Вічні питання філософії у творчості Ліни Костенко
На рубежі 60-70-х років поезія збагачується новими рисами, зокрема публіцистичний пафос здобуває філософську багатовимірність, яка випливає з прагнення піднести факт життя до рівня художньої ідеї.
Саме в цей період відбувається справжнє змужніння таланту Ліни Костенко, яка посідає винятков
е місце в українській літературі останніх чотирьох десятиліть завдяки своїй сильній особистості, принциповому запереченню позиції пристосуванства, яка характеризує багатьох радянських письменників, здатності мовчати в час, коли це мовчання означало відмову од спокус облаштувати своє життя ціною поступок [3, 13].У філософському аспекті творчість поетеси досліджували відомі критики. Так, Т. Салига розглядала її твори з точки зору спільності деяких тем і мотивів у поезії шістдесятників, а також оригінальність їх трактування поетесою. М. Ільницький присвятив творчості Л. Костенко праці, в яких аналізував поезію останніх десятиріч, окреслював трагедії і новаторство цих років, висвітлював неповторність поетичного доробку поетеси, створюючи при цьому її літературний портрет.
Заслуговують на увагу статті Б. Бакули, присвячені аналізу історії крізь призму поезій Л. Костенко; стаття В. Базилевського, у якій охарактеризовано поезію Л. Костенко як спосіб мислення. С. Барабаш у своїх працях торкнувся пам’яті розуму й серця в ліриці Л. Костенко, охарактеризував філософське осягнення світу. Г. Івашенко виділила основні мотиви історичного роману «Маруся Чурай». Поезію Л. Костенко з точки зору філософії бунту й «філософії серця» розглядає О. Ковалевський. В. Моренець визначає традиційність зображення ліричного героя; Л. Ромашенко описує минуле, роблячи прогнози на майбутнє на основі роману Ліни Костенко «Берестечко»; Л. Краснова розписує грані поетичної майстерності Ліни Костенко; О. Таран визначає особливості художнього мислення Ліни Костенко.
Метою нашої статті є визначення актуальних проблем філософії у ліриці Ліни Костенко.
Однією з важливих і принципових ознак у поезії протягом останніх десятиліть є глибоке усвідомлення ваги художнього слова як документа часу, що відбиває глибинну суть фактів і явищ, соціально-емоційну атмосферу життя. Майстри поетичного слова засвідчили своєю творчістю, що найвище покликання літератора – «жити інтересами народу, ділити з ним радість і горе, утверджувати правду життя, наші гуманістичні ідеали» [1, 43].
Філософія – це, насамперед, проблематизація актуальних питань, вирішення яких вимагає інтелектуальної сміливості і вишуканості [7, 503]. Як же можна досягти цієї вишуканості так, щоб це було зрозуміло кожному? Поезія. Ось що може відкрити таємниці сутності буття, зазирнути навіть у найпотаємніші куточки вашого серця та розв’язати найскладніші проблеми вашої душі.
Що стосується своєрідності поетичного оформлення матеріалу, то можна стверджувати, що Ліна Костенко – художник, вона творить за законами, нею прийнятими. Читач повинен зрозуміти. А це не просто, вже хоча б тому, що доводиться погоджувати нею написане з тим, що було написане раніше, тобто з відомим, відкритим [2, 241].
У багатьох творах Ліна Костенко не просто висловлює почуття, описує певні історичні події тощо, але ставить досить складні питання, на які й намагається самотужки знайти відповідь чи принаймні окреслити шлях пошуку цієї відповіді. Читач сам не помічає, як залучається до філософських пошуків, аналізує та розмірковує разом із автором, ставлячи й собі глобальні питання, шукаючи та розчаровуючись і знов шукаючи власної істини…
Людське життя є швидкоплинним, ми не маємо змоги виправити, викреслити те, що вже зроблено, тому маємо оцінювати можливі наслідки своїх дій. У простій поетичній формі висловлює поетеса цю думку:
Життя іде і все без коректур,
І як напишеш, так уже і буде…[2, 190]
Багато розмірковує автор над проблемою змізернення людської душі, яке не повинне відбуватися:
І в епіцентрі логіки і стресу,
Де все змішалось – рідне і чуже,
Цінує розум вигуки прогресу,
Душа скарби прадавні стереже. [4, 33]
Духовні скарби, сама сутність людини є однаковою за усіх часів, треба вміти не зміщувати акценти між вічним та минущим, попри обставини суспільні та історичні, ми маємо зберігати духовні скарби попередніх поколінь, що відобразились у мистецтві, фольклорі, філософії видатних мислителів минулого.
