Мовний аспект у історичних романах І. Нечуя-Левицького

Після проголошення незалежності України з’явився значний інтерес до історії нашого народу, очищеної від комуно-ідеологічного намулу, до історичних діячів та митців, чиє життя і творчість повністю віддане національній справі, збагаченню духовності народу. Серед імен української класичної прози чіл ьне місце посідає І. С. Нечуй-Левицький (1838-1918).

Вдумливий спостерігач народного життя, майстер великих епічних полотен, він з глибокою проникливістю відбирав із тогочасної дійсності різноманітні живі типи й змальовував їх докладно і неквапливо, у спокійній, об’єктивній манері, часом забарвленій ліризмом або гумором. На думку І. Франка, письменник відзначався поміж своїх літературних сучасників "як по красоті і плавності складу, так і по силі та живості картин, вірності рисунку та тій хватаючій за серце теплоті чуття, яка відзначає поміж російськими письменниками Тургенєва та Помяловського" [6, с. 63].

Творча спадщина письменника велика за обсягом та багатогранна за змістом. Вона характеризується галереєю людських характерів з їх соціально-психологічним наповненням, глибоким національним духом. Крім творів на соціально-побутову тематику привертають увагу історичні романи Нечуя-Левицького "Князь Єремія Вишневецький" та "Гетьман Іван Виговський".

Звернення письменника до історичного минулого не було випадковим, оскільки зумовлювалось життям українського народу, сповненим величезними історичними розрухами. Значної уваги Нечуй-Левицький приділив періодам історії України, коли вона була незалежною або автономною державою, тим самим протиставляючи її сучасному становищу українського народу, який втратив свою державність, перебував під соціально-національним гнітом Російської імперії.

Він усвідомлював, що в умовах бездержавності звернення до історичного минулого є справою політичною, але використовував його не тільки як засіб політичної агітації, "… а включав його в систему культурно-політичних та естетичних цінностей українського народу" [2, с. 488].

Історична проза І. Нечуя-Левицького одночасно виконує дві функції: з одного боку, є посібником для вивчення історії України, має просвітительський характер, а з другого – засобами художнього письма відтворює реальні постаті нашого минулого.

Оцінка історичних романів І. Нечуя-Левицького стала можливою лише в кінці 80-х рр., коли відкрилась завіса архівів, дослідники дістали дозвіл до спецсховищ. Завдяки клопіткій роботі літературознавця Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України Р. С. Міщука видавництво "Дніпро" у 1991 р. видало історичні романи "Князь Єремія Вишневецький" і "Гетьман Іван Виговський" (за автографами автора), які практично раніше не були відомі широкому читачеві, оскільки перший твір перевидавався двічі (1932; 1966), а другий – після виходу друком у Галичині 1899 р. був вилучений з процесу культурного розвитку і не був доступний читачеві.

Сучасні дослідники (Р. Міщук, Б. Червак, Є. Баран) визначили місце історичних романів в українській літературі другої половини ХІХ ст. З нових позицій досліджувалася їхня проблематика, окремі питання художньої майстерності.

В 2001 році Калинчук А. М. опублікувала дисертаційне дослідження на тему "Історичні романи І. Нечуя-Левицького: особливості поетики", в якому проаналізувала художні особливості творів письменника з застосуванням порівняльного, комплексно-системного та функціонального методів. З’ясовано основні естетичні погляди прозаїка, його самобутність і новаторство в ідейно-естетичній реалізації концепції щодо історичного твору та його стильових компонентів, висвітлено її художнє втілення, відображено складові поетики історичних романів І. Нечуя-Левицького, і на основі цього зроблено висновок: художня реалізація поетики історичних романів тісно пов’язана з реалістичною стильовою манерою прозаїка.

Вищеназвана робота відкриває перспективи для розгляду питання про загальний процес становлення і розвитку української історичної прози, стає підґрунтям для створення літературно-критичного дослідження історичної прози ХІХ – ХХ ст. в цілому. Разом з тим, романи І. Нечуя-Левицького є широким матеріалом для вдосконалення комунікативних вмінь і навичок студентів на заняттях української мови та літератури, адже своїм творчим доробком письменник збагатив зображувальні засоби художньої літератури.

Проза митця відзначається багатством зорових вражень. Його світосприймання, засоби розкриття характерів досить часто пов’язані із зоровими деталями, порівняннями, образами. Тому мета даної статті – дослідити мовну специфіку історичних романів І. Нечуя-Левицького і здійснити практичне використання даного матеріалу на заняттях української мови та літератури.

