Модель науково-методичної роботи випереджаючій освіти у школі для сталого розвитку

У нинішній складний період розвитку та вдосконалення освіти сучасна школа вимагає реорганізації управлінської діяльності, вироблення нових підходів до технологічного забезпечення навчального процесу. Розв’язання цих проблем потребує створення умов, за яких кожний керівник школи, учитель міг найбі льш повно розкрити свої здібності, талант, набути навичок дослідницької роботи, розвивати ініціативу та здійснювати творчий пошук, використовувати досвід, наукові дослідження колег.

Життєва ситуація, у якій сьогодні перебуває вчитель, не така вже й легка. 70,3% педагогів оцінюють свій внутрішній стан як стресовий, депресивний, як такий, що веде до нервових зривів. (За даними психолого-педагогічних досліджень).

Самоаналіз причин цього явища дає таке ранжування:

• постійна нестача грошей;
• небажання учнів вчитися;
• специфічний для професіонала високий рівень самовимогливості, а звідси - невдоволення собою.

Безперечно, ці причини внутрішньо пов’язані між собою.

Тому останнім часом відчувається потреба підтримати віру вчителя, не допустити згаснути останній надії на краще для освіти.

Тому найважливішою метою сучасної загальноосвітньої школи є всебічний розвиток кожної дитини як особистості на основі розкриття і повної реалізації її потенціальних можливостей, розумових і фізичних здібностей, виховання громадянина, що керується у своїй діяльності загальнолюдськими принципами і здатного до свідомого суспільного вибору.

Якщо мова йде про школу, то, звичайно, йдеться і про вчителя, який є вирішальною фігурою у здійснені всіх завдань школи. Проблема вчительської праці, його професійні майстерності має глибокі історичні й соціальні корені.

Світовий досвід вчить і стверджує, що ХХІ ст. - епоха інформації змагання за інтелектом. І тому сьогодні професійна компетентність вчителя, відпрацювання власної системи роботи передбачає якісні зміни в його викладацькій діяльності і рівні професійної майстерності.

Безперечно, ствердженню педагога, розвиткові його творчості сприяє система післядипломної освіти, її орієнтація на особистість і вчителя; запити школи, інтелектуалізація процесу навчання і виховання.

Освіта для сталого розвитку бачиться як процес навчання тому, як приймати рішення, необхідні для забезпечення довгострокового майбутнього економіки, екології, соціальної справедливості. Розвиток мислення, орієнтованого на стале майбутнє та відповідні смисложиттєві цінності і пріоритети - ключове завдання освіти XXI столітті.

Отже, концепція освіти для сталого розвитку передбачає створення умов для виконання освітою функцій випереджаючого чинника соціальних змін, інтеграцію принципів, цінностей та практик сталого розвитку у всі аспекти навчання та виховання.

Суть концепції освіти для сталого розвитку у тому, щоб перебудувати навчальний процес у всіх ланках системи освіти таким чином щоб вона стала здатною до вчасної підготовки людей до нових умов існування, дати їм такі знання й уміння, які дозволили б не тільки успішно адаптуватися у новому соціальному та інформаційному середовищі, але й активно впливати на нього в інтересах збереження й подальшого гармонійного розвитку людського суспільства.

Серед основних шляхів реалізації концепції випереджаючої освіти сталого розвитку:

• Розвиток і вдосконалення базової системи освіти. Сучасна освіта почне виконувати роль випереджаючого чинника соціального розвитку лише за умови залучення в її зміст сучасних педагогічних технологій, розвитку педагогічного менеджменту, щільного зв'язку між освітою та суспільством.
• Переорієнтація наявної освіти на всіх рівнях для вирішення питань сталого розвитку. Це передбачає врахування сучасних потреб в освіті для сталого розвитку, формування необхідної змістовної складової навчальної та виховної діяльності, інтеграції принципів сталого розвитку у всі ланки освіти. Це передбачає як створення інтегративних курсів для сталого розвитку, так і зміну акцентів у навчальній та виховній діяльності з врахуванням аспектів стратегії сталого розвитку.
• Формування досвіду і цінностей, необхідних для сталого розвитку. Головна особливість концепції випереджаючої освіти для сталого розвитку полягає у тому, щоб змінити, у першу чергу, характер мислення особистості, її ціннісні пріоритети та форми поведінки, в основі яких - виважене та відповідальне ставлення до своїх дій, активна громадська позиція, вміння пристосовуватися до соціальних змін і, одночасно, пристосовувати їх до власних потреб.
• Поглиблення розуміння й усвідомлення важливості сталого розвитку громадськістю. Тобто створення мотиваційного блоку щодо необхідності переходу до принципів сталого розвитку, практична зорієнтованість освіти, яка передбачає формування активної громадянської позиції, певних ціннісних пріоритетів, стилю життя, що відповідає потребам сталого розвитку.
• Навчання населення з метою сприяння переходу до сталих моделей виробництва і споживання. Зміна стилів поведінки дитини розпочинається зі зміни характеру її дій в родині, тому важливу роль має освіта батьків відповідно нормам та принципам сталого розвитку, особливо актуальним є формування культури раціонального та заощадливого споживання енергії та ресурсів, вимогливого ставлення до якості товарів, формування високої споживчої культури. Також важливою є підготовка кадрів в інтересах переходу до сталого розвитку (у межах післядипломної освіти, а також на рівні управлінської діяльності, вищої школи).

