст. більшість робітничих професій потребує від людини освіти вище середньої.

Аналіз наведених вище доводів дає нам підстави узагальнити деякі думки, спираючись на які можна сформулювати своє бачення означеної проблеми та шляхи її розв'язання:

• управління якістю освіти – дуже широка проблема, яка потребує свого розв'язання протягом багатьох років. Вона потребує зусиль вчених, практиків, її рішення можливе в межах різних, у тому числі нових галузей наукових знань, що розвиваються;
• ні в Україні, ні у світовій практиці не існує загальних, незмінних критеріїв, показників, тим більше цілісної системи, за допомогою якої можна було б визначити якість освіти в навчальному закладі;
• розв'язання проблеми управління якістю освіти має ґрунтуватися на багато дисциплінарному підході, треба сміливіше використовувати відомі інтегративні показники, одночасно розробляючи механізми інтеграції різних показників, які оцінюють якість освіти з різних боків, підходів та в різних аспектах;
• якість освіти, як і управління нею, слід розглядати не абсолютно, не взагалі, а тільки з урахуванням конкретних національних умов. Найважливішою умовою є український, слов'янський менталітет, вивченню якого ми повинні приділяти достатньо уваги та зусиль. Також треба враховувати ті соціально-економічні, політичні перетворення, які відбуваються у країні;
• розв'язання проблем управління якістю освіти – це не тимчасова компанія інноваційних освітніх закладів; це те, що повинен здійснювати кожний навчальний заклад, послідовно створюючи культурні зразки прогресивного досвіду управління якістю освіти, доки вона не буде прогнозувати в межах потенційного розвитку особистості, гарантовано досягатися та технологічно визначатися, наскільки це буде можливим;
• якість освіти треба оцінювати не тільки за допомогою педагогічних, освітніх параметрів, а й за допомогою критеріїв, які перебувають поза сферою освіти та коригуються за такими глобальними категоріями, як життєвий рівень, якість життя та ін.;
• одним із найважливіших, принципово нових напрямів підвищення якості освіти є ціннісний підхід до управління цією якістю на засадах культурно-історичної педагогіки, яка передбачає послідовне зміщення акцентів: з освіти, що формує культуру корисності (знання, вміння і т. ін.), на освіту, що формує передусім культуру відродження гідності, підйому, відповідальності (дух, духовність, гуманістичні цінності) [2, с. 34].

Зауважимо, що управління якістю освіти – дуже важливе питання. Його аналіз, пошуки відповідей на нього знаходяться у двох взаємодіючих, але не тотожних галузях знань: педагогіці та менеджменті в освіті.

Моніторинг освіти розглядається в теорії спеціального управління як одна із головних, відносно самостійних ланок управлінського циклу. В межах моніторингу проводиться виявлення та оцінювання проведених педагогічних дій. При цьому забезпечується зворотний зв'язок, який повідомляє про відповідність фактичних результатів діяльності педагогічного колективу кінцевій меті. Той факт, що вона не завжди досягається повністю, є звичайною ситуацією і завдання полягає в тому, щоб оцінювати ступінь її досягнення, направленість та причини відхилень.

Зрозуміло, що результати педагогічного процесу обумовлюються впливом різних зовнішніх і внутрішніх факторів: це зміни в навчальних планах, забезпечення інформаційною літературою та засобами навчання, застосування сучасних методик і технологій навчання, а також суб'єктивних факторів: як склад педагогічних працівників та тих, хто навчається.