Проблема деградації довершеної та високої за своєю природою людської душі залишається актуальною і зараз. Митці XX століття багато говорили про це у публіцистиці та поетичних творах, Ліна Костенко чи не перша підкреслює масштаби проблеми, порівнюючи духовне банкрутство людських душ із найстрашнішою екологічною катастрофою – Чорнобилем.
Але чи не найбільше уваги приділила поетеса темі митця та мистецтва, ролі їх у житті людства. «Поезія – це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі», – пише Ліна Костенко. Поезія, як і кохання, як і любов до рідної землі, підноситься автором на щабель найвищих цінностей. Але так часто поетові непросто знайти своє місце в цьому світі:
В безсмерті холодно. І холодно в житті.
О боже мій! Де дітися поету?! [2, 192]
Попри усі труднощі, поет є людиною обраною, він не має права скаржитися, бо усі труднощі на його шляху – це, насамперед, випробовування, через які варто пройти, щоб зміцнити свій дух та своє слово. Сама поетеса говорить про свій життєвий шлях як жінки-поета як про повністю свідомий вибір: «Я вибрала Долю собі сама…».
Філософська лірика Ліни Костенко – велика частина поетичного доробку автора. Усі найважливіші філософські питання так чи інакше порушено в її творах: це і питання сенсу людського життя, швидкоплинності часу, діалектики духовного та матеріального, проблеми спадковості поколінь та патріотизму. Патріотизму – не як пафосних розмов, а як філософської категорії. З якою щирістю та життєвою мудрістю підходить лірична героїня творів Ліни Костенко до пошуку відповідей на ці питання. Кожен має власним шляхом дійти висновків щодо перелічених питань, нам не допоможуть чиїсь роздуми та міркування, але лірика Ліни Костенко – немов філософський трактат у віршах – наблизить кожного читача до відкриття власних неповторних істин.
Поезії Ліни Костенко западають у душу з першого разу, та й потім їх хочеться перечитувати знов і знов. Її твори вважають класикою української літератури. У своїй творчості вона торкнулась багатьох тем: це і вічні духовні цінності, традиційність народних характерів, і краса рідного краю, і сутність поетичного мистецтва, і, звичайно, кохання. І все це поетеса пропустила через свою жіночу, але на диво мужню душу.
Дуже важливою для Л. Костенко є тема творчості. У вірші «Страшні слова, коли вони мовчать» поринаєш у світ поета, для котрого важливо сказати своє слово у вирії чужих, вже сказаних раніш.
Поетичне бачення Ліни Костенко виявляється настільки всеохопно-глибинним, що в якомусь, здавалось би, суто одиничному факті вона завжди відкриває істотні закономірності буття. «Послухаю цей дощ» – називається вірш. І ми, слідом за поетесою, слухаємо, як «підкрався і шумить» отой «бляшаний звук води». Та «веселих крапель кроки» раптом викликають асоціацію із проминальною плинністю людської долі. Й тоді миттєвості часу, за насиченістю їх значущими спогадами, перетворюються в роки, роки – у століття [2, 220].
Важко розділити її вірші на громадські та ліричні, настільки тісно переплетені різні мотиви, настільки органічним є філософське осмислення життя у всій його складності. І ось на дотику пера з'являється цілий світ. Цілий світ одкровення, найпотаємніших куточків душі, тонких, вишуканих почуттів. Любов... Не може не захоплювати ставлення Ліни Костенко до цього одвічного почуття: відчайдушне звернення до коханого на Ви, делікатність, породжена власною гідністю.