У цілому, випереджаюча освіта передбачає:

• Оновлення змісту шкільної освіти на засадах прогнозування розвитку сучасного суспільства. Усе суспільство має стати навчальним довкіллям (пріоритет завдань дослідницького характеру)
• Орієнтація на виховання ключових компетентностей, які дадуть змогу учням успішно самореалізуватися у життєвому просторі.
• Перехід на технології ІКТ, запровадження "електронного навчання" і "електронного оцінювання"
• Підтримка індивідуалізованого та самостійного навчання.
• Партнерство та співробітництво у характері навчальної діяльності.
• Орієнтація змісту освіти на інтегративність подання матеріалу.

Поділяючи думку педагогічної науки, вважаю, що шляхи якісних змін змісту, форм і методів післядипломної освіти варто відпрацьовувати в індивідуальному вимірі навчального процесу, передусім за стратегією вчитель - особистість - школа. Це дає змогу реалізувати особистісно гуманістичну позицію, системне бажання педагогічної реальності, орієнтацію в предметній галузі, знання сучасних педагогічних технологій, інноваційного підходу. Важлива роль, звичайно відводиться формуванню високої загальної і професійної культури педагога, його готовності до педагогічної творчості, вміння співпрацювати з учнями.

Процес організації добре продуманої, творчої, дієвої і результативної методичної роботи є одним із важливіших аспектів управління педагогічним процесом, в основі якого - вдосконалення навчально-виховного процесу, поліпшення його методичного забезпечення, впровадження концепції навчання та виховання у національній системі освіти, проведення експериментальної роботи з актуальних проблем шкільної освіти, реалізація комплексних програм тощо.

Нові умови зумовлюють нові вимоги, потребують адекватної діяльності. Зрозуміло, що академічна освіта, яку здобули педагоги кілька років тому або й кілька десятків років тому, досвід набутий в абсолютно протилежних сучасним устремлінням соціальних, політичних, ідеологічних взаємозв’язках, потребують як суттєвого перегляду, переосмислення, так і ґрунтовного поновлення.

На сучасному етапі суттєво змінюються функції методичної служби – від директивних до орієнтуючих. На черзі розробка змісту, форм навчально-методичної роботи за умов демократизації її спрямованості з урахуванням інтересів працівників різних рівнів підготовки.

Один із провідних механізмів управлінського впливу в демократичному освітньому закладі – створення колективу однодумців, де виникає взаємодія, взаємовплив, взаємовідповідальність, де колектив стає суб’єктом педагогічного процесу. Саме в процесі методичної роботи, коли формується і вдосконалюється професійна компетентність і педагогічна майстерність, створюється такий колектив, що орієнтує свої професійні потреби на результативну діяльність.

Домінуючою формою методичної роботи в школі є методичні об'єднання (кафедри, асоціації) педагогічних працівників. Вони створюються, якщо в одній школі є троє або більше вчителів однієї спеціальності. За їх відсутності в школі створюються міжпредметні (циклові) методичні об'єднання (наприклад, учителів суспільно-гуманітарного, природничо-математичного циклів, учителів початкових класів та груп подовженого дня). Крім того, в кожній школі працює методичне об'єднання класних керівників. Учителі малокомплектних шкіл працюють у методичних об'єднаннях базових шкіл. В школах-інтернатах працює методичне об'єднання вихователів.

Ефективність роботи методоб'єднання знижує розрив у рівнях методичної майстерності його членів, тому останнім часом рекомендовано після відвідування уроків керівниками школи створити такі чотири динамічні методичні об'єднання (не виключений, у разі зміни умов, перехід учителів упродовж навчального року з однієї групи до іншої):

• І група — вчителі, які бажають і вміють працювати творчо, — "Школа вищої педагогічної майстерності". Зміст роботи цієї групи — інформація про нові напрями, задуми, що з'являються в педагогічній практиці; пропаганда нових педагогічних ідей, їх творчий розвиток; проведення відкритих уроків, виховних заходів, їх самоаналіз тощо;
• ІІ група — вчителі, які бажають працювати творчо, але відчувають труднощі у роботі, — "Школа вдосконалення майстерності". Зміст роботи цієї групи — аналіз, вивчення ускладнень у роботі, організація самоосвіти вчителів; проведення тренувальних практичних занять (відкриті уроки, ділові ігри, семінари—практикуми тощо) з метою набуття особистого досвіду роботи, визначення перспектив;
• ІІІ група — молоді вчителі-початківці — "Школа становлення молодого вчителя". Основний матеріалів, взаємовідвідування відкритих уроків і виховних заходів, бібліографічні огляди, практичні заняття з учителями тощо.
• IV група — вчителі, які працюють формально, не вміють і не бажають працювати творчо, — "Школа становлення позитивної мотивації до творчості". Зміст роботи цієї групи — створення системи заходів, стимулювання сумлінної праці, навчання вчителів технології сучасного уроку.

Керує роботою методичного об'єднання голова, якого обирають члени методоб'єднання. Засідання методоб'єднання відбуваються орієнтовно п'ять-шість разів упродовж навчального року.

З огляду на склад методичних об'єднань зміст роботи повинен мати переважно навчально-методичний характер. Найбільшого поширення набули розгляд нормативно-правових документів щодо організації навчально-виховного процесу, актуальні проблеми методики викладання шкільних дисциплін, вивчення методичних ми та методи: доповіді, лекції, лекції-консультації, ділові та рольові ігри, тренінги, диспути, методичні мости, методичні фестивалі, мозкові штурми, виставки, конкурси, семінари тощо.