На шляху утвердження і дальшого розвитку критичного реалізму особливо значних успіхів досяг письменник у виробленні художньої досконалої мови. Він зумів поєднати літературну мову з народно-розмовною мовою, чим підняв художню літературу на вищий ступінь майстерності.

Одним з найпоширеніших художніх засобів, що використовуються в художній літературі, зокрема в історичній романістиці, є порівняння – засіб пізнання світу через виявлення зовнішніх і внутрішніх зв’язків між предметами та явищами. Порівняння лежить в основі формування художньо-образної системи тексту.

Здатність людського мислення зіставляти, порівнювати явища навколишньої дійсності реалізується в художніх текстах як стилістичний прийом. А це "передбачає цілеспрямоване, часто ускладнене додатковими семантичними відношеннями, звертаннями до порівнянь з метою створення стилістичного ефекту несподіваності, оригінальності, акцентуації на зв’язках, які суперечать раціональному мисленню й так званій логіці речей" [3, с. 91].

Порівняння у певному художньому тексті чи тематичній групі творів складає систему зображальних засобів, що відбивають національно-мовну картину світу, ідейно-тематичне спрямування художнього мислення. В історичних романах про добу козацтва значна увага приділялась описові зовнішності персонажа, розкриттю рис характеру, дій, вчинків, психічного стану історичних осіб, змалювання процесів і явищ природи, відтворенню культури, побуту, звичаїв козаків, батальних сцен тощо.

Використання речень з даним художнім засобом може бути використане на заняттях української мови під час вивчення тем "Складнопідрядні речення з підрядними порівняльними" та "Речення з порівняльними зворотами" (програма курсу "Сучасна українська мова з практикумом"). Так, Нечуй-Левицький порівняння у тексті виражає за допомогою компаративної зв’язки, тобто підрядних сполучників як, мов, немов, наче, неначе, ніби. Наприклад: "Вода гойдає тілом, як вітер гойдає дуба" [3, с. 467]; "Дівчата обсіли довгим рядком східець ганку, неначе ластівки гілку вишні" [3, с. 386]; "Розмова рвалась щохвилини, ніби гнила рвачка нитка" [3, с. 220].

У романі трапляються випадки вживання порівняння у вигляді придієслівного орудного відмінку: "Барельєфи були незвичайної грубої роботи, неначе вирубані долотом та обтесані сокирою" [3, с. 68]; "В діброві пахло пожовклим листом, неначе молодим розлитим вином" [3, c. 134].

Як майстер пейзажного живопису, Нечуй-Левицький активно використовує порівняння з тваринами на позначення явищ природи: "Біліла Лиса гора, неначе білий велетенський віл висунувся з чорних гір та лісів до самої річки, нахилив товсту шию над Сулою і ніби смоктав воду" [3, с. 86]. А також він порівнює з тваринами і деякі зовнішні характеристики людини: "…Обізвався Лисенко, витріпуючи свою чуприну, котра була схожа на якесь пелехате кубло або гніздо серед голови, неначе лелека, помилившись, помостив гніздо, замість клуні, на самісінькій Лисенковій голові" [3, с. 126].

З метою вдосконалення практичних умінь студентів знаходити і визначати частини складнопідрядного речення, можна запропонувати використовувати порівняння із об’єктами птах, птиця, пташенята на позначення побутових речей, явищ природи, людей, яким властива виразна народно-розмовна експресія, позитивна оцінка: "І золоті корогви, і червоні знамена маяли на вітрі, неначе над хмарами вилися червоні та золоті птиці" [3, с. 226]; "І козаки, й пани на конях бились, то наскакували одні на других, то одскакували, неначе червоні та жовтогарячі птиці шугали низько над землею й потім падали несподівано на зелені луки, щоб вже більше не здійматись й не літати" [3, с. 251]; "Сонце піднімалось над дібровою, неначе огняста казкова птиця розпустила золоті крила й піднімалась стиха, помаленьку" [3, с. 87].

З цією ж метою можна використовувати і порівняльні структури із об’єктами - назвами різних побутових предметів, завдяки чому досягається образність, пластичність, виразність зображуваного, виробляється мовний знак, орієнтований на "створення локально-темпорального колориту оповіді" [7, с. 91]. Наприклад: "Лізло… здорове опудало, висунувши підголену голову, на котрій теліпався чуб, неначе заткнутий в макітру" [3, с. 79]; "… покидали на столі срібні тарілки, вази, жбани, неначе то були лопати або ночви та корита, не варті того, щоб їх збирали" [3, c. 237]; "Блискучі карети врізались в табір, неначе якийсь пишний королівський поїзд втелепався з дива в гущавину сільського степового українського ярмарку" [3, c. 217].

