Промова як жанрова форма публіцистики у творчості Олеся Гончара

У публіцистичній діяльності Олеся Гончара найважливіше місце відводиться промовам. У жанровій системі публіцистики письменника вони репрезентують найчисленнішу групу творів. Очевидно, це пов'язано зі суспільною активністю їх автора – відомого громадського діяча, видатного письменника й філософа, котрий не міг триматися осторонь животрепетних проблем своєї доби й належав до когорти тих, хто наближав сьогодення України, якій повернуто право на суверенне й вільне майбуття, кого за життя називали совістю нації, з чиїми словами й думками звіряли свої вчинки мільйони співвітчизників.

Актуальність теми статті пояснюється малодослідженістю проблем письменницької публіцистики загалом та публіцистики Олеся Гончара зокрема. До того ж публіцистика митця досі не привернула увагу теоретиків журналістикознавства. Рецензії на публіцистичні твори прозаїка та передмови до цих видань не спроможні більш повно представити публіцистичні виступи письменника, а в дисертаційних дослідженнях Н. Заверталюк ("Публіцистика письменників на Україні 20-х – 70-х рр. ХХ ст. ", 1992) та В. Зубовича ("Олесь Гончар – літературний критик і дослідник літератури", 1993) аналізуються кілька промов Олеся Гончара в аспекті завдань історії літератури, передусім пафосу публіцистики та форм його вираження у першій праці, а в другій – виступи прозаїка висвітлюються лише з позицій внеску письменника в теорію літератури.

Зародився цей жанр ще в добу античності – у стародавніх греків, пізніше знайшов подальший розвиток у римлян. До наших днів дійшли свідчення про майстерність давніх промовців Горгена, Демосфена, Есхіла, Протагора, Цицерона, Цезаря, Антонія, Квінтеліана. Саме тоді виникає публічний монолог, що будувався за законами красномовства. Подібні промови мали переважно соціально-політичний характер, переконували й агітували народ, виховували певні громадянські якості. Вважалося, що кожен політичний діяч мусить обов'язково володіти технікою публічних виступів. Саме тоді зародилася риторика як наука, що розробляє теорію красномовства. Після тривалого занепаду в роки середньовіччя мистецтво публічних виступів знову відродилося в добу Ренесансу. Своїми промовами славилися англійці Джон Булль, Уот Тайлер, чехи Ян Гус, Ян Жишка.

Українські публічні виступи, започатковані в київську добу (Іларіон, Кирило Туровський, Даниїл Заточник, згодом – Іван Вишенський), знайшли свій подальший розвиток у ХУІІ столітті (Йоаникій Галятовський, Антоній Радивиловський, Лазер Баранович), пізніше – Стефан Яворський, Димитрій Туптало. У ХУІІІ столітті з блискучими промовами виступали Феофан Прокопович, Георгій Кониський, інші професори Києво-Могилянської академії. Після періоду занепаду цього жанру в ХІХ столітті, у ХХ публічні промови активно використовувалися як засоби агітації, впливу на свідомість людської особистості. Це яскраво виявилося в добу національної революції 1917–1920 років.

З промовами охоче виступали діячі Центральної ради та Директорії В. Винниченко, С. Петлюра, М. Шаповал та ін. Більшовики також часто зверталися до цієї форми впливу на маси. Тут слід назвати В. Примакова, Ю. Коцюбинського, М. Скрипника, Д. Затонського. Під час другої світової війни знову посилилося значення публічних промов як мобілізуючої сили на захист Батьківщини (О. Довженко, П. Тичина, М. Рильський, М. Бажан).

Чимало відомих письменників охоче використовують цей жанр публіцистики у своїй творчій діяльності у наш час. Можна згадати виступи Юрія Мушкетика "Шлях до істини", Дмитра Павличка "Україна виходить з безодні", Володимира Яворівського "Я весь пішов у політику", Івана Драча "Інтелігенція і вибори", Павла Мовчана "Витоки", Ліни Костенко "Геній в умовах заблокованої культури" тощо.