Діяльність методичних об'єднань спрямована на вирішення таких завдань:

• забезпечити засвоєння й використання найбільш раціональних методів і прийомів навчання та виховання школярів;
• постійно підвищувати рівень загальнодидактичної й методичної підготовки педагогів для організації та здійснення навчально-виховного процесу;
• проводити обмін досвідом успішної педагогічної діяльності;
• виявляти, пропагувати та здійснювати нові підходи до організації навчання й виховання; забезпечувати постійне засвоєння сучасної педагогічної теорії та практики;
• створювати умови для самоосвіти вчителів і здійснювати керівництво творчою діяльністю педагогів.

Реалізацію нових підходів до навчально-виховного процесу та визначення в ньому місця особистості як учителя, так і учня, треба починати з моніторингу професійної готовності вчителя до праці та наповнення її інноваційним змістом. Однією з основних складових особистісно орієнтованого освітнього середовища вважаємо відстеження професійного та особистісного зростання учасників навчально-виховного процесу, стабільність та комфорт у всіх видах діяльності, моніторинг результативності роботи кожного учасника освітнього процесу. Тому треба створити у школі оптимальну для розвитку особистості й творчості вчителя модель методичної роботи.

Індивідуальні, групові, колективні форми її треба організувати і спланувати таким чином, щоб поглиблювати знання з теорії та проблем навчання й виховання:

• опановувати методологічними та теоретичними основами відповідної галузі науки;
• досконало оволодівати методикою викладання предмета, його технологічних основ;
• підвищувати рівень загальної культури;
• вивчати й використовувати в практиці сучасні досягнення психолого-педагогічної науки та перспективного педагогічного досвіду, стимулювати новаторські пошуки педагогів.

Щороку вивчати й аналізувати стан навчально-пізнавального та виховного процесів у школі; піддавати моніторингу результати участі кадрів у всіх формах методичної роботи. Вести методичні циклограми, облікові картки, проводити різноваріантні тестування й на основі цього моніторингу видавати наказ "Про організацію методичної роботи", щось залишаючи, але змінюючи форми роботи, спрямування чи проблему, а щось створюючи нове, підказане сьогоденням і моніторингом.

Незмінними залишаються такі форми методичної роботи як методична рада, школа вдосконалення педагогічної майстерності, педагогічний університет, школа творчого вчителя. Але стержнем методичної роботи я вважаю методичні об'єднання й творчі групи з найважливіших проблем сьогодення. Саме вони плекають особистість кожного. Метою їхньої роботи є:

• постійне моделювання умов на основі створення ситуацій успіху, завдяки яким спостерігається зростання особистості, з'являються мотиви до самовизначення, самоактуалізації, самореалізації та забезпечення їх реалізацій;
• створення умов, які передбачають відповідальність за результати та наслідки своєї діяльності;
• вирішення проблеми створення нового комунікативного простору, який буде зразком якісно нових стосунків "учитель-учень".

Основними завданнями методичної ради у школі щодо створення особистісно орієнтованої системи професійного зростання треба вважати:

• об'єднання вчителів навколо головної мети: розвитку творчої активності педагога та учня;
• постійний моніторинг суб'єктів навчального процесу щодо визначення їхніх інтересів, уподобань, здібностей, можливостей, бажань, забезпечення умов і змісту педагогічної діяльності для їх максимальної реалізації;
• розвиток потреби членів колективу в постійному зростанні та її забезпечення;
• постійна увага до педагогів, що докладають зусиль до свого професійного та особистісного розвитку й зростання та їх заохочення;
• забезпечення відповідальності кожного за результат своєї праці; прагнення вчителів до саморозвитку, творчості, прояву ініціативи.

Вирішальним у творчому і професійному становленні вчителя є самоосвіта та участь у методичній роботі.

"Хто дорожить життям думки, той знає дуже добре, що справжня освіта — це тільки самоосвіта"

(Д. Писарєв)

Відкритий урок у школі – загальноприйнятий методичний захід, на якому відбувається показ кращого досвіду, пропаганда нових педагогічних надбань і актуальних питань методики (наприклад, розвиток пізнавальної самостійності школярів, комплексне використання засобів навчання тощо).

Без відкритого уроку (виховного заходу) неможливо здійснити поширення і впровадження передового педагогічного досвіду. Цю думку підтверджував відомий російський учений і педагог М. І. Пирогов: "Як же можна це довести інакше, як не запросивши товаришів на свій урок і не переконавши на власному досвіді".

Проте слід пам’ятати, що не варто захоплюватись великою кількістю відкритих уроків. Інколи в школах встановлюється навіть обов’язковість і черговість відкритих уроків, незалежно від можливостей учителя. Треба знати, що відкритий урок – добровільний крок учителя (крім серії відкритих уроків під час атестації і за підсумками стажування педагога). І якщо вчитель не погоджується давати такий урок, то ніхто його не може примусити. Але переконати педагога в необхідності поділитися своїм досвідом і можна, і потрібно.

Крім того, слід пам’ятати, що відкриті уроки не повинні проводитися стихійно. Вони мають створювати систему розв’язання провідних педагогічних проблем, над якими в даний час працює вчительський колектив. Отже, підготовка відкритого уроку не дається "на відкуп" одному педагогові, а обмірковується, конструюється з участю керівників школи, голови методичного об’єднання. Дата його проведення оголошується заздалегідь. Обов’язково зазначається не лише тема й мета заняття, а й методична мета відвідування. План відкритого уроку бажано вивісити в учительській для загального ознайомлення.

