„Чеберяйчики” П. Загребельного. Роздуми україніста
Проблема символу в світовій теоретичній думці віддавна досліджується як проблема філософії, естетики. Більшість символів виникло ще на світанку історії людства. Символ — цс ідея, яка відображає найглибинніші знання наших пращурів. Саме стародавність цих знань і є найвищою цінністю для нащадків. Ц
е є той таємничий код, який маємо прочитати, щоб відчути себе спадкоємцями великого і мудрого народу, щоб вийти на шлях правильного життя.Далеко не завжди існує можливість виразити словами все те, що ми відчуваємо та розуміємо. Є речі, стани, події, суть яких неможливо «розкласти по полицях», пояснити математичними формулами. В глибинах загадкової людської душі приховані перлини досвіду, які містять у собі тисячу і один зміст, тисячу й одне переживання, тисячу й одну таємницю. У скарбниці духовної культури людства зберігаються безцінні знання про людину, природу та Всесвіт, великі ідеї та творіння людського духу, за якими стоять довжелезні ланцюжки подій, причин та наслідків, долі багатьох поколінь. Для того, щоб їх осягнути, завжди був необхідним особливий підхід розуму та серця, тому що завжди існували речі, які виходять за рамки нашого звичайного раціонального пізнання.
Споконвіків кожного разу, коли перед людиною ставала необхідність обійняти безмежне, з'єднати видиме та невидиме, зв'язати між собою минуле, сьогодення та майбуття, зовсім нове та дійсно прадавнє; кожного разу, коли душа її рвалася до нових далей, для досягнення яких потрібно було долати кордони життя та смерті, простору та часу і осягати вічні закони буття; кожного разу, коли для пояснення та вираження цього одних слів було недостатньо,— людина удавалась до дивовижної мови символів [2]
Прадавні мудреці навчали, що кожен символ стає хранителем не лише тієї актуальної для нас частини Істини, яку ми в змозі осягнути на тому чи іншому етапі свого життя в залежності від наших здібностей, прагнень та духовних пошуків. Він також оберігає ту таємничу, заповітну частину великої Мудрості, яка залишиться для нас загадкою назавжди, оскільки чим більше ми будемо намагатися її викрити, тим більше вона буде ховатися, даючи нам досить корисний урок: чим більше ми осягаємо, тим більше розширюється коло Непізнаного. Чим більше ми знаємо, тим сильніше усвідомлюємо, скільки лишилося ще невідомого, чого ми негідні й поки що не в змозі зрозуміти. Таким чином, кожен символ є хранителем Таємниці, за якою приховується ще одна таємниця... і так до нескінченності.
Що ж таке символ?
Наведемо ряд теоретичних положень, дефініцій, характерних висловлювань, що суттєво доповнять сказане вище. А конкретизацію поняття "символ" читач знайде в статтях словника.
"Символ - 1. Умовне позначення якогось предмета, поняття або явища. 2. Художній образ, який умовно відбиває яку-небудь думку, ідею, почуття і т.ін. 3. Умовне позначення якої-небудь величини, поняття, запроваджене певною наукою".
У творі Павла Загребельного "Євпраксія" є цікава розповідь про героїв, яких ми можемо назвати нереальними, фантастичними, вигаданими, створеними людською уявою. Це – чеберяйчики. Лише інколи згадує автор про них. Для чого? Щоб прикрасити ними твір? Щоб поділитися з нами своїми фантазіями? Щоб спробувати розгадати загадки, залишені нам нашими пращурами? Можливо, адже скільки ще невідомого приховує в собі усна народна творчість. У ній прихована народна мудрість, яку ми повинні зрозуміти до кінця. Хто він, зайчик-чеберяйчик, про якого ми знаємо лише з народної пісні? Один із уявних істот, про яких знають навіть діти? Яка його роль у творі? Гадаємо, що цього героя твору можна розглядати в двох аспектах: по-перше, істоту, яку ніхто не бачить ( "Бо чеберяйчиків теж ніхто ніколи не бачив, хоч і відомо, що живуть вони в лісах і серед трав." [1; с.18] ); по-друге, символ певних рис характеру героїні – Євпраксії. Спробуємо довести наші твердження.