Чимало виступів перед різною аудиторією було у творчій практиці Олеся Гончара. Його промови ("Співець єднання", "Жити йому в віках", "Привіт Грузії", "Писати правду", "Слово про "Руську трійцю", "Правда і пристрасть сьогодення", "Слово на відкритті ІХ з'їзду письменників в Україні", "Виступ на форумі миру в Парижі", "Скликає мати…" та ін.) відрізняє актуальність змісту, вагомість порушених у них проблем, громадсько-політичний характер. Виклад матеріалу характеризується художністю, широким залученням тропів, синтаксичних фігур, риторичних прийомів. Простота й доступність форми – це наслідок орієнтації на якомога ширшу слухацьку аудиторію.

Як і кожен, по-справжньому великий митець, Олесь Гончар має свій неповторний індивідуальний стиль висловлення думки, який у цілому притаманний не лише його публіцистиці, а й прозі, поезії, мемуаристиці. Це широта узагальнення дійсності, масштабність, планетарність мислення, романтичне світовідчуття та світобачення, намагання кожну проблему розглядати крізь призму долі свого народу, його держави. Якого б питання не торкався Олесь Гончар у своїх промовах, великого чи малого, будь-то ювілей класика літератури чи слово напередодні референдуму 1 грудня 1991 року, коли вирішувалося для держави – бути чи не бути незалежній Україні, він завжди до кінця в деталях продумував зміст свого виступу, логіку в розгортанні думки, враховував специфіку аудиторії, до якої звертався.

Промова як публіцистичний жанр прямо пов'язана з ораторським мистецтвом, адже, щоб обґрунтувати свою позицію, переконати слухачів у її правомірності, автору слід професійно володіти мовними засобами, активно використовувати експресію, миттєво відгукуватися на реакцію аудиторії, оскільки він бачить і відчуває її настрій. Сила живого, на очах слухачів народжуваного словесного тексту, є ефективнішою, ніж промова, що передається в запису по радіо чи телебаченню.

У творчій практиці Олеся Гончара жанр промови існує в кількох модифікаціях. По-перше, як виступ перед певною реальною аудиторією ("Співець єднання. Слово на виїзному засіданні ІХ міжнародного з'їзду славістів у Каневі"), по-друге, як виступ по радіо чи телебаченню з нагоди певної події (цей різновид промови заслуговує на окрему розмову) і, по-третє, є специфічне слово до всього народу України чи окремої категорії громадян, коли це стосується особливої ваги проблем, що тривожать суспільство. Такі промови, як правило, не виголошуються в прямому розумінні. Вони друкуються в засобах масової інформації (газетах, журналах, іноді зачитуються по радіо чи телебаченню). Прикладом такого жанрового варіанта промов може бути "Скликає мати… Слово напередодні Всесвітнього форуму українців").

Докладніше розглянемо першу модифікацію жанру промови у творчій практиці Олеся Гончара. Виступ перед конкретною аудиторією в нього завжди лаконічний, мобільний, добре продуманий. Кожне слово, кожна фраза мають свою вагу. Зразком може бути його промова в Каневі на виїзному засіданні ІХ міжнародного з'їзду славістів у вересні 1983 року.

Тематична спрямованість цього виступу перед поважною аудиторією науковців-славістів світу зумовлена необхідністю показати роль і велич Шевченка як геніального сина українського народу; людини, що кардинально змінила бачення місця України у світі, піднесла до світового рівня літературу її народу: "Адже Україна після Шевченка – це зовсім не та Україна, що була до нього" [2, с. 395]. Олесь Гончар будує свою промову таким чином, щоб показати зв'язки Шевченка з іншими видатними, часом геніальними митцями слов'янських народів: "Поет захоплювався Брюлловим, одну з найкращих поем присвячує Жуковському… Коли він вигукує "Наш несравненный Гоголь!" або "Перед Гоголем должно благоговеть, как перед человеком одаренным самым глубоким умом и самою нежною любовью к людям!", то тут нема гіперболізації, це чуємо щирий голос душі, розуміння виняткової ваги Гоголя як для вітчизняної, так і для світової культури" [2, с. 396].