Таким чином, моніторинг освіти передбачає виявлення і врегулювання впливу факторів зовнішнього середовища та внутрішніх факторів самої педагогічної системи. В реальних умовах моніторинг тісно пов'язаний з функціями та стадіями управління навчальним закладом, тобто він охоплює цілі, інформації, рішення, організацію та рівень педагогічної діяльності колективу та управління ним. Сьогодні існує реальна суттєва відмінність в підходах до системи моніторингу в вітчизняній і зарубіжній практиці. Це різниці в тлумаченні, ефективності та результативності роботи навчального закладу та відповідальності за результати діяльності. Моніторинг здійснюється принципово різними шляхами: контроль навчального процесу та контроль знань тих, хто навчається. Перший шлях методично відпрацьований та виконується систематично в кожному навчальному закладі. Його характерною рисою є всеохоплюючий характер. Він реалізується періодично і постійно. Періодично – це ліцензування, акредитація та атестація як зовнішня перевірка навчального закладу. Постійний контроль за станом навчального процесу здійснюється "власними" силами – ректором, дирекцією, деканатами, відділеннями, кафедрами, методичними та адміністративними комісіями. Він ґрунтується на правовій основі і охоплює, перед усім, стан навчально-методичного забезпечення, лабораторну базу, кадровий склад та, по-друге, організацію навчального процесу (розклад занять, ведення поточної документації, виховна робота тощо) [4, с. 84].

Вихідним положенням моніторингу є його зв'язок з цілями навчання, які зазвичай передбачені навчальним планом, тобто, моніторинг, пов'язаний з оцінкою реалізації цілей і планів, порівняння фактичного рівня підготовки з планами. Головним завданням моніторингу є зменшення різниці між ними, виявлення та усунення негативних факторів впливу на неї.

Якісною і кількісною мірою оцінки результатів педагогічної діяльності є досягнення бажаного результату. Останній визначається нормами, стандартами відповідної спеціальності.

Саме норма, стандарт є необхідною умовою та підґрунтям моніторингу в освіті, оскільки з ними порівнюються фактичні результати, після чого здійснюється оцінювання і корекція.

В освітньому процесі таке співставлення фактичних досягнень з нормою, еталонам, вимогами стандартів називається перевіркою. За допомогою моніторингу є можливість дати відповідь на запитання про ефективність певної технології навчання, виділити фактори впливу на результати, довести залежність від кваліфікації педагога. Одна з головних вимог оцінювання роботи навчального закладу – об'єктивність: відповідність фактичних успіхам науково-педагогічних працівників, студентів; оцінювання виявленого рівня знань, відповідно до державних стандартів.

Дослідження якості освітніх процесів у навчальних закладах передбачає такі етапи:

• Діагностика та експертиза діяльності навчального закладу;
• Зіставно-порівняльний аналіз результатів, консультування та практична допомога в подоланні недоліків, труднощів, які виникають під час навчального процесу;
• Проектні плани майбутнього розвитку навчального закладу [1, с. 57].

Моніторинг діяльності навчального закладу включає збір потрібної інформації, підготовку звіту та презентацію його перед учасниками навчального процесу. В звіті має бути представлений реальний стан діяльності навчального закладу, рівень розбіжності результатів навчального процесу зі спеціальностей передбаченим нормам, стандартам, освітнім цілям підготовки фахівців. При цьому слід зважати на те, що моніторинг і оцінка будуть ефективні настільки, наскільки коректно сформовані стандарти і норми, відповідно до принципових вимог сучасного виробництва.

З дидактики відомо, що структура процесу навчання включає: мету (цілі), зміст навчального матеріалу, засоби, методи і форми контролю результату.

На перший погляд контроль, призначений для з'ясування рівня засвоєння навчального матеріалу і визначення результатів навчання. Але, моніторинг тим і відрізняється від контролю, що його завданням є виявлення зв'язків з другими складовими навчального процесу, зокрема з цілепокладанням. Моніторинг як технологія передбачає визначення результатів навчання і його корекцію, відповідно до стану засвоєння конкретних знань і умінь (когнітивна сфера діяльності) – які студент повинен був сформувати в процесі вивчення даного навчального матеріалу.

Таким чином, моніторинг встановлює не тільки рівень сформованості знань і умінь студентами, але й їх відповідність заданим цілям даного навчального процесу, а також створює можливості корекції їх, відповідно до визначеного еталону стандарту майбутньої професійної діяльності.

