Афоризми книги Ірини Вільде «Окрушини»

На сучасному етапі розбудови всіх галузей мовознавства, у час розквіту українського слова дослідженню фразеології, зокрема такої одиниці, як афоризм, приділяють значну увагу, бо спосіб мислення і мовлення – менталітет народу. Афористична мудрість - це важливий шар лексики і фразеології у плані пі знання культури нації. Це могутній чинник педагогіки.

У зв’язку з популяризацією афоризмів як виду словесного мистецтва посилився інтерес до збирання афористичних здобутків минулих поколінь.

Джерельною базою вивчення афористичної скарбниці повинна бути мовотворчість письменника, який володіє талантом творити афоризми. Таким майстром слова є Ірина Вільде. Саме в її особі Україна вперше отримала значного афориста. Зважаючи на особливий вклад письменниці в культуру людства, за ухвалою ЮНЕСКО, Ірина Вільде визнана знаменитою людиною XX століття і другого тисячоліття. У 2007 році на державному рівні було відзначено 100- річчя з дня народження письменниці.

Цінністю для науки є кожне слово, кожна істинна думка. Ці золоті розсипи живуть і в книзі «Окрушини» - оригінальному явищі нашої культури.

РОЗДІЛ 1. Афоризм у світлі сучасної науки

1.1. Цінність афористичних висловлювань

З бездонного океану людської мудрості, багатовікового досвіду і накопичених знань увиразнюються, наче гребені найвищих хвиль, глибокі, мудрі, прекрасні думки. Це і є афоризми. Гранично стислі за формою та вичерпні за змістом афористичні вислови, які, за словами Цицерона, «багато сприяли поліпшенню життя», характеризуються всесвітнім розмахом [2, 3]. Вони в усіх на вустах, бо «мова без афоризму - що їжа без солі» [2, 3]. Ними широко і повсякчасно користуються і в побуті, і в повсякденному людському спілкуванні, і в словесно - образному та ораторському мистецтвах, і в дослідницьких працях. Безцінна користь афористики і в години роздумів, аналітичного мислення, творчих пошуків. З цього приводу Л. Толстой зазначив: «Короткі думки тим добрі, що вчать серйозного читача самого розмірковувати» [3,43].

Цінністю афоризмів є також їх дидактична сила: вони розширюють світ духовних потреб людей, формують їх моральні переконання. На цю прикметну рису вказував свого часу ще Геродот. Він говорив: «З давніх – давен є у людей мудрі і прекрасні вислови; від них потрібно нам навчатись».

Афоризми вічно старі і вічно нові. Їх всеохоплюючий розум не визнає кордонів простору і часу. Афоризми говорять про відоме, але говорять так, що це відоме стає заново пізнаним, осмисленим, відчутим. Вони повертають світу його первозданність, «…перетворюючи шкільне повчання в поезію» [4, 26].

1.2. Риси, притаманні афоризмам

У чому ж криється чарівність одного з найпривабливіших видів словесно - образного мистецтва?

Щоб відповісти на це запитання, слід охарактеризувати риси афоризмів.

По- перше, їм властива глибина думки. У будь - якому творі літератури і мистецтва, відзначає Гете, «…усе зводиться до концепції» [5,49].

Торкаючись серйозної проблеми, автор прагне передати істинний, правильний, з його точки зору, погляд на неї. Все, що було несуттєвим, хибним, просіялось крізь решето часу, і в результаті залишилось тільки самобутнє, глибоке і потрібне.

По – друге, афоризми характеризуються всеохоплюючим змістом. Серед розмаїтості життєвих явищ митець відзначає лише домінуючі ідеї. Саме їх і кладе в основу афоризму.

Афористичні вислови являють собою симбіоз мудрості поколінь. За рахунок всеохоплюючого рівня узагальнення їх називають висновками, правилами, принципами, які, об’єднуючи досвід людства, сприяють глибині, істинності знання.

По – третє, ознакою афоризму є відточеність думки, її гранична чіткість, влучність, виразність, проникливість, що характеризується філігранною обробкою і досконалістю. Академік Іван Граве з цього приводу писав: «Фраза є костюм думки. Більшість людей дуже недбало, неохайно одягають свої думки. У більшості людей думки вистрибують розхристані і напіводягнені, наче спросоння» [6, 15].