Виступаючи перед освіченою аудиторією, Олесь Гончар не може не згадати кращі твори Шевченка, присвячені слов'янському єднанню, наприклад, поему "Єретик", "де центральним бачимо образ Яна Гуса, цього, за висловом поета, "чеха святого, великого мученика, одного з тих, кому інквізиція розклала свої чорні кострища по всій середньовічній Європі" [2, с. 396], чи антиколоніальний, тираноборчий твір Кобзаря – поему "Кавказ", в якому "панує дух волелюбності, той дух прометеївський, що дає підстави говорити про титанізм образів Шевченкової поезії" [2, с. 396–397]. Оцінюючи роль митця в історії, Олесь Гончар у своїй промові заявляє, що "поет не відійшов у минувшину. Він і сьогодні з нами" [2, с. 398], а головна книга життя Тараса Шевченка "Кобзар" "своєю народністю, гуманізмом, своєю художньою красою сьогодні істотно доповнює світову культуру, стає в ряд найдорожчих книг людства" [2, с. 398].

Олесь Гончар завершує свій виступ перед славістами світу згадкою про місце поховання поета, де не раз проходили різні збори: "Сьогодні тут, ви, славісти світу. Спасибі вам за честь, яку ви нашому народові виявили, прийшовши вклонитись безсмертному генієві України" [2, с. 398]. Безпосередньо звертаючись до аудиторії, представленої ученими-славістами, Гончар закінчує промову закликом до єднання "на добрі вчинки, на благородні звершення" [2, с. 398].

У виступі на Х з'їзді Спілки письменників України тодішній її голова Юрій Мушкетик наголошував на особливій вагомості письменницьких публічних промов як одного з домінантних жанрів публіцистики, вага якої зростає в переломні епохи, якою став для України рубіж 80–90-х років минулого століття: "З літературних жанрів сьогодні попереду публіцистика. В основному – не художня.

Художня публіцистика покотилась кудись далі – за видноколи поезії, прози, а публіцистика із закликом та погрозою, з молінням. Найчастіше з закликом та погрозою, викривальним словом. Буває, викриваємо одні одних... Власне, все це щодня перед нашими очима і якоїсь особливої характеристики не потребує. Старезний дід – час – залишить дещицю, яка потрібна. А поки що вона працює на потребу дня. Водночас ясно: без політичних виступів не прожити. Я за ті виступи, де не тільки пафос, а насамперед глибокий аналіз, думка. Потужна інформація" [3].

Олесь Гончар активно працює на зламі 80–90-х років у публіцистичних жанрах, зокрема, досить часто виступає перед різною аудиторією, про що свідчать його промови "Феномен незнищеності", "Більше совісті, людяності, більше правди в усьому", "Дзвони Чорнобиля", "Планета на всіх одна", "Слово на відкритті установчого з'їзду Народного руху України", "Нашій мові жити", "Жива сув'язь поколінь", "Час для єдності", Відчувши себе суверенними", "Будьмо на висоті", "Україно, твій день гряде!", "Небуденна подія" та деякі інші.

Промови Олеся Гончара останніх років є добре продуманими з точки зору мовности- лістичної організації. Загалом їх можна вважати класикою жанру. Видно, що письменник багато працює над змістом, підшукуючи відповідні лексеми. Архів Олеся Гончара переконливо показує, що окремі промови переписувалися по кілька разів, доти, поки автор не знаходив точного втілення свого задуму.