Доцільно, щоб відкритий урок синхронно поєднувався з обговоренням доповідей на ту саму тему на засіданні методичного об’єднання. Від глибини педагогічного аналізу уроку значною мірою залежить збагачення досвіду і доля поширення його серед інших учителів школи. В. О. Сухомлинський, надаючи великого значення особистій участі керівників школи в підготовці й проведенні відкритих уроків, писав, що кількість їх протягом навчального року не повинна перевищувати 10-12 (не враховуючи уроків, які проводять учителі, що атестуються), бо до них готуються, їх обговорюють і вчителі, і керівники школи. У кращих директорів шкіл і їх заступників усі уроки відкриті.

Взаємовідвідування уроків (виховних заходів) у системі методичної роботи має відігравати специфічну роль. Добре налагоджене взаємовідвідування сприяє перенесенню кращих методів роботи одного педагога в практику діяльності інших, надихає вчителя на пошук нових методів навчання, виховання, будить творчу ініціативу.

Порівняння власного досвіду з досвідом колег дає можливість критично оцінити різні варіанти досягнення мети.

Є декілька форм організації взаємовідвідування уроків (виховних заходів). Одна з них – відвідування уроків колег із власної Ініціативи. Таке відвідування принесе користь, якщо спостереження за навчально-виховним процесом буде проводитися за певною програмою. Можна, звичайно, і при випадковому, нецільовому, відвідуванні уроку знайти для себе щось цікаве, необхідне, проте частина часу витрачається марно.

Значно корисніше, коли педагог із власної ініціативи застосовує цілеспрямоване, тематичне відвідування занять інших учителів у плані тієї проблеми, яка його цікавить. Це прискорює впровадження позитивного досвіду із заздалегідь визначеного питання.

Відбувається взаємовідвідування уроків і за ініціативою керівників школи, голови методичного об’єднання. У цьому разі відвідування йде на користь за умови, якщо не нав’язується під тиском, як обов’язкове. Керівник школи рекомендує відвідування уроків, але в кожному випадку мотивує його. Той, хто відвідує, має знати мету відвідування. Адміністрація школи або голова методичного об’єднання спрямовують взаємовідвідування, виходячи з потреб удосконалення навчально-виховного процесу.

Важливо, щоб взаємовідвідування уроків не перетворилося на формальну справу або не набуло негативного забарвлення. У багатьох школах ведеться книга обліку взаємовідвідування уроків. Учителі не люблять, коли така книга перетворюється на своєрідний "кондуїт", де фіксуються, крім позитивних, і слабкі сторони уроку. Більш доцільною є форма фіксації вдалих знахідок. Спостерігачеві уроку варто лише декількома фразами дати оцінку цікавому факту. Такі книги зберігаються в шкільному методичному кабінеті.

Семінар-практикум активно сприяє впровадженню нового. Він спрямований на вдосконалення методичної майстерності як досвідчених, так і молодих учителів, які мають недостатній досвід роботи, на вдосконалення організаторських умінь керівників шкіл. Семінари-практикуми використовуються як ланка передання досвіду роботи.

Розвитку колективної творчості педагогів сприяють шкільні науково-практичні конференції, педагогічні читання. До конференції готуються всі члени колективу, які вивчають літературу, задають доповідачам запитання, розпочинають дискусію.

Бібліографічні огляди, обговорення літератури, статей, журналів – це канали, за якими оперативно надходить до вчителя інформація, що є важливою передумовою підвищення рівня й ефективності навчально-виховного процесу.

Одна з дієвих колективних форм методичної роботи – методична оперативна нарада, яку варто проводити з усім педагогічним колективом раз на місяць (наприклад, кожного четвертого понеділка). Готують її почергово шкільні методичні об’єднання під керівництвом заступника директора школи. Мета методичних оперативних нарад – ознайомлення членів педагогічного колективу з елементами прогресивного, що з’являється в роботі даного педагогічного колективу, учительських колективів району, області, країни, з новими досягненнями світової педагогічної науки.

Важливою для випереджаючої освіти є педагогіка співробітництва-новаторський напрям у педагогіці, що розглядає дитину як активного суб'єкта спільної з педагогом діяльності, заснованої за реальному співробітництві, демократичних і творчих засадах. Він сформувався у середині 80-х років XX століття. Найбільш відомі автори цього напряму - Ш. Амонашвілі, І. Волков, Є. Ільїн, С. Лисенкова, В. Шаталов.

Ключовими аспектами педагогіки співробітництва є налаштованість вчителя та учнів на конструктивний та відкритий діалог, взаєморозуміння, знаходження спільних цінностей та цілей: творче осмислення навчальної чи світоглядної проблеми, винайдення причин та можливостей її подолання, заохочення учнів до самостійної діяльності, креативного та пошукового підходу до власного життя.

Педагогіка співробітництва спрямована на те, щоб дати впевненості дитині у тому, що вона досягне успіху - як життєвого, так і навчального. Навчання при цьому виступає формою творчої взаємодії вчителя та учня. Співробітництво також передбачає навчання без примусу, використання природних можливостей дитини, а також заточення її творчих здібностей та прагнення успіху.

Основною настановою випереджаючої освіти виступає формування життєвої компетентності, що передбачає ставлення особистості до життя як сутнісної потреби у самопізнанні та саморозумінні, здатність до осмисленного розв'язання внутрішніх та міжособистісних суперечностей, відповідального та критичного розуміння своїх дій, налаштованості на конструктивне спілкування з іншими особистостями.