Уперше ми знайомимось із цими дивовижними істотами, коли Євпраксія все далі й далі від'їжджає від Києва до Саксонії, прямує в якусь незвідану далеч. Проходячи трясовину, валка грузла в багнюці, погоничі гейкали на волів, що намагалися весь час вибратися на тверде, "а княжна тим часом, не лякаючись болота, не відаючи остраху перед сутінками, які вже насувалися, не дбаючи про замучених, знесилених дощенту людей, дивилася на їхнє борюкання, мов на забавку, ляскала в долоні, щоразу зверталася до мамки Журини [...] Правда, що чеберяйчики живуть так? "[1; с.10]. І Журина розповіла їй про тих дивних створінь. Не злякалась їх Євпраксія, навпаки, продовжує згадувати та спілкуватися з ними у певні періоди свого життя. Чи це можливо, адже сам автор твору стверджував: "А чи існують взагалі чеберяйчики і які на те докази? Вони існують більше, ніж будь-що. Можна б навіть стверджувати, що вони вічні, бо породжені уявою. Людина вмирає, а дім, зроблений нею, стоїть, і пісня, складена нею, співається тисячу літ, і казка живе спервовіку. Витвори думки й уяви триваліші за саму людину. І правда про людину так само існує довше, ніж сама людина. А яка ж правда про чеберяйчиків? "[ 1; с.18 ]. Отже, ми теж починаємо вірити в них і тому далі вже сприймаємо їх у другому аспекті – як певні символи-характеристики Євпраксії. Тож, розглянемо їх.
Згадаймо, що початок історії про чеберяйчиків збігається саме з тим етапом життя дванадцятилітньої княгині, коли вона "полишає все знайоме до схлипу в горлі, полишає своє дитинство, саму себе" [1; с.16]. Тому можна виділити символ №1 – дитинство, Євпраксія.
Переживає Євпраксія і те, що чеберяйчики зустрічатимуться доти, "допоки й землі Руської" [1; с.18]. Отже, символ №2 – батьківщина.
У частині "Чеберяйчики" ми дізнаємось багато чого про цих істот, починаючи краще розуміти їхню суть, спосіб і правила життя. Перед нами вимальовуються ще кілька символів, один із яких стає над усіма. То символ №3 – спільнота чеберяйчиків або ж народ. Як справжній народ, чеберяйчики мають свої цінності і в прямому, і в переносному розумінні. "Чи є в чеберяйчиків золото? У них є навіть те, що до часу приховане від людських очей. Усе сховане під землею й під водою, бо то найліпший сховок." [1; с.19]. Як справжній народ, вони мають і мову – "Не поможуть ні молитви, ні книги, поможе хіба що мова. У мові вони кохаються. Кожен чеберяйчик має свою власну мову. Як розуміють один одного? Називають кожен своє. Той квітку, той струмок, той дерево. Тоді розповідають один одному, обмінюються словами-назвами. І все називається неоднаково, але всім зрозуміло." [1; с.21]. І звертаємо ми увагу на призначення цих дивних істот – "Правда породжує неспокій, а вони над усе цінують спокій. Вони дарують його людям. Може, на те й існують у нашій землі.
А коли ти полишиш свою землю, що тоді? Тоді чеберяйчики теж полишать тебе.
І не помітиш цієї страшної хвилини, бо ж ніколи не бачила чеберяйчиків." [1; с.21].
Ця дивна казка про чеберяйчиків ніби забувається, відходить у минуле. Можливо, через те, що далеко від землі рідної знаходиться Євпраксія. А в цьму чужому краю не живуть чеберяйчики. Та в певні моменти життя Євпраксії вони з'являються чи подають голос ніби із минулого чи з далекої батьківщини. Коли відчуває себе Євпраксія чужою, коли не може зрозуміти і виправдати вчинки тих, серед кого тепер жила, то "думка загубитися серед цих людей викликала в ній жах" [с.185]. І ось саме тієї ночі до гордої дівчини прийшли чеберяйчики і сказали: "Втікай!". "Не знала, де вона і в який бік має попровадити свого коня. Не вміла осідлати коня, та й не годилося імператриці самій це робити. Не бачила чеберяйчиків, не була певна, що то вони, але виразно чула голос, а хто б ще міг його подати? "[ 1; с.185 ]. Оте "втікай" ніби вже наблизило героїню до рідної землі. Прагнення повернутись додому дарує Євпраксіії можливість те сміливе слово, якого вона послухалась.
Можливо, то був поклик її серця, голос її душі, крик її свідомості. Та визнання належності того слова саме чеберяйчику остаточно робить героїню сміливішою, впевненішою в своєму найбільшому бажанні. Дозволила доля Євпраксії і побачити чеберяйчика. Саме тоді, коли "Євпраксія не хотіла вмирати. Жити! У сонці, у травах, у пташиному щебеті, у місячному сяйві. Жити! Молилася в душі не знати й кому. Сховай мене! Не дай мене! Порятуй мене! Відішли додому. Не належала до невиразного племені втікачів з невизначеністю їхніх мандрів. Знала, куди втікати. Додому! До ріднизни! На схід сонця! До свого сонця — великого й прекрасного! А це маленьке нехай лишається тут. Кожному своє сонце миле. Додому! До Києва! Була малою, дурною, необачною, покинувши свою землю. Не мала часу ні для каяття, ні для жалю. Додому!