Кохання – це найбільший самовияв людини, це – на все життя: якщо вже було, то залишило глибокий слід у душі, у серці, назавжди залишилось у пам'яті. Це почуття сповнене пристрасті, її героїня кохає до нестями, «до оніміння, до стогону, до сліз». Вона любить усім своїм єством, палко, «без вороття» «на все своє життя»! Ми не знаємо, буде це кохання взаємним та вічним чи ні, але завжди воно духовно підіймає особистість, навчає цінувати кожну мить життя.
Тлом, на якому розгорнуто філософське осмислення життя – від дитинства з його першою казкою до старості є образ природи України у вірші «Українське альфреско», у якому краса навколишнього світу відтіняє біль за втраченим минулим. І щемить серце, коли читаєш про самотню старість, про добрих людей, які пройшли життя, але ще здатні на любов, на створення краси.
Вірші Ліни Костенко – це маленькі шедеври, чисте джерело пізнання краси рідного краю. Вони захоплюють та примушують зупинитися, замислитися, знаходять відгук у серці й назавжди залишаються в душі. Творчість поетеси – то мужність і зрілість сучасної української поезії, її безкомпромісність, небуденний талант у поєднанні з почуттям відповідальності перед минулим, сучасним і майбутнім. Олена Никанорова так говорить про творчість поетеси: «Саме внутрішній динамізм, який виникає від гострого прагнення гармонії – в світі, в соціальному середовищі, в людських взаєминах – і так само гострого відчуття наявних у них дисонансів і є, мені здається, домінантою творчості Ліни Костенко» [6, 112].
Духовний світ людини, формування справжніх її цінностей, модальної культури – головні проблеми, які хвилюють нині багатьох. Людина як найвища цінність завжди перебуває в епіцентрі художніх роздумів Ліни Костенко – про що б вона не писала. Можливо, поетеса тому й сувора в своєму вислові, що розуміє всю відповідальність, яку на себе бере мистецтво:
Людині бійся душу ошукать,
бо в цьому схибиш - то уже навіки [2, 143].
Палка любов до життя людей, безцінність людського життя – ось що стверджує поетеса своєю неповторною творчістю.
Близьким для кожного є роздуми про вічне у людській душі, про почуття відповідальності людини перед суспільством. "Життя не має чеpнеток", – застерігає нас поетеса.
Приваблює увагу віpш "Доля", у якому автоpка ствеpджує:
Я вибpала Долю сама.
І що зі мною не станеться -
у мене жодних пpетензій нема
до долі - моєї обpаниці [4, 36].
Отже, у своїх поезіях, здавалося б, суто жіночих, Ліна Костенко відстоює ту боpотьбу за людське в людині, яку веде кожен з нас. Ці мотиви проходять наскpізно чеpез всі віpші поетеси, саме їм пpисвячена творчість Ліни Костенко. Вірші Ліни Костенко – це визначні шедеври української літератури. Це поетичний скарб, який захоплює та примушує зупинитися, замислитися, знаходить відгук у серці й назавжди залишається в душі.
Література
- Бакула Б. Історія і поезія / Б. Бакула // Дивослово. – 2003. ‑ №3. – С. 43
- Брюховецький В. Ліна Костенко. Нарис творчості / В. Брюховецький – К., 1990. – 262 с.
- Ільницький М. Поезія останніх десятиріч: трагедії і новаторство (стаття друга) / М. Ільницький // Рад. Літературознавство. – 1983. – № 4. – С. 13-21.
- Клочек Г. Ліна Костенко: Навчальний посібник-хрестоматія / Г. Клочек – Кіровоград: Степова Еллада, 1999. – 320 с.
- Ковальчук О. Життя як прозріння (Л. Костенко – «Вже почалось, мабуть, майбутнє») / О. Ковальчук // Українська мова та література в школі. – 1998. – С. 48
- Никанорова О. «Душа не створить бутафорський плід...» / О. Никифорова // Дніпро. – 1981. – № 3. – С. 140.
- Кремень В.Г., Ільїн В.В. Філософія мислителі, ідеї, концепції. Підручник / В. Г. Кремень, В. В. Ільїн // Київ. – 2005. – 530 с.