Серед найбільш ефективних методів випереджаючої освіти:

1. Проблемні методи навчання - методи засвоєння нових знань, у кожний учасник навчального процесу бере участь у виробленні нового змісту (розв'язанні проблеми). Використання проблемних методів навчання обумовлено високою мотивацією всіх учасників освітнього процесу, можливостями реалізації атмосфери діалогу співробітництва.

Розвивальне навчання (розвивальна освіта) - група ідей ті концепцій навчання (освіти) і практики освіти, центральною в якій особистість людини, що розвивається. 2. Особистісний розвиток розуміють як розвиток мислення і пам'яті, розвиток адаптивних здібностей і якостей розвиток науково-теоретичного мислення, творчих здібностей тощо.

3. Інтерактивне навчання - діалогова форма навчання, результаті якої відбувається взаємодія учасників педагогічного процессу метою взаємопорозуміння, розвитку особистісних якостей та спільного вирішення поставлених завдань. При інтерактивному навчанні суттєво змінюється роль педагога, його функції. Вчитель в інтерактивною навчанні та вихованні є не тільки носієм інформації та певної суми знань, завдання якого передати ці знання, він також постійно й активно стимулює учня до самостійної творчої роботи, виконуючи роль фасилітатора, проектувальника і консультанта.

Суттєвими характеристиками інтерактивної освіти є:

• максимальне залучення учнів до організації навчально-виховного процесу;
• спільна діяльність у режимі рівноправного спілкування;
• суб'єктивне переживання успіху кожним учасником педагогічні взаємодії;
• обов'язковий аналіз та самоаналіз результатів процесу навчання і виховання;
• поглиблена робота з особистим суб'єктивним досвідом учасників навчально-виховного процесу.

Головні різновиди інтерактивного навчання:

• інтерактивні технології кооперативного навчання—до даного виду інтерактивної технології відносять роботу в парах і роботу в малих групах;
• інтерактивні технології колективно-групового навчання, передбачають спільну фронтальну роботу всіх учнів-методи обговорення проблеми, мозковий штурм, "відкритий мікрофон",
• дерево рішень, методика "навчаючи - учусь" тощо;
• технології ситуативного моделювання—це рольові та діалогові ігри, організаційно - діяльнісні ігри, ігрове моделювання явищ, розігрування ситуацій;
• технології опрацювання дискусійних питань - широке і публічне обговорення якогось суперечливого питання з використанням мето дебати, дискусії, круглі столи, форуми, симпозіуми тощо.

4. Проектне навчання. Цінність методу проектів полягає в тому, що він орієнтує учня на створення певного продукту, а не просто на кочення навчальної теми або участі в якомусь виховному заході. Дії, безпосередньо пов'язані з реалізацією проекту, потребують певного обсягу спеціальних знань, умінь і навичок. Зокрема, це вміння виконувати певні соціальні ролі, ставити відкриті запитання й давати на них відповіді, прислуховуватися до ідей інших та відстоювати свою власну точку зору, відповідати за результати своєї діяльності, бути гнучкими у стосунках— співпрацювати і бути партнерами.

Залучення учнів до проектної діяльності сприяє розвитку творчості, ініціативи, самостійності, організаторських здібностей, стимулює процес їхнього саморозвитку.

Особливе значення сьогодні набуває безперервна освіта як настанова до освіти протягом усього життя, самоосвітньої діяльності, незупинного процесу набуття людиною необхідних компетенцій (знань, умінь, навичок) та якостей (установок, цінностей) відповідно до суспільних потреб, що виступає основою її активної соціалізації та самореалізації в умовах постійних змін соціального середовища.

Треба вчитися у ВНЗ, але набагато більше треба вчитися після виходу з ВНЗ, і це друге вміння за своїми результатами, за своїм впливом на людину і на суспільство незрівнянно важливіше. Щоб почати творити самому, треба побачити, зрозуміти досягнення іншого.

Творчість не виникає на голому місці. Щоб закріпити прорив до нової гуманістичної, національної школи, державі й суспільству треба плекати особистість учителя. Це має бути не тільки фахівець, а й людина культури, яка має великий особистісний вплив. Найважливіші цінності освіти — це не лише дитина, а й педагог, здатний до розвитку задатків, таланту дитини, збереження її індивідуальності. Тому особистісно орієнтована підготовка в шкільній і методичній освіті взаємопов'язані.

Треба створити умови (наскільки це можливо в наш час) для саморозвитку вчителів. А для створення особистісно орієнтованої системи професійного зростання необхідна діагностична основа, моніторинг педагогічної, психологічної, методичної підготовленості вчителя.

Головними ознаками особистісно орієнтованої підготовки професійного зростання є як сильний мотиваційний компонент (авансування успіху), так і спонукання до самооцінки, до самоаналізу, самопізнання. Протягом ряду років треба проводити педагогічний моніторинг як форму організації, збирання, зберігання, обробки, використання інформації про кожного з педагогів, що забезпечує безперервне відстеження їхнього рівня, а також дає можливість прогнозувати розвиток і стан професійного рівня.

П'ять років вели діагностичні карти, які вчителі заповнювали за всіма параметрами (наукова, методична, культурологічна, педагогічна, громадська підготовленість). Протягом всього атестаційного періоду вести самодіагностику професійного рівня вчителів, які атестуються. На жаль, самооцінка не завжди адекватна.