І тоді побачила першого чеберяйчика. Першого — і вперше." [1; с.187]. Дивно, що вперше побачивши істоту, яку ніхто не бачив, княгиню здивував не саме цей факт, а "Вдарила їй у серце його лагідність, вразив тихий, але виразний голос, голос був молодий і мова молода, рідна, забута-презабута" [1; с.187].
Коли ми фіксували перший символ як чеберяйчик-Євпраксія, доказів певних щодо цього не було. Але, читаючи твір далі, ми запам'ятовуємо спочатку слова Журила, сказані на прощання: "Золоті твої очі, Євпраксіє!" [1; с.186], а згодом відкриваємо для себе, що у чеберяйчиків очі "золоті. То не в неї золоті очі, а в чеберяйчика. Журило помилився, сказавши: «Золоті твої очі, Євпраксіє!»
Їхала далі без страху, бо сяяли їй попереду золоті очі" [1; с.188].
Цікаві роздуми автора про життя та його цінність, роздуми, серед яких знову з'являться образ чеберяйчика – "Життя саме по собі не має цінності. Життя — це тільки свобода! Більше нічого. Ні мрії, ні вознесення, ні краса, ні насолоди, ні так зване щастя. Тільки свобода!
Краса її зосталася з нею, страждання належалося за становищем, мало не за самим народженням, волі не було. Навіть у спогадах. Тільки в напівзабутих розповідях Журини про чеберяйчиків." [1; с.245]. Отже, з образом чеберяйчиків тепер асоціюється образ свободи, волі.
Асоціюється чеберяйчик і із дитинством. Можливо, саме тому помітила тих дивних істот княгиня, бо ще сама була дитиною: "Людина зберігає в собі дитяче впродовж усього життя. У двадцять літ ти ще наполовину дитина...Рятувалася тільки дитинністю" [ 1; с.245 ]. У дитинстві Журина вселила в Євпраксїю віру про добрих чеберяйчиків: "Живуть у нашій землі, ніхто їх не бачить, а присутні повсюди. Доброта ж від них так і розпромінюється"[ 1; с.305 ].
Тож, яка роль символів у Павла Загребельного? У «Словнику символів» Жан Шевальє пише: «...Спрадавна символ завжди являв собою предмет, поділений на дві частини... Дві людини берегли одну з двох частин: господар та гість, той, хто позичив гроші та боржник, два паломники, двоє люблячих, котрі розлучалися на довгий час... При новій зустрічі вони з'єднували дві частини символу в одне ціле, знову підтверджуючи таким чином своє кохання, дружбу, зв'язки гостинності чи боргу честі. Для прадавніх греків символ завжди був знаком впізнавання, завдяки йому батьки могли впізнати своїх дітей, з якими були розлучені... Символ розлучає та знову поєднує. Він містить в собі одночасно дві ідеї: розлуки та нової зустрічі. Він нагадує про єдність, яку було втрачено і яка знову може бути відновлена».
Відповідно, берегти символ для філософів прадавнини означало усвідомлювати ще одну давно забуту істину, яка полягає в тому, що десь, далеко чи близько, в просторі та часі чи за їх межами, в житті чи за межею смерті існує таємнича друга частина нас самих, якихось ідей, пізнання чи мудрості, котра чекає нової зустрічі та нового об'єднання. Це означає, що при роботі з символом не лише ми робимо кроки, щоб наблизитись до цієї «іншої сторони» Священного, нескінченного та незбагненого, але й це цінне Дещо, котре нас доповнює, робить кроки, щоб наблизитись до нас. Таким чином, символ стає знаком узнавання між «двома сторонами», двома істотами, між усім тим, що «вібрує» на одній хвилі. Він стає знаком впізнавання між всім тим, що, будучи тимчасово розлученим, є настільки близьким одне одному, що в один прекрасний день повинно стати єдиним цілим. Символ — це знамення істинних зв'язків, які продовжуються вічно.
Література
- Загребельний П.А. Євпраксія: Роман / Худож.-оформлювач І. В. Осипов. – Харків: Фоліо, 2003. – 351 с. – (Література).
- Лукінова Т.Б. О.О.Потебня як дослідник слов'янського язичництва/Наукова спадщина Потебні і сучасна філологія. – К., 1985. – с.64.
- Українське життя в Севастополі. Словник символів – словник давньоукраїнської міфології. Гумор, афоризми. Ukrlife.org/main/evshan/symbolo.htm
- Словник української мови. – Т.9. – К., 1978. – С.174-175.