Кінцеві результати функціонування освітньої системи, тобто якість цієї освіти, залежать від багатьох чинників (зовнішніх і внутрішніх), умов, складників і підсистем самої освітньої сфери. Не можна забувати також і того, що система освіти та освітня діяльність – надзвичайно багатогранні. Тому об'єктами моніторингу в освітній сфері можуть бути різноманітні види діяльності людини (викладача, учня або студента, керівника навчального закладу, управлінця будь-якого рівня), окремі складники всієї системи освіти, навчально-виховний та освітній процеси, їх етапи й результати, діяльність навчальних закладів, освітніх систем різних рівнів (муніципального, районного, обласного, регіонального, національного), освітні технології й методики, їх ефективність; зміст освіти та засоби, що забезпечують навчально-виховний процес та багато іншого.

У науковій літературі досі немає чітко визначеної класифікації видів моніторингу. Така ситуація частково спричинена тим, що жорсткий поділ освітнього моніторингу за різними видами не доцільний. Це також можна пояснити іншими причинами, а саме:

• відкритістю освітньої системи, отже, залежністю результатів її розвитку від багатьох чинників, що не завжди належать до самої системи освіти;
• необхідністю отримання різнобічної інформації для вироблення освітньої політики та прийняття рішень органами державного управління освітою або іншими владними структурами;
• використанням у процесі формування особистості випускника навчального закладу знань і методик, що властиві іншим наукам (психології, соціології, фізіології тощо) [8, c. 41].

Задля досягнення зазначених цілей проводяться дослідження психологічних особливостей, соціальних умов життя всіх учасників освітнього процесу (школярів та їхніх родин, учителів), стану фізичного та морального здоров'я дітей, рівня економічного розвитку суспільства й окремого регіону, а також інших об'єктів. Крім того, не всі види моніторингу, які називаються в літературі, на практиці активно застосовуються, але можна сподіватися, що з часом вони реалізуються, оскільки стратегічне планування в освітній сфері та стійкий розвиток системи освіти потребуватиме різнобічного потужного інформаційного забезпечення для реалізації цих напрямів діяльності.

Усі види моніторингу можна розділити на два типи залежно від того, хто проводить це дослідження. На цьому підґрунті виокремлюють зовнішній та внутрішній моніторинги.

Внутрішній моніторинг проводять фахівці самої установи (навчального закладу або органу управління освітою) задля поліпшення ефективності адміністрування, активізації навчально-виховної діяльності, виявлення прогалин у знаннях учнів, проведенні дослідницької роботи щодо раціональності педагогічної методики тощо. Результати цього моніторингу мають вагу лише при внутрішньому використанні: збір даних про певні характеристики учнів і показники їх розвитку; ресурси; конкретні факти порушення технологічності освітнього процесу та окремих його етапів, умов тощо. Не всі результати, отримані під час внутрішнього моніторингу, після їх аналізу й узагальнення треба оприлюднювати; частину з них використовуватиме керівництво в подальшій роботі без оголошення [7, c. 28].

Зовнішній моніторинг здійснюють незалежні спеціальні установи (центри моніторингу, соціологічних досліджень) найчастіше для отримання статистично значущої достовірної інформації, яка є основою освітньої статистики держави. Збір інформації здійснюється переважно за показниками якості ЗСО, що нормативно затверджені й надаються Державному комітетові статистики України, Міністерству освіти і науки України, урядові й іншим відомствам і зацікавленим державним структурам, громадськості як офіційна інформація про результати діяльності системи освіти відповідного рівня.

Характерною відзнакою будь-якого моніторингу (як внутрішнього, так і зовнішнього) є те, що він має бути систематичним, планомірним і систематизованим. Цілі, завдання таких досліджень мають бути оголошеними заздалегідь, результати проаналізованими, узагальненими на відповідному рівні та оприлюдненими. За підсумками таких перевірок керівництво певної установи або підрозділу (рівня) прийматиме відповідні управлінські рішення, спрямовані або на підтримку й поліпшення наявного рівня якості, або на усунення виявлених недоліків.

Крім зазначених зовнішнього і внутрішнього моніторингу, виділяють такі види освітнього моніторингу:

Інформаційний, що полягає в зборі, накопиченні та систематизації, а іноді й поширенні інформації, але не передбачає проведення спеціального обстеження на етапі збору інформації.

