Щасливий вчитель - мрія чи реальність?

Кожному з нас притаманне вроджене бажання бути щасливим. Спробуймо поміркувати, чи є щасливими ми, вчителі, а також наші учні, які є саме тими людьми з якими ми безпосередньо працюємо, спілкуємось і яких також щиро хочемо бачити щасливими. Упродовж навчального року, найбільшу радість викликає свя то Останнього Дзвінка (дещо стурбовані лише батьки, які не знають, що робити з дітьми під час літніх канікул). Чому процес навчання, пізнання нового, розвитку і росту не приносить у шкільні стіни тих щасливих моментів, які теоретично мали б супроводжувати пору дитинства та учнівства?

Можливо, ми шукаємо щастя не там, де треба. Ми покладаємо наші надії на щастя на інших людей та речі. Вчителі терпеливо чекають на гарний клас, розумних і дисциплінованих учнів, турботливих, доброзичливих, заможних батьків. У свою чергу, учні менш терпеливо сподіваються на "класного", веселого вчителя, який не перевантажує їх завданнями, не вчить жити, розуміє з півслова, та підтримує найнеймовірніші ідеї. У результаті бачимо нездійснені очікування і відчуття того, що щастя це лише вигадка мрійників. У чому ж справа?

На мою думку, найбільшою проблемою того, що ми не вміємо відчувати себе щасливими, є власне неприйняття. Нас не навчили приймати себе такими, які ми є, а відповідно ми не вчимо цього ні своїх учнів, ні власних дітей. Наше життя супроводжує порівняння. Це одна з найбільш вкорінених звичок. "Ти більше схожий на маму", "У Іринки чисте платтячко, а ти он яка неакуратна", "У Василька швидкість читання вища, ніж у тебе", "Петрик відмінник, а ти, нездара, весь у свого тата". І так більшість із нас навчились порівнювати себе з іншими.

Психологи кажуть, що порівнювання людини з кимось є смертю для справжнього задоволення самим собою. Ми, вчителі, робити порівняння вважаємо своїм професійним обов’язком. Під час підведення підсумків уроку, чи аналізу якоїсь роботи обов’язково вказуємо на кого рівнятись, а хто плямує честь учня, класу, школи, бо не знає таблички множення, теореми Піфагора, чи правила переносу слів. А давайте подумки поставимо себе на місце тієї дитини, яка не дотягнулась до рівня наших вимог. Що вона відчуває? Яке ставлення до неї класного колективу? Що вона думає про нас? І зрештою, чи наші наскрізь справедливі слова будуть для неї стимулом працювати краще? Нам потрібно запам’ятати, що правда без любові і милосердя – це напівправда.

Уявіть вашого учня, дитину, чоловіка, друзів повітряною кулькою, якої ви торкаєтесь гострим, як голка правдивим, справедливим словом. Чи допоможе це слово їм злетіти, літати, радіти, а чи завдасть непоправної шкоди. Деструктивна критика, якою ми так майстерно володіємо, нанесла більше шкоди, ніж усі війни. Особливо це стосується дітей, які мають відкриті серця, які вірять, що світ безпечний і доброзичливий.

Я не заперечую, що ми повинні вчити, вказувати на помилки, недоліки. Але давайте будемо робити це зичливо, з любов’ю і розумінням. Не всі учні нашого класу зможуть відмінно написати контрольну роботу з найрізноманітніших причин. Але це не применшує їх цінності, як людини, особистості.

Кожен з них має своє призначення у житті, і можливо для цього не обов’язково вміти записувати окисно-відновні рівняння реакції. Давайте вчитися робити підсумки уроку не порівнюючи учнів між собою, а порівнюючи роботу кожного з них вчора і сьогодні. І тоді, можливо, дитина захоче повторити вчорашній успіх, чи перевершити себе сьогоднішнього. Учень побачить, що він є цінним в очах вчителя, який помічає його старання, рух вперед чи падіння.

І тоді кожен шкільний день, кожен урок буде наповнювати серце тими радісними, щасливими моментами, які не залежать від того, що відбувається зовні, а які з’являються від внутрішньої роботи. І якраз тут і є, можливо, наша вчительська місія зауважити це старання, зусилля, підтримати його і дати дитині відчути задоволення, щастя, радість від розумової праці, від перемого над самим собою, від відчуття того, що я можу, вмію, розумію. Саме в цей момент, коли очі учня враз починають сяяти, у вчительському серці оселяється щастя. З’являється якесь незбагненне відчуття спроможності запалювати вогник пізнання у душі дитини.

І, напевно, це називається вчительським щастям, яке може відчути лише вчитель. Коли твій досвід, знання, старання, любов переливаються в іншу людину і починають своє самостійне життя. Учень з радістю і задоволенням іде на урок, працює, росте і мужніє. Він не завжди може пояснити, чому його вчителька така "класна", але виростає впевненою, щасливою людиною, яка переконана, що є цінною в очах світу.

І власне вміння позитивно сприймати себе, шукати і знаходити добро в інших людях, у всіх життєвих ситуаціях, повертає людину у її природній стан – бути щасливою.

Часто дітей порівнюють з квітами. Коли ми ідемо по квітучому полі, милуємось різнобарвною клумбою, чи заходимо у квітковий магазин – бачимо безліч різноманітних, не схожих одна на одну квітів. І навіть найнепримітніша з них є прекрасною, якщо до неї уважно придивитись.

Такими є і наші учні, а зрештою і всі люди, які нас оточують. Мені здається, що якби кожен з нас, як Поліанна з однойменної книжки Елеонор Портер, почав шукати добрі риси у всьому, що нас оточує, то наше серце, душа наповнились би незбагненною енергією любові, спокою, радості. Все це реально здійснити, якщо кожного дня робити лише маленькі речі: сказати добре слово, підбадьорити, усміхнутись, стримати слово, яке може завдати болю. І тоді щастя стане нашим вибором, це буде реальність яка нас оточує.

А найголовніше, що ми зможемо його поширювати по всіх стежинках нашого життя.