Школа - це діагноз. Нарис

Почалося моє захворювання школою ще в дитинстві, коли я пішла в перший клас. Із заздрістю дивлячись, як учитель перевіряє наші зошити, ставить оцінки, супроводжуючи їх записами: "Пиши акуратніше", "Молодець" і т. і., мріяла про те, щоб колись дозволили перевірити хоч один зошит (тоді я не здогаду валася, що думка матеріальна, і навіть подумати не могла, що в майбутньому моя мрія здійсниться і через мої руки пройдуть стоси учнівських зошитів. От вже накаркала, так накаркала!)

Роки йшли, а я як і раніше залишалася вірною своїй мрії: стати вчителем. Єдине, що змінювалося, це вибір предмета. Йшов нескінченний "творчий" пошук!

Спочатку я мріяла стати вчителем початкових класів. Пізніше мене зацікавила біологія. Якось у магазині знижених в ціні товарів я натрапила на звичайну лабораторну лупу, і тут почалося... Я розглядала все, що потрапляло під руку: шерсть котячу, шерсть собачу, своє волосся, чужі волосся, лушпиння від цибулі і т. і. Все, що можна розглянути, було вивчено. Потім пристрасті вщухли. Біологія відійшла на другий план. Її змінила література. Я старанно вчила вірші, любила писати твори (особливо на вільні теми), залюбки відвідувала літературний гурток. Та коли в моєму житті з’явилася географія - все почалося по новому. На стіні міцно зайняла почесне місце географічна карта світу. Підручник для 6 класу "Географія материків" став настільною книгою. Я з задоволенням ходила в походи, брала участь в туристичних змаганнях та постійно мріяла про далекі подорожі. Моїм ваганням нарешті прийшов кінець. Закінчуючи школу, я зрозуміла, що педагогіка, географія та я – нероздільні! Я зараз інколи думаю, що більше вплинуло на мій вибір предмета: улюблена вчителька, яка так захоплено вчила бачити у звичайному незвичайне, чи те, що я практично все перебрала до цього, або ж, як кажуть, втрутилася доля. Та вибір був зроблений правильно.

Звичайно ж, пішла на географічний факультет Криворізького педінституту. І не пошкодувала про це ні разу. Роки навчання в інституті пролетіли непомітно. І ось знову школа! Тільки увійшла я в неї вже в якості вчителя.

Знаєте, мій батько навіть сердився і не раз запитував: "Чому школа?" У нас в роду взагалі не було вчителів. Та зараз, пропрацювавши в школі більше 20 років, я з впевненістю можу сказати, чому школа. Це моє покликання, мені це подобається.

Я ні разу не зрадила їй. Не пішла зі школи, хоча часом було не з медом. Я в той час не підозрювала, що любов до школи вже перетворилася на хронічну та заволоділа мною. Скажете, пафосно звучить? Можливо.

Перебуваючи у декретній відпустці, я іноді з тугою слухала по телефону від декого з колег, про уроки, які набридли, про невиконані учнями роботи, про мізерну зарплату, і т. і. І не повірите, шалено їм заздрила.

І ось знову настав вересень, я стояла в класі біля дошки, відчуваючи неймовірне щастя, згадуючи час розлуки зі школою, який був для мене по своєму складним та водночас цікавим і неповторним. Так цікавим, але без шуму, гамору, без зошитів з практичними роботами та учнівськими "перлами", зі смішною до болю (16 гривень на місяць) оплатою так званих "дитячих", без прочуханів від завуча за невчасно здане планування, безконспектів, без головного болю... Цей список можна продовжувати нескінченно. Ви ж мене розумієте!

Думаєте, зараз не бурчу? Як би не так. Часто обурююся: і втомилася, і конспекти набридли, і зошити, і грошей не вистачає... Але все це справжня дурниця в порівнянні з любов'ю дітей, з їхньою довірою, вдячністю... Скільки випускників, які досі дзвонять, вітають зі святами, діляться своїми таємницями, розповідають про сімейні негаразди. Все (зарплата, втома, конспекти, плани, зошити) не йде в порівняння з цим, все стає другорядним.