Точність словесного вираження ситуації або явища дійсності створює вагомість і резонність висловлення, складає його «ударну силу», переконливість, примушує вірити в істинність сказаного. «Точність слова, - відзначав К. Федін, - є не лише вимогою здорового смаку, а й перш за все вимогою змісту» [4, 15].

Вимогливість до точного смислового аспекту зловживання – свідоцтво справедливості й правильності афоризму. Уміння поводитись зі словом, здібність виявити усі його відтінки, звукові особливості, інтонацію – це вміння примусити слово нести те значення, яке найточніше передає думку.

В.О. Сухомлинський писав: « Слово – це найтонший різець, здатний доторкнутись до найніжнішої рисочки людського характеру. Словом можна створити красу душі, а можна й спотворити [7].

По-четверте, афоризму властива стислість мовленнєвих засобів, при найбільшій якості висловлюваного змісту. Афоризми вимагають граничної динаміки слова, коли у малому вміщується велике, наче сонце у краплині води. «Такі вислови, - говорить Р. Соуті, - мають якості сонячних променів: чим більше вони згущені, тим більше обпалюють» [6, 150].

Гранична економія слів і глибина змісту надають афоризмам неповторного мовленнєвого колориту, загадковості, що приковують увагу, сприяючи кращому запам’ятовуванню вислову.

«Де мало слів, вагу вони там мають», - зазначає Шекспір. І справді, лаконічні, і разом з тим інтелектуально місткі афоризми володіють здібністю, подібно спалаху блискавки, викресати іскру і запалити людську уяву, щоб пробудити певні асоціації та ідеї. У них є перевага перед романом – їх завжди дочитують до кінця.

По-п’яте, прикметною рисою афоризму є смислова завершеність, що підкреслює його здатність до самостійного існування. Тобто це суттєве значення, внутрішній зміст афоризму, що дає змогу зрозуміти його без додаткових пояснень.

Афоризм повинен бути не лише мудрим й істинним, але й прекрасним. На цю рису ще в XVII столітті вказував перший теоретик літературного афоризму – Бальтасар Грасіан. У трактаті про дотепність він зазначав, що афористичні вислови поєднують у собі, крім глибини думки, її красу, яка увиразнюється за рахунок стилістичних прийомів [2, 183].

Отже, афоризм повинен бути стислим, лаконічним, витонченим, художньо виразним, вивершеним висловом мудрої, глибокої, узагальненої думки. Він може виступати як перше формулювання її, що підлягає подальшому розгортанню, уточненню, доказу в складно побудованому міркуванні. А може, навпаки, виникнути як кінцівка й завершення такого міркування, як плід, в якому втілений увесь смисл життя цілого дерева. Афоризм відрізняє від простого висловлювання перш за все рівень його художньої досконалості. Афоризм нагадує пружину, скручену в тугу спіраль, саме силою свого майстерного опорядження, поетичною вивершеністю слів, що пов'язані між собою цупко, вишукано, нерозривно. Через таку причину афоризми складно перекладати іншою мовою. «Буквальний переклад слово в слово може їх вбити» [2, 184].

РОЗДІЛ 2. Структурно – семантичні особливості афоризмів збірки Ірини Вільде «Окрушини»

2.1. Особливості індивідуального стилю Ірини Вільде

У загальній мовній практиці мовотворчість письменника займає особливе місце. Художник слова як носій і творець національної мови збагачує її новими значеннями чи відтінками значень, новими виразами.

Важливу роль у розвитку сучасної української літературної мови належить Ірині Вільде, яка, даючи сучасникам і нащадкам уроки конкретності і глобальності, масштабність пережитого і художньо – філософський синтез особистого й історичного, морального і соціального, виявляє глибину думки та гостроту світосприймання. У нашій свідомості талановита буковинка – володарка в царстві всеосяжного монументального роману й найконцентрованіших форм малої прози, одна з найбільших вершин української літератури. Про творчість письменниці сьогодні мовиться як про самобутнє явище нашої культури. Ірина Вільде завжди залишається собою – оригінальною і великою творчою особистістю.

«Я належу до типу письменників, які надають перевагу фантазії над фактами. Мені фактами дуже важко користуватися. В своїх писаннях я живлюся уявою», - писала Дарина Дмитрівна.