Характерним для промов Олеся Гончара-публіциста є активне використання різних крилатих висловів, афористичних словосполучень: "Митець мусить почувати мускулатуру слова" [2, с. 585], "Сьогодні дітвора – завтра народ!" [2, с. 592], "Частіше думаймо про велике" [2, с. 606]. Нерідко в промовах Олеся Гончара з'являються його авторські неологізми: "строчкогон-халтурник" [2, с. 583], "мертвоводдя застою" [2, с. 590].

Оприлюднені промови Олеся Гончара, які зачіпають кардинальні проблеми сучасності й адресовані переважно всьому народу, як правило, мають підзаголовок. Яскравим зразком цього різновиду жанру промови є "Скликає мати… Слово напередодні Всесвітнього форуму українців".

Такий публіцистичний твір у Олеся Гончара має специфічну будову. Уже перша його фраза ("Що й казати: подією надзвичайної ваги має стати це всепланетне українське віче" [1, с. 203]) визначає важливість тієї події, заради якої письменник звертається зі словом до громадськості. Він убачає прямий зв'язок між форумом українців світу й утвердженням незалежності України ("Поруч з людьми материкової України вперше на святих київських горах зійдуться посланці з близьких і далеких країн, шукатимуть спільну мову люди західної і східної діаспор" [1, с. 203].

Основна частина промови – це спроба показати українцям всього світу, якою насправді є їхня батьківська земля ("не треба нам національної "показухи", не станемо ні перед ким нічого "демонструвати" [1, с. 204].

Письменник-публіцист чудово розуміє всю складність будівництва нової держави, тому в його промові є яскраві порівняння, метафоричні образи. Він широко використовує потужний потенціал художніх засобів, щоб досягти поставленої мети – донести до учасників форуму й усіх українців важливість будівництва незалежної України: "Дехто вважає, що на сьогочасну ситуацію в Україні треба дивитися із львівського Високого замку, інший воліє глянути на Україну з висоти донецького терикона… Мабуть, треба добре дивитись і звідти, і звідти. А найкраще ж, певне, буде усім нам глянути на рідні обрії з висоти канівської Тарасової гори, бо це ж звідти лине до нас невмируще слово його "Молитви":

І всім нам вкупі на землі
Єдиномисліє подай
І братолюбіє пошли… [1, с. 205]

Кінцівка цього різновиду жанру промови у Гончара також постає специфічною, він передає вітання учасникам форуму: "У ці трудні й спекотні дні від душі вітаємо учасників Всесвітньої зустрічі українців, вітаємо всіх вірних і незрадливих, кого нині скликає до себе наша багатостраждальна Мати" [1, с. 205].

Таким чином, промова у творчій спадщині Олеся Гончара – це особлива жанрова форма публіцистики, що має певну усталену поетику, яка суттєво коригується емоційно-експресивними засобами вираження. Структура промови, використання тропів, синтаксичних фігур підпорядковуються реалізації головного її призначення – формувати у кожної категорії слухачів (письменників, студентів, науковців, виборців тощо) певну громадсько-політичну позицію, впливати на думки та настрої аудиторії, спонукати її до активних дій.

Представлена розвідка, де висвітлюється лише частина проблем публіцистики, пов'язаних з жанром промови, є складовою комплексного й системного дослідження і в перспективі подальший розвиток матимуть такі теоретичні питання, як еволюція жанру промови в статтю, діалектика образу й факту, об'єктивного й суб'єктивного в мисленні Олеся Гончара, в баченні й оцінці ним суспільно-політичних явищ, авторське редагування тексту.

Література

1. Високоліття: Олесю Гончару 75. Збірник матеріалів. – К.: 1983. – 214 с.

2. Гончар Олесь. Твори: В 7 т. – К.: 1988. – Т. 6. – 703 с.

3. Мушкетик Юрій. За демократизм, національне відродження, високу духовність літератури (Доповідь на відкритті Х з'їзду письменників України) // Літ. Україна. – 1991. – 18 квіт.