Особливого значення моніторингу надавати в атестаційний період, коли прагнеш вивчити досконало професійні якості педагога, його сильні й слабкі сторони, рівень загальної культури, створити оптимальні умови для вивчення та впровадження досвіду кращих педагогів школи. З цими даними ознайомити вчителів під час декад творчого вчителя, творчих звітів, готуючи моніторинг педагогічних досягнень учителя за класами і предметами. Саме таке відстеження змушує педагога шукати слабкі місця в своїй роботі, шукати шляхи їх усунення.

Накопичений під час моніторингу матеріал підлягає детальному аналізу. Прагнути в цей період добитися вміння здійснювати самоаналіз уроку, критично оцінювати свою діяльність. Це одна з найболючіших наших проблем. Для визначення рівня професійної майстерності використовувати технологічну карту, яку заповнюємо впродовж 5 років (від атестації до атестації). Вона дає можливість упорядкувати інформацію про педагога і на її основі зробити об'єктивні висновки про рівень його підготовки. На основі тестування проводити моніторинг науково-теоретичної й професійної підготовленості вчителів, які атестуються. Моніторингу піддаються такі аспекти:

Науково-теоретична підготовка (знання теоретичних основ науки в контексті предмета, знання наукових методів, знання історії розвитку науки та її сучасних досягнень, знання змісту освіти).

Методична підготовка (знання методики викладання предмета, володіння методами і прийомами навчання, вміння обґрунтовано вибирати педагогічну технологію й оцінювати її ефективність).

Психолого-педагогічна підготовка (знання психологічних і вікових особливостей дітей, знання розвитку школярів, знання нових педагогічних психологій теоретичних основ педагогіки і психології).

Навчально-виховний аспект (оптимальність змісту інформації, яку подає вчитель на уроці (глибина, логічність, вичленення головного); реалізація триєдиного завдання уроку; використання прийомів навчання, заохочення до розумової діяльності, самостійності, творчі використання новацій, співпраця і співтворчість, робота над культурою мовлення, ведення шкільної документації; поведінка вчителя.

Організація позакласної виховної роботи, планування позакласної роботи, позакласних заходів, результативність позакласної роботи.

Громадсько-педагогічний аспект (виконання громадських доручень, особисті якості).

На основі цього моніторингу виводити рейтингову оцінку науково-теоретичної й професійної підготовленості кожного, хто атестувався. Технологічна карта за декілька років дає систему параметрів, які характеризують роботу вчителя та її результативність, допомагає впорядкувати інформацію про педагога за весь доатестаційний період і на цій основі зробити об'єктивні висновки про професійний рівень підготовки вчителя. Регулярна та об'єктивна діагностика дозволяє контролювати, виховувати відповідальність, розвивати індивідуальний особистісний потенціал учителя.

Також треба проводити тестування з проблеми "Психологічні типи вчителів та їхній вплив на педагогічну діяльність". Цей моніторинг дасть можливість виявити наявність у колективі різних психологічних типів учителів (демонстративний тип, неврівноважений тип, збуджуваний тип, тривожно-боягузливий, емотивний тип і т. д.). У роботі з кадрами ми змушені враховувати ці особливості психологічного стану кожного.

Також необхідно вивчати бар'єри педагогічної діяльності, тобто проводити моніторинг факторів, які стимулюють чи перешкоджають професійному ставленню педагогів. Цей моніторинг дає можливість визначити реальні труднощі в діяльності кожного педагога, побачити, що стимулює творчість, а що перешкоджає розвитку особистості. Цей моніторинг дає можливість побачити групи вчителів: тих, хто досяг високих показників у роботі, і тих, хто прагне досягнути більшого, але стикається з багатьма труднощами.

Формування духовної культури особистості є одним з головних напрямків освіти для сталого розвитку. Загалом, моральне виховання виступає основою культурного розвитку людини, тим початком, за допомогою якого відбувається її соціалізація, а також закладаються внутрішні якості, ціннісні орієнтації та моделі поведінки. Цей процес передбачає актуалізацію освітньої діяльності у питаннях морально-ціннісного виховання, в якому найбільш важливими виявляються такі духовні якості як віротерпимість, відповідальність, толерантність, доброзичливість, справедливість тощо.

Серед головних принципів морального виховання:

• принцип гуманізму - визнання особистості як вищої цінності, основи цілісності суспільства та мети суспільного розвитку;
• принцип індивідуалізації - розгляд кожної особистості як неповторної, унікальної та самоцінної;
• принцип моральної дії - формування моральних якостей здійснюється тільки шляхом активної духовної роботи, доброчинства, що вимагає від людини постійної праці над власним характером, боротьби за моральні ідеали;
• принцип єдності загальнолюдських та національних цінностей - реалізується у концепції полікультурної освіти;
• принцип ненасильства та толерантності - становлення духовної культури відбувається лише через свободу волі та настанови на взаємопорозуміння.
• принцип свідомого вибору - висока моральна культура передбачає формування свідомої життєвої та моральної позиції, здатності особистості робити власний вибір.

Моральні питання пронизують всю систему навчально-виховної діяльності і є базовими для неї. Одночасно важливо розкривати світоглядні аспекти моралі й у рамках окремих шкільних курсів - "Я і Україна", "Етика", "Людина і світ", "Основи філософії", "Людина і суспільство" тощо. Зокрема, основною метою шкільного курсу "Етика" є створення умов для формування моральних цінностей та моральне культури особистості.