Дехто з моїх знайомих стверджує, що школа-це діагноз!

Хіба нормально, коли на запитання знайомих: "Як твоя дитина?" - Ти захлинаючись починаєш розповідати про Бондаренка, Петренка, Янковського...... навіть не підозрюючи, що мова йде про твою власну дитину.

Я часто згадую початок своєї роботи вчителем - 90-ті роки. Тоді зарплату затримували подовгу. Замість грошей давали, олію, макарони, взуття, одяг, шифер, цемент… А коли грошей не було, ми з подругою пекли пиріжки та тістечка, а сусідка продавала на місцевому базарі. І навіть тоді жодного разу не закралася думка - змінити роботу. Впевнена, що багато, читаючи це, впізнають себе.

Думаю, що уряд почав нам виплачувати гроші з однієї причини: навіть якщо нам зовсім не платитимуть, ми все одно будемо ходити працювати. Що вид "Людина", підвид "Учитель" просто не можна потопити.

На лікарняний нас просто неможливо загнати, тому що ми не можемо залишити дітей без уроків, не можемо допустити відставання за програмою, і взагалі нам совість не дозволяє хворіти. Якщо все-таки вдається лікарю переконати нас у необхідності піти на лікарняний, то вже продовжити його нас не змусять ніякі сили. У мене протягом декількох років відбувається одна й та сама розмова з терапевтом (іноді доводиться ходити до нього, коли зовсім вже тиск дошкуляє). Коли вона переконує мене лягти в лікарню, я, звичайно ж, відмовляюся. Тоді вона запитує:

- А де ви працюєте?

- У школі.

-А що, вам там пам'ятники ставлять? У Вас є власні діти?

- Син.

- А хто його буде ростити? Адже тиск - це серйозно.

Тоді слабкий голос розуму намагається подати ознаки життя, але все одно купляю ліки і ходжу на уколи до сестри (вона медик), щоб не пропустити уроки. Ось так більшість із нас лікується. Я думаю, що такий діалог не раз відбувався між вами і лікарями.

А коли у знайомої (яка теж працює в школі) син на свою першу лінійку в перший клас пішов з сусідкою, а не з мамою, знаєте, що вона відповіла на питання: "Чому вона не пішла до сина на урочистість?" У неї одинадцятий клас, у них це остання лінійка, і вона, як класний керівник, не може залишити їх одних в такий урочистий день! А те, що у її власної дитини це перший такий день, не обговорюється. Ми з нею навіть посварилися через це. Недарма, є приказка, що діти вчителів ростуть, як бур'ян у городі (самі по собі).

А особисте життя вчителів??? Як мало щасливих повних сімей! А все чому?

Хочете, розповім Вам про інтимне життя вчителів-філологів?

Одна питає в іншої:

- Ти зараз з ким спиш? Я з Карпенком - Карим. А ти?

На що їй інша відповідає:

- Ні, це давно було, у мене вже Нечуй - Левицький під подушкою.

Самі розумієте: конкуренцію з зошитами або з великими класиками не кожен чоловік витримає. Смішно, та в той же час сумно. Та ми - вчителі - оптимісти! Так, так, незважаючи ні на що!

Не скажу, що це моя перша проба пера, але про вчительське життя не писала. Виявляється, про нас, учителів, писати дуже легко, тому що нічого вигадувати не треба, просто описати те, що відбувається кожен день. Мене охоплює гордість за нас. Хай вибачать мене некрасівські жінки, але куди їм з "конём на скаку", з "горящей избой" до нас, сучасних вчителів - фахівців "широченного" профілю (2,3 та більше предметів), які працюють в школах з нинішніми підлітками, з навантаженням у двадцять і більше годин, із зарплатою, яку нам весь час уряд "підвищує", із складанням робочих програм, з впровадженням нових стандартів освіти, з сучасними формами атестації і т. і.....

Зараз я з впевненістю можу сказати, що школа - це діагноз!