Як відомо, асоціативність мислення – сутність художньої творчості, основа глибокого проникнення читача у зміст твору. Великий життєвий досвід дозволив Ірині Вільде і в асоціативній прозі показати життя у всій його повноті. Метод асоціативної «уявної» прози логічно привів письменницю до жанру, нового в українській літературі. Збірка «Окрушини» підтверджує, що можна відбити життя в мініатюрі.

Вибір короткого прозового жанру майстер слова пояснила так:

«- Що це ви, друже? З романів переключились на мініатюри?

- А так! Думаю, з меншою ношею легше буде проштовхуватися у безсмертя» [1, 375].

На наш погляд, у назві книги віддзеркалена її народність. Слово «окрушини» належить до лексичного шару просторіччя. Основною ознакою, за якою слова належать до просторіччя, є їхня експресія. У художній літературі використовуються як засіб характеристики мови персонажів, а в цьому творі – автора.

З’ясуємо лексичні значення слова.

«Окрушина – ж., розм. Те саме, що крихта. Крихта – и, ж. 1. Дрібненька частинка, шматочок, грудочка чого-небудь (перев. хліба). 2. перен. про дуже незначну, мізерну кількість чого – небудь. 3. у значенні прися. крихту, розм. дуже мало, трохи. До останньої крихти. Ні на крихту. 4. перен., песть., рідко. Те саме, що крихітка» [8,668].

Отже, слово вжито автором у переносному значенні і є аргументом художньо – образного мислення митця та неповторного мовного колориту збірки.

У мініатюрах концентрований вираз знайшли прикмети індивідуального стилю автора: інтелектуалізм, пружність і несподіваний поворот думки, влучність, гострота і жіноча грація вислову, розумна іронія, афористичність, предметність образного мислення.

Епічні мініатюри Ірини Вільде мають конкретну соціальну приписку, що підкреслює анотація: «Коли література якимсь чином відбиває пульс, то мініатюра найближча до його ритму».

Афоризми як предмет дослідження дають змогу відчути визначальну особливість письменниці – тяжіння до відшліфованої сентенційності, а також глибше усвідомити феномен її мовотворчості, її оригінальне світовідчуття і естетичну принадність мови.

Під час опрацювання афоризмів встановлено, що митця насамперед цікавить його внутрішня сутність, душа. На найвищий п'єдестал ставить Ірина Вільде модель людини духовної, культивуючи в читача потребу наближення до цього ідеалу. «Афоризм – духовна їжа в тюбиках» - іронізує майстер виготовлення отакого екстракту життя для духовного корму [1,313]. Авторські асоціації – основа для створення афоризмів, що виникають на грунті розведеної до культу «скрипки душі людської» [1, 345]. Чим тонші струни, тим трудніше настроювати їх [1,336]. Очі – то душа людини, а душа не боїться ні холоду, ні морозу. Душа мила боїться [1, 320]. Отже, вираз очей – важлива психологічна деталь, завдяки якій можна зрозуміти фізичний, душевний стан героя.

Речник інтелектуальної прози, автор мислить ніби не думками, а станами. Це може бути душевний спокій: Найкращі ідеї народжуються далеко від найближчих. Така сила душевного спокою [ 1,334]. Це і стан страху чи приємності: І найтонше вимагає пояснення. Адже існує страх боягуза і… страх героя [1,339]. Це і емоційний стан: Почуття часто нагадують дріжджове тісто: чим скоріше росте, тим більша небезпека, що може «сісти» [1, 353].

Зізнавшись у 1936 році, що її більше всього турбує людське серце, Ірина Вільде залишалась на все життя вірною цій святій тривозі і досліджувала малий світик серця, не зв’язаного з суспільним світом, наприклад: Ціняться перш за все нормальні серця [1, 366].

2.2. Структурно-семантична організація афоризмів

Для композиції більшості афоризмів митця – новатора характерна наявність заголовка як поза сюжетного елемента. У ньому зосереджена тема або ідея, ставлення автора до ситуації чи явища. Заголовки стислі і оригінальні, дієві і спонукальні, змістовні і виразні, що пояснюється особливістю жанру мініатюри, наприклад: Деяким керівникам в альбом [1, 367]; в альбом критикам [1, 370]; ще одне визначення [1, 371]; єдине бажання [1, 364]; краще пізно, аніж ніколи [1, 352]; з власного досвіду [1, 350].