З метою вдосконалювати вміння визначати доречність використаних в тексті стилістично забарвлених лексичних засобів мови під час вивчення теми "Лексика з погляду стилістичного. Активна і пасивна лексика. Архаїзми. Історизми" можна використовувати порівняння, у яких об’єктами виступають слова, що називають певні військові атрибути, як-от: шабля, куля, гармата, довбня, стріла, меч і є історизмами. Шабля – невід’ємна реалія в козацькому побуті.

Суб’єктами порівнянь можуть виступати як речі живої, так і неживої природи: "очі чорні, блискучі, гострі, як ніж, ріжучі, як гостра козацька шабля" [3, c. 35]; "очі стали перелякані, неначе над їх головами чиясь рука замахнулась шаблею" [3, c. 180]. Для більшої образності, виразності якогось одного предмета автор показує цей предмет через інший. Так, у випадку зі словом "шабля": "Свиснула шабля позад Єремії, неначе хто свиснув батогом коло самого вуха" [3, c. 173]; "хтось застукав у браму шаблею, неначе зацюкав сокирою" [3, c. 180]; "шабля свиснула, як хвиський батіг" [3, c. 462].

Вживає І. Нечуй-Левицький і інші порівняння із назвами військових реалій: "між бровами майнув зморшок, …., неначе стріла" [3, c. 35]; "замазані чорні кулаки лежали на колінах, неначе дві довбні" [3, c. 125]; "черепиця посипалась на покрівлю й застукотіла, неначе хтось обсипав покрівлю здоровими кулями з гармат" [3, c. 191]; "Христина покатала, неначе стріла кинута з тугого та цупкого лука" [3, c. 420].

Для кращого розуміння доби, яку змальовує письменник у своїх романах, для поповнення словникового запасу, для розуміння певних комунікативних ситуацій студентам також можна запропонувати словник маловживаних слів, які використовуються в романах. Наприклад: баніція – оголошення людини поза законом, блаватний – шовковий, бусурман – людина іншої віри, бунчук – булава з металевою кулькою на кінці і китицею – прикрасою з кінського волосу, вістовик – посильний, ворушкий – меткий, гаківниця – гармата, дідизна – батьківщина, довбиш – барабанщик, келеп – ручна зброя у вигляді молота із довгим держаком, клейноди – знак влади, кляштор – католицький монастир, левенець – високий, дужий юнак, осада – поселення, пернач – знак влади полковника, ридван – карета для далеких подорожей, шаг – дрібна монета, шарабан – стародавній чотириколісний екіпаж, янчарка – вид рушниці тощо. Ці слова, хоч і застарілі з погляду сучасної лексики, допоможуть студентам розібратись в текстах, в яких використовуються діалектизми.

Стилістична настанова фігурально-вжитих слів-баталізмів очевидна: вони підсилюють відчуття напруженої атмосфери визвольної боротьби ХVІІ - ХVІІІ ст., позначають реалії доби, про яку йдеться, слугують засобами відтворення колориту мови тих часів. Завдяки словам даної групи студенти досліджують лексику, яка, хоч і не обслуговує сучасні сфери життя, але тісно пов’язана з історією народу, відбиває його суспільне життя.

Сучасний розвиток лінгвістики нерозривно пов’язаний і з проблемами вивчення фразеології, котра є одним чи не з найдавніших мовних пластів. Фразеологія – порівняно молода лінгвістична дисципліна, основні поняття, обсяг проблематики й об’єкт вивчення якої ще остаточно не визначені. Це пояснюється передусім великою функціональною, семантичною й структурною різноманітністю одиниць, які вважаються стійкими сполуками слів.

Основною одиницею фразеології є фразеологічна одиниця. Під фразеологічною одиницею розуміємо відносно стійку структурно-семантичну єдність лексико-граматичних утворень, що характеризуються стійкістю словникового складу, експресивністю та відтворюваністю [4, c. 30]. Фразеологізми є семантично багатші від окремих слів вільного вживання.

Фразеологічні одиниці в мові історичного роману є виражальними засобами загальнонародної мови, засобами створення художнього світу епохи козацтва та її відображення, але такого відображення, "в якому загальні мовні засоби відібрані і об’єднані індивідуально" [1, c. 74]. Окрім того, вживання фразеологічних одиниць надає творам своєрідного національного колориту і специфіки. Матеріальне і духовне життя народу становить невичерпне джерело фразеологічних одиниць і разом з тим "створює той екстралінгвістичний фон, на якому об’ємніше проступають і мовні вартості" [5, c. 76].