Основні завдання курсу "Етика":

• поглиблювати знання учнів про людину та моральні взаємини у суспільстві, основні моральні норми та цінності українського народу та загальнолюдські цінності, зовнішні правила культурної поведінки (етикету);
• удосконалювати вміння керуватися в поведінці моральними нормами та цінностями, виявляти дружелюбність, ввічливість, повагу й чуйність до інших, толерантність та милосердя, розвивати власні моральні якості та переконання, дотримуватися етикетних норм у повсякденному житті, контролювати, оцінювати та регулювати свої взаємини з іншими, здійснювати свідомий вибір у складних життєвих ситуаціях, орієнтуючись на духовні цінності;
• формувати позитивне ставлення й мотивацію до застосування моделей поведінки, орієнтованих на моральні цінності українського народу та людства у цілому;
• збагачувати досвід моральних взаємин з представниками інших культур, націй, вікових, соціальних груп тощо;
• стимулювати пізнавальний інтерес до процесів самовиховання та самоосвіти, основ моральної культури людства.

Одною з головних складових морально-ціннісного аспекту освіти для сталого розвитку є етика толерантності. Толерантність виступає ключовою характеристикою існування демократії, правової держави та громадянського суспільства.

Вперше проблема реалізації толерантності ставиться англійським політичним діячом та філософом XVII століття Дж. Локом у роботі "Досвід про віротерпимість", яка розглядається в межах формулювання ідеологічних засад ліберальної демократії. Одночасно схожі ідеї можна побачити вже у Старому Заповіті: "Коли оселиться чужинець на землі вашій, не пригноблюйте його. Чужинець, що оселився у вас, хай буде для вас теж: саме, що й співвітчизник ваш; любіть його, як себе; бо й ви були чужинцями на землі Єгипетській".

У Декларації принципів толерантності, прийнятої ЮНЕСКО у 1951 році зазначено: "... толерантність означає повагу, прийняття і правильне^ розуміння всього різноманіття культур, форм самовиразу і вияву" людської індивідуальності. Толерантності сприяють знання, відкритість, спілкування і свобода думки, совісті, переконань. Толерантність - це єдність у розмаїтті. Це не тільки моральний обов'язок, а й політична та правова потреба.

Толерантність - це те, що робить можливим досягнення миру і веде від культури війни до культури миру. Толерантність - це не поступка, полегкість або потурання, а, перш за все, активне відношення на основі визнання універсальних прав і свобод людини".

Таким чином, поняття толерантності охоплює як почуття свободи, поваги до прав іншої людини, так і терпимість, ненасильство й культуру компромісу. Толерантність здійснюється завдяки діалогічній формі спілкування, а її джерелом є налаштованість на комунікацію з Іншим, відповідальність перед Іншим і за Іншого, переживання Його свободи як своєї власної. При цьому під Іншим розуміється як інша особистість, так іі інший етнос, нація, культура.

Народна мудрість свідчить: "У чужий монастир із своїм статутом не ходять" (російське прислів'я), "Відправляючись у чужу країну, дізнайся, що там заборонено" (японське), "Коли знаходишся в Римі, поводься як римлянин" (англійське), "У країні, у якій буваєш, дотримуйся звичаю, що зустрічаєш" (італійське). Незважаючи на стислість приказок і прислів'їв, вони закликають до обережності, делікатності, такту у відношеннях з представниками інших народів та культур.

Толерантність не тотожна терпимості. Це більш складне, комплексне поняття. Етика толерантності передбачає досягнення взаєморозуміння та узгодження відмінних інтересів і точок зору без застосування тиску, переважно методами діалогу та взаємного компромісу. Без толерантності були б неможливі права людини, які, насамперед, затверджують право окремої людини на зовнішню й внутрішню несхожість.

Толерантність припускає готовність прийняти інших такими, якими вони є, і взаємодіяти з ними на основі згоди. Однак толерантність не повинна зводитися до конформізму, обмеження власних інтересів і передбачає активність всіх зацікавлених сторін. Толерантність - це також важливий компонент життєвої позиції зрілої особистості, що має власні цінності та інтереси, й готова їх захищати, але одночасно - з повагою ставиться до позиції, цінностей, національних та культурних особливостей інших людей.

Толерантність у дії виявляється через:

• повагу до інших;
• позитивну лексику;
• відповідальне ставлення до власних дій та висловлень;
• визнання прав інших, особливо права на відмінність;
• прийняття інших такими, якими вони є, ненав’язування власної точки зору чи стилю поведінки;
• співпрацю з іншими на рівних умовах;
• відмову від домінування та насильства;
• толерантне ставлення до чужих думок та переконань.

Одне з найголовніших правил толерантності таке: спілкуючись з іншими ми повинні визнавати їх як самих себе, інакше ефективного спілкування не відбудеться. Толерантність, таким чином, це налаштованість на іншу людину, готовність її зрозуміти, і прийняти її погляди.

Ознаки толерантної людини:

• толерантна людина поважає будь-яку точку зору, здатна йти на компроміси, одночасно не поступається власними переконаннями, шукає шляхи подолання конфліктів та орієнтована на встановлення порозуміння та злагоди у відносинах;
• почуття гумору і вміння посміятись над своїми слабкими сторонами особлива ознака толерантної людини;
• толерантна людина знає і правильно оцінює власні внутрішні якості та можливості; при цьому її добре ставлення до себе співвідноситься з позитивним та доброзичливим ставленням до інших.

Толерантність у контексті пріоритетів розвитку сучасної освіти включає: визнання безумовної цінності іншої людини (її самоцінності); визнання пріоритету саморозвитку, самореалізації особистості; домінування альтруїстичної мотивації на противагу егоїстичним спонуканням; орієнтацію на співробітництво, компроміс, пошуки згоди й співдружності в шкільному колективі між дітьми, та між вчителем та дітьми.