У процесі дослідження були зафіксовані вислови різних модифікацій як простої, так і складної будови. Серед афоризмів простої будови переважають двоскладні конструкції зі складеним іменним присудком при відсутності зв’язки є. Ось деякі з них.

Найкращий антибіотик проти бацили космополітизму – національна гордість[1, 355]. Справжні учені – аскети по натурі [1, 354].

Слово впору – ложка до обіду [1, 315]. Лайка – розпач слабшого [1, 316]. Перша книга – одноразова, а не постійна перепустка в літературу [1, 372]. Патріотизм – теж одна з рис порядної людини [1, 352].

Такою формою вираження присудка досягнуто лаконізму, виразності.

Відстежено прості речення зі зв’язкою є в складеному іменному присудку, наприклад: Мірилом культурності є ставлення не до начальника, а до підлеглого [1, 324].

Відомо, що зв’язка є властива переважно книжному мовленню, зокрема у формулюваннях, визначеннях. Вживання цієї зв’язки в афоризмах зумовлене стилістичним задумом.

Мають місце і афоризми – речення зі складеним іменним присудком, вираженим прикметником, наприклад: Тисячі речей потрібні здоровій людині і тільки здоров’я – хворій [1, 364]. Всюди потрібні… симпатичні люди [1, 364]. Тільки симпатичні. Симпатичні в роботі, знову ж таки в ім’я майбутнього. Зрештою, симпатичні в коханні… Що несе ця теза, її образний еквівалент читачеві? Як і всі афоризми, глибока, актуальна, прекрасна. Не перебільшення:словам тісно, а думкам просторо. Довкола цього коротенького вислову можна довго роздумувати, бо звучить незаперечно.

Виявлено афоризми у вигляді простих речень, ускладнених однорідними членами речення. У стилістичному плані однорідним членам речення відведена роль дійового виражального засобу. Вони створюють деталі загальної картини, єдиного цілого чи зображають динаміку дій. Однорідні присудки - дієслова створюють враження напруженості мовлення, динамічності, наприклад: Зірваної квітки вода не лікує, а продовжує її муки [1, 338]. Шлюбна обручка – пересторога, але не охорона від зради [1, 356].

Зафіксовано і афоризми – прості речення з простим дієслівним присудком, який створює ефект динамізму, інтенсивності вислову, наприклад: Стрункість думки залежить від справності авторучки [ 1, 327]. Слово серйозної людини рівняється фактові [1, 343].

Дуже доречні в художньому полотні письменниці афоризми – поради, що є засобом образного вираження моральних чи психологічних настанов. Наприклад: Не прикривайте безвілля свого характеру…гуманізмом [1, 312]. Не заспокоюйтесь тим, що совість мовчить. Цей апарат може бути і уповільненої дії [1, 339].

Ірина Вільде послугувалася і реченнями зі складеним дієслівним присудком, наприклад: В осуді молодих не забувайте покласти на свідка свою власну юність [1, 363].

У збірці є афоризми, підмет в яких виражений неозначеною формою дієслова, наприклад: Уміти вчасно зійти з арени – це стосується не тільки блазнів [1, 311]. Брехати в живі очі – це не вміння, а вроджений талант [1, 318]. Навіть самого себе любити надміру – шкідливо для здоров’я [1, 331]. Нічому не дивуватися ще не означає нічим не обурюватися [1, 316].

Також зустрічаються ускладнені афоризми простої структури. Наприклад: Авторитет, побудований швидкісним методом, може бути блискучим, але недовготривалим [1, 311]. Обман часто буває правдою, перефарбованою на ясніший чи темніший колір [1, 349].

Відокремленому дієприкметниковому звороту властиве більше семантичне навантаження, більша виразність, ніж невідокремленому. Він створює додаткові відтінки значень.

Афористичний фонд книги багатий і на афоризми – односкладні речення, наприклад: Не гудьте за життя і не хваліть по смерті [1, 370].

Слід зазначити, що афоризмів у вигляді складних речень зафіксовано більше, ніж простих. У межах цієї групи найбільшою частотністю вживання характеризуються вислови у формі складнопідрядних речень з підрядними означальними, наприклад: Брак часу, крім всіх невигід, має те добре, що не дає змоги роздумувати про старість і хвороби [1, 322].