Управлінський, що передбачає збір та узагальнення інформації за певними показниками для вивчення конкретної освітньої проблеми та вироблення відповідних рекомендацій щодо формування політики й прийняття органами державного управління освітою необхідних рішень. Управлінським моніторингом називається стеження за характером взаємодії на різних управлінських рівнях у системах: керівник – педагогічний колектив; керівник – учнівський колектив; керівник – батьківський колектив; керівник – зовнішнє середовище; вчитель – учитель; вчитель – учні; вчитель – родина [9].

Як основу для класифікації можна обрати засоби, що їх використовують для проведення моніторингу. Це дає змогу виокремити такі види моніторингу в освіті: педагогічний; соціологічний; психологічний; медичний; економічний; демографічний. Кожен з цих видів моніторингу має свій об'єкт вивчення і передбачає використання не лише загальних, а й специфічних методів дослідження. Якість освіти є досить складною й багатогранною категорією, отже, для отримання узагальненої оцінки необхідно виміряти й оцінити якість різних її складників і процесів.

Особливий інтерес у дослідників різних країн викликає педагогічний моніторинг який трактується, як тривале стеження за процесом інтеграції психолого-педагогічних знань в усіх його станах і проявах, співвіднесення одержаної інформації із заданим еталоном і прогнозуванням на цій підставі нового технологічного забезпечення цього процесу [5, c. 31].

Оскільки педагогіка – це наука про навчання, виховання й освіту, то цілком закономірним є виокремлення дидактичного, виховного та освітнього як підвидів педагогічного моніторингу.

Дидактичний моніторинг передбачає стеження за різними аспектами навчально-освітнього процесу.

Виховний моніторинг означає стеження за різними сторонами освітньо-виховного процесу.

Освітнім моніторингом або моніторингом в освіті називають систему збору, опрацювання, зберігання та поширення інформації про освітню систему або її окремі елементи, яка орієнтована на інформаційне забезпечення управління й дозволяє судити про стан об'єкта в будь-який момент часу та прогнозує його розвиток. Об'єктами дослідження при цьому є різноманітні етапи навчально-виховного процесу, зміст освіти, результати навчальної діяльності учнів (рівень навчальних досягнень), умови, що забезпечують можливість виховання та самовиховання особистості, моральні, етичні цінності школяра тощо.

Система освіти не є ізольованою системою, отже, на її функціонування, кінцеві результати суттєво впливає соціальне середовище (так звані зовнішні чинники), у якому знаходиться й функціонує конкретний її елемент (навчальний заклад) та учні. Саме тому для вироблення освітньої політики (як держави, так і конкретного регіону), прийняття управлінського рішення на будь-якому рівні державного управління освітою, організації педагогічної діяльності, спрямованої на подолання недоліків у вихованні й навчанні як конкретного учня, так і всієї учнівської молоді, велике значення має проведення соціологічних досліджень. Отже, соціологічний моніторинг, як самостійний вид, водночас можна розглядати і як підвид управлінського.

Соціологічним моніторингом в освітній сфері, називається "сукупність систематичних спостережень за певними соціальними об'єктами в просторі й часі їхньої еволюції за наперед визначеними показниками (індикаторами) ". При цьому автор наголошує, що час спостережень за об'єктами має надзвичайно важливе значення, оскільки йдеться про становлення, ґенезу, динаміку їх послідовних перетворень [3, c. 7].

Моніторинг у соціології є засобом забезпечення ефективного функціонування системи прогнозування; систематичним спостереженням, оцінюванням і прогнозом стану навколишнього середовища, що обумовлений господарською діяльністю людства.

Соціологічний моніторинг розглядається як системна сукупність регулярно повторюваних досліджень, мета яких полягає в науково-інформаційній допомозі зацікавленим організаціям у реалізації соціальних програм, що відповідають соціокультурним характеристикам та особливостям масової свідомості різних поколінь населення.

Соціально-психологічний моніторинг – це спеціально організоване стеження за системою колективно-групових, особистісних відносин, за характером психологічної атмосфери колективу, групи.

За класифікацією, що ґрунтується на ієрархії систем управління, виокремлюють такі види моніторингу:

• шкільний (або внутрішньо шкільний);
• районний; обласний (регіональний);
• національний (федеральний або загальнодержавний);
• міжнародний [8, c. 44].