Ідея толерантності не припускає примирення "усіх із усіма", "послужливість" слабкого сильному або беззастережне прийняття тієї або іншої позиції. Толерантність включає визнання рівного права різних сторін на власну думку, самостійність, відповідальність.

Толерантна взаємодія припускає відсутність відкритих або прихованих форм примусу, коли кожна сторона, зберігаючи свою незалежність, проявляє готовність до узгодження дій і досягнення позитивного результату. Така взаємодія можлива лише за умови поваги як до іншого, так і до самого себе.

При створенні умов для формування толерантної поведінки слід особливу увагу приділяти розвитку неконфронтаційної свідомості, вміння побачити позитивні риси особистості або вчинку, вміння встати на позицію іншого; привчання до відкритого й вільного виразу своїх думок, розвиток навичок аргументування своєї думки; вміння оптимально реагувати на зауваження, справедливу й несправедливу критику, здатність говорити собі й оточенню "ні", відстоювати свою позицію, не принижуючи гідності іншої людини. Все це сприяє ефективній комунікації, партнерським відносинам з оточуючими людьми тощо.

Основні принципи етики толерантності в школі наступні:

• Принцип культуровідповідності: Освічена людина є культурною тільки тоді, коли вона приймає і розуміє інші (можливо, гранично далекі) культурні позиції і цінності, уміє піти на компроміс, розуміє цінність не тільки власної незалежності, але й чужої.
• Принцип особистого прикладу: Привчати дітей до гуманних міжособистісних відношень можливо тільки за умови власного прикладу вчителя. Особистий приклад-найкращий метод виховання.
• Принцип взаємності: Толерантність у міжособистісних підношеннях між вчителем та учнем досягається тоді, коли вчитель ставиться до учня так, як би він хотів, щоб учень ставився до нього. І навпаки, учень повинний ставитися до вчителя так, як би він хотів, щоб учитель ставився до нього. Цей принцип є різновидом загальновідомого "золотого правила моральності".
• Принцип гуманоцентризму: Кожна людина-особистість, яку потрібно шанувати. Самостановлення людини неможливе без віри в її особливість призначення.
• Принцип внутрішньої толерантності: Шанувати іншого можливо тільки за умови виховання в самому собі самоповаги, віри в самого себе, особистої гідності та свободи.

У цілому, виховання в дитині прагнення цінувати іншу людину здійснюється двома шляхами: Перший із них—це докладне розкриття дитині позитивних якостей оточуючих її людей: дорослих та інших дітей. Другий шлях-це попередження зневажливого відношення до самої дитини. Тільки в процесі формування у вихованця цінності людської особистості можливо сформувати в ньому й адекватне оцінювання власної значимості, без котрої неможливий його морально-духовний розвиток. В результаті об'єднання даних підходів стає більш реальним здійснення головної мети сучасної освіти-формування вільної, висококультурної і гармонійно розвинутої особистості, що спрямована на постійну підтримку толерантного спілкування з іншими людьми, а також на власне самовдосконалення.

Толерантність у відносинах з представниками інших культур означає мирне співжиття народів, відсутність глибоких конфліктів та сутичок. Страшною хворобою сучасного світу став тероризм, який породжений саме нетерпимістю. З іншого боку, нічим не обмежені свобода і толерантність (як загальна терпимість) так само небезпечні, як і насильство над ними.

Зустрічаючись і спілкуючись з представником іншої нації чи іншого вірування, не слід забувати і про власні національні корені, про свої власні переконання. Самоусвідомлення себе як нації неможливе без розуміння та прийняття чужої культури. Лише взаємодія, зустріч, діалог різних культур розкривають підґрунтя та особливості власної культури.

Толерантність допомагає вихованню в людині здатності бачити і розуміти унікальність і неповторність іншої людини, визнавати її право відрізнятися зовнішнім виглядом, вірою, думками, вчинками. Визнання таких прав є реальним втіленням на практиці прав людини.

Навчання толерантній поведінці на рівні школи повинно здійснюватися всіма педагогами (особливо класоводами, заступниками з виховної роботи, вчителями предмету "Основи здоров'я", соціальними педагогами, психологами) на всіх предметах як через зміст, так і через демонстрацію вчителем особистої здатності до толерантності; у позакласній роботі з учнями (конкурси, акції, змагання, дискусії тощо), при застосуванні у навчально-виховному процесі інтерактивних тренінгових методик навчання та виховання (зокрема, у межах предметів "Я і Україна", "Етика", "Людина і світ", "Людина і суспільство", "Основи здоров'я", превентивних проектів "Школа проти СНІДу", "Рівний-рівному", "Я-моє здоров'я-моє життя", "Діалог").

Приклади тематики формування в учнів толерантності, які вивчаються в курсі шкільного предмету "Основи здоров'я": 5 клас: розділ "Шануй себе та інших" (теми "Ти-особливий", "Ми-особливі", "Про почуття і співчуття", "Правила людських стосунків", "Що сприяє порозумінню між людьми" тощо); 6 клас: розділ "Школа спілкування" (теми "Спілкування і здоров'я", "Стилі спілкування", "Навички спілкування", "Як владнати конфлікт" тощо); 7 клас: розділи: "Культура почуттів", "Керування стресами"; 9 клас: розділи "Стратегія самореалізації", "Самовиховання характеру" тощо.

Список використаної літератури