Враховуючи, що у програмі сучасної української мови з практикумом є тема "Використання фразеологізмів у художньому стилі", рекомендуємо фразеологічні одиниці розглядати на прикладах історичної романістики І. Нечуя-Левицького.

Письменник активно використовує в історичних романах фразеологізми, доречно і влучно вживає їх в потрібній ситуації, щоб показати:

• стан людини: "крутився пан, наче муха в окропі" [3, c. 8]; "Тодозя куслива, як муха в Спасівку" [3, c. 120];
• ситуацію дії: "гості пили та голосно балакали, аж одляски йшли по залі" [3, c. 56];
• ставлення козаків до харчування: "уплітали страву на усі заставки, аж за вухами лящало" [3, c. 128]; "гості ждали обіду, неначе рідного батька" [3, c. 413];
• причетність людини до роботи: "буду так потрібна, як п’яте колесо в возі" [3, c. 101]; "з мене буде користі, як з торішнього снігу, або як з цапа – молока" [3, c. 111];
• почуття заздрощів: "шляхта дивиться на Польщу ласими очима, як кіт на сало" [3, c. 402];
• внутрішні почуття людини: "стала така, неначе з хреста знята" [3, c. 179);
• перебіг події: "робота йде мляво, як мокре горить" [3, c. 111].

Майстерно дібрані фразеологізми допомагають письменникові акцентувати увагу на певних рисах характеру, вдачі й поведінки персонажа. Наприклад: "Будеш жити, як у Бога за дверима" [3, c. 149]; "Єремія попався, як кіт у мішок, як вовк у яму" [3, c. 245]; "мовчиш, неначе води в рот набрав" [3, c. 255]; "пристав, як шевська смола" [3, c. 216); "телепнув, наче обухом по голові" [3, c. 220].

Отже, фразеологічні одиниці в історичних романах І. Нечуя-Левицького, уточнюючи чи конкретизуючи різні явища чи предмети, допомагають письменникові створити яскраві картини та образи. А використання їх на заняттях української мови допоможе студентам розрізняти фразеологічні звороти, правильно проводити синонімічну заміну з метою підсилення тієї чи іншої стилістичної ознаки, розвивати мовлення, виробляти навички користування цими мовними одиницями в повсякденному житті. Людина, яка не користується ними, позбавляє себе одного з найяскравіших засобів образного висловлення думок і почуттів.

У розділі "Синтаксис ускладненого речення" (програма курсу "Сучасна українська мова з практикумом") вивчається тема "Поняття про звертання. Розділові знаки при звертанні". Під час вивчення цієї теми також можна використовувати тексти історичних романів Нечуя-Левицького.

Звертання, у мові історичних романів, є тією структурою, що допомагає читачеві виявити етап розвитку мовної одиниці. Через звертання можемо осягнути мовну традицію спілкування у середовищі козаків у невимушених та в офіційних ситуаціях, виявити стійкі мовні одиниці етикету спілкування на Січі. Оскільки звертання властиве мові персонажів, функціонує у діалогах та невласне прямій мові, то можемо говорити про вироблення навиків грамотності письма через естетичні функції звертань з погляду правдивості та переконливості у зображенні доби козацтва.

І. Нечуй-Левицький у текстах історичних романів вживає одно- та двослівні типи звертань, що дає змогу відчути колорит епохи й різновиди звернень до гетьманів та козаків.

Звертання розрізняють за змістом і функцією. Першу групу становлять звертання, що стосуються гетьмана, полководців, козацької старшини. Найчастіше Нечуй-Левицький вживає епітетне звертання із архаїзмом ясновельможний у прямій мові, що є показником урочистості: "Ясновельможний гетьмане! Пропало військо Запорозьке! Загине Україна! (…)" [3, c. 320]; "Нехай ясновельможний князь втішиться, - сказав Коляда… (…)" [3, c. 27]; "Ясновельможні панове! Тепер час не змагатися, а веселитися… (…)" [3, c. 365].

Показником урочистості є й епітетне звертання високоповажний: "Еге, високоповажний генеральний писарю, наші хлопи, нетямущі поміщики, вважали тебе за католика дідича, стріли тебе, як ворога, - промовив батюшка" [3, c. 311].

Часто вживаним компонентом офіційних звертань є лексема пан у сполученні з іншими словами: "Це правда, пане писарю! З невченими людьми погана справа!" [3, c. 249]; "Спасибі вам, пане генеральний писарю! Спасибі за честь! (…)" [3, c. 278]; "Погано, пане добродію, погано! - говорить Стеткевич рівним одностайним голосом без гніву, без вияву душевного порушення" [3, c. 302].