Варто наголосити на важливості проведення порівняльних досліджень на міжнародному рівні. Такі оглядові широкомасштабні дослідження дають гарну нагоду урядам країн-учасниць всебічно оцінити ефективність функціонування власних систем шкільної освіти та систем державного управління освітою, визначити загальносвітові освітні тенденції, спільні проблеми освітньої сфери та державного управління нею, вивчити й оцінити місцеві соціально-економічні умови навчання, виявити чинники негативного впливу на результативність навчання та зіставити одержані результати з міжнародними стандартами в галузі освіти.

Важливість участі України в різноманітних міжнародних моніторингових дослідженнях пояснюється інтеграцією нашої держави до світового та європейського освітніх просторів та тими процесами модернізації освіти і системи державного управління нею, що відбуваються останнім часом.

Зазначені види моніторингу мають суттєві відмінності не лише в меті й завданнях, технології їх організації та проведення, а також у поданні та поширенні результатів досліджень, способів прийняття й реалізації державно-управлінських рішень на підставі вивчення отриманої інформації.

Будь-яке моніторингове дослідження – доволі складний і тривалий процес, що потребує ґрунтовного підготування й ретельного дотримання певних правил, процедур і технологій. Лише в такому разі отримані результати можна буде вважати об'єктивними й достовірними, використовувати їх для планування розвитку освітньої системи відповідного рівня та робити політичні висновки. Залежно від обраного об'єкта загальний план проведення моніторингового дослідження може мати певні особливості, проте існує набір певних послідовних дій, що є обов'язковими для будь-якого дослідження якості освіти. Наведемо орієнтовний план такого дослідження.

Отже, моніторинг в освіті – це система заходів щодо збирання, опрацювання, аналізу та поширення інформації з метою вивчення й оцінювання стану функціонування певного суб'єкта освітньої діяльності чи освітньої системи загалом та прогнозування їх розвитку на основі аналізу одержаних даних і виявлених тенденцій та закономірностей.

Необхідно зауважити, що система освітнього моніторингу функціонує в динамічних умовах освітньої діяльності, тому критерії й показники, що їх обирають відповідно до певної моделі об'єкта моніторингу, мають сенс лише в певній програмі моніторингу. Тому всі рейтинги та показники якості освіти слід сприймати аналітично, тлумачити по-різному, зважаючи на їх природу, і не робити упереджених висновків.

Література

1. Вікторов В. Основні критерії та показники якості освіти // Вища освіта України, 2006. – № 1. – С. 54 – 59.

2. Волобуєва Т. Б. Управлінський супровід моніторингу якості освіти. – Харків: Основа, 2004. – 94с.

3. Гавриленко І. М. Соціологічний моніторинг і діагностика в освіті // Освіта і управління, 1998. - №. 2. – Т. 2. – С. 7 – 9.

4. Єльнікова Г. В. Освітній моніторинг в регуляції управління загальною середньою освітою // Управління національною освітою в умовах становлення і розвитку української державності // Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції (28 – 30 жовтня 1998 року). – К.: Правда Ярославичів, 1998. – С. 83 – 86.

5. Качалова Л. П. Педагогический мониторинг: Процессы интеграции психолого-педагогических знаний будущего учителя // Стандарты и мониторинг в образовании. – 1999. – № 6. – С. 31 – 34.

6. Локшина О. І. Моніторинг якості освіти: світовий досвід // Педагогіка і психологія, 2003. – № 1. – С. 108 – 116.

7. Матрос Д. Ш., Полев Д. М., Мельникова Н. Н. Управление качеством образования на основе новых информационных технологий и образовательного мониторинга. – М.: Педагогическое общество России, 2001. – 128с.

8. Моніторинг якості освіти: Світові досягнення та українські перспективи / За заг. ред. О. І. Локшиної. – К.: К. І. С., 2004. – 128с.

9. Основы педагогических технологий. Краткий толковый словарь. – Екатеринбург: Изд-во УРГПУ, 1995. – 264с.