Друга група об’єднує звертання, пов’язані із спрямуванням мовлення до козаків. Це ввічливі звертання панове, панове козаки: "Панове рада! Дякую вам низенько за гетьманський уряд" [3, c. 348], а також товариське звернення хлопці, братці, брати, молодці: "Ану, хлопці, разом! Бийте отих поганців, недовірків та недоляшків! – крикнув Сірко… (…)" [3, c. 462]; "…почули голос Хмельницького: - За віру, молодці, за віру!" [3, c. 234].

Стилістична функція вище названих лексем полягає у тому, щоб створити ефект масовості, а також відтворити атмосферу рівності учасників зібрання.

В окрему групу можна виділити звертання, які Нечуй-Левицький вживає в розмові близьких людей. Такі звертання носять інтимний характер і можуть вживатися:

• між близькими родичами: "Ой, буде вже, буде, моє серденько! Ой, годі вже, годі! – говорила тітка до Олесі" [3, c. 263];
• між близькими друзями: "Немирич, (…), вже кинувся з ганку, щоб вскочити в ридван. Іван Виговський вдержав його за руку. – Ласкавий пане!" [3, c. 341]; "Коханий пане! Ой не знімайте з мене кунтуша, бо я таки зараз думаю побалакати з гетьманом! – сказав Немирич і знову насунув на плечі кунтуш" [3, c. 342]; "Ласкавий друже! Нехай же останеться на завтра ця справа. (…) – сказав Іван Виговський" [3, c. 343);
• між чоловіком і дружиною: "А знаєш, моє серце, що твої мрії можуть справдитись навіть швидше, ніж ти гадаєш? – говорив Виговський" [3, c. 347]; "Прощай, серце Маринко!" [3, c. 398]; "Тікай, серце, з міста! – тихо говорила гетьманша Виговському" [3, c. 453];
• між закоханими людьми: "Князю, голубоньку сизий! (…) – почала благати Тодозя" [3, c. 108]; "Прощай, красо! – промовив князь…" [3, c. 121].

Отже, використовуючи зазначені приклади звертань на заняттях української мови, викладач звертає увагу студентів на мовно-стилістичний характер даної групи слів, адже звертання в художньо-історичних творах про добу козацтва є засобом стилізації мови персонажів, через яку виявляються такі мовні одиниці, що вже стали історизмами.

Звертання – не лише засіб зображення епохи, а й індивідуалізації образів-персонажів. Використавши семантичні відтінки значень певних лексем, Нечуй-Левицький зміг створити контексти з різною мовною експресією: нейтральною, урочистою, офіційною, невимушеною, інтимною тощо.

Таким чином, запропонований в даній статті матеріал, може бути рекомендований під час вивчення окремих тем з української мови, підготовці семінарів, написання курсових і дипломних робіт, при укладанні відповідних розділів підручників з української мови. Велика кількість лексем і граматичних форм, які пропонував Нечуй-Левицький, збереглася до наших днів. Це дає підстави стверджувати, що жива практика письменника узаконила чимало лексичних, фразеологічних, граматичних і правописних норм, які стали основою для вироблення норм сучасної української літературної мови, формування культури мовлення, збагачення розмовно-побутової лексики.

Література

1. Буда В. А. Лінгвостилістика сучасного історичного роману про добу козацтва (60-90 рр. ХХ ст.) / В. А. Буда. – К.: Рідна мова, 1998.

2. Міщук Р. Уроки історії – уроки моральності. Нечуй-Левицький І. Князь Єремія Вишневецький. Гетьман Іван Виговський / Р. Міщук. – К.: Дніпро, 1991.

3. Нечуй-Левицький І. С. Князь Єремія Вишневецький. Гетьман Іван Виговський / І. С. Нечуй-Левицький. – К.: Дніпро, 1991.

4. Словник української мови / За ред. Горецького П. Й., Бурячка А. А., Гнатюка Т. М., Швидкої Н. І. – К., 1970. – Т. 11.

5. Ужченко В. Д. Українська фразеологія / В. Д. Ужченко. – Х.: Основа, 1990.

6. Франко І. Життя і побут сучасного селянина на Вкраїні і у Франції / І. Франко. Твори: У 50 т. – Т. 26. – К.: Наук. думка, 1980.

7. Януш Я. В. Мова української класичної драматургії / Я. В. Януш. – Львів: Вид-во при Львівському держ. ун-ті, 1983.