Знайдено складнопідрядні речення з підрядними з’ясувальними, наприклад: Нудьгує хіба той, кому нема про що поговорити з собою [1, 338].

Виявлено складнопідрядні речення з підрядними умови, наприклад: Смерть була б цікавим експериментом, коли б можна було його повторити [ 1, 357].

Зафіксовано складнопідрядні речення з часовими відношеннями, наприклад: Розпач найвищий тоді, коли ще блимає вогник надії [1, 311].

Виявлено афоризми у вигляді складнопідрядних речень з підрядними мети, наприклад: Аби «товариський лікоть» був ефективніший, треба його дозувати, тобто подавати з перервами [1, 356].

Складнопідрядні речення з підрядними причини – Не бути падл юкою – ще не означає бути порядною людиною, бо порядність зобов’язує, як і всяка інша чеснота [1, 368].

Виокремлено афоризми – складнопідрядні речення з підрядними допустовими, наприклад: Скільки б не було визначень поняття «національність», мова є і залишається його душею [1, 367]. Вказівка на логічну заперечність висловленого в підрядній і головній частинах – основний зміст усього речення, а протиставлення думок – додатковий відтінок.

Зафіксовано складнопідрядні речення з кількома підрядними, наприклад: Те, що людська слина має деяку лікувальну властивість, не означає, що можна плювати на людей [1, 335].

Структура афоризмів у вигляді складносурядних речень, досить прозора і не викликає труднощів, наприклад: Поганий переклад може зіпсувати добрий твір, але добрий переклад не справить поганого твору [1, 348]. До речі, цей вислів представлено такою фігурою мовлення, як перехрещення, тобто перехресним розташуванням 4 членів речення, що увиразнює думку. Це гра слів, окраса думки. Для прикладу пропоную ще кілька афоризмів, побудованих на перехрещенні: Талан без таланту може обійтись, але талантові без талану незвичайно важко [1, 371]. Вдячність з любові і любов з вдячності – зовсім інші речі [1, 352].

Також є афоризми, які представлено складними реченнями з різними видами зв’язку, наприклад: Щоб увійти у безсмертя, людина мусить скласти два екзамени: один перед сучасниками, другий - перед історією [1, 311].

Зафіксовано безсполучникові складні речення, в яких відсутність спеціальних лексико – граматичних засобів зв’язку між частинами компенсується інтонацією, наприклад: Порівнювати чистоту душі з білиною снігу досить ризиковано: надто багато сажі у повітрі [1, 313].

Афоризми, що структурно організуються у вигляді простого чи складного речення, мають усі риси, притаманні класичному афоризму, але їхнє змістове навантаження, форма, виразність, досконалість звукової організації дають можливість говорити про них як про абсолютно виключне явище.

Для виразності висловів автор вдається до членування предикативної групи, наприклад: Час – не тільки найкращий лікар. Він і чудовий художник [1, 324]. Одне життя не обмежує і не обумовлює віком прийомів у свої вузи. Правда, на старість позбавляє стипендії у формі пам’яті [1, 336].

Підтримує увагу читача і членування підметів у афоризмах, наприклад: Піт, море і сльози – солоні. Кохання – теж [1, 364].

З метою виділення найбільш значущого слова автор послуговується такою фігурою мовлення, як інверсія. Наприклад: Найвищим авторитетом для дітей стаємо тоді, коли їм треба нашими вадами прикрити свої помилки [1, 328]. Натурам, які тікають від людей на природу, варто пригадати, що хліб, одежу, житло створили їм не птахи, а таки люди. [1, 324]. Додатки авторитетом, хліб, одежу, житло стоять перед підпорядковуючим словом.

Серед афоризмів досліджена група висловів з приєднувальними компонентами, що пов’язані з попереднім реченням як за допомогою сполучників і вказівних слів, так і без них, наприклад: Для успіху у мистецтві мало самої «божої іскри». Потрібна ще й «щаслива зірка» [1,329]. Для авторитету замало високого стільця. Треба ще й вміти триматися на ньому, аби не похитнутись [1, 331].

Письменниця часто вводить у мовну канву такий художній прийом, як антитезу, суперечність. Наприклад: Процес старіння непомітний навіть озброєному оку, а наслідок його видно й сліпому [1, 319]. На вершину слави ведуть парадним ходом. Падає людина з нього – чорним [1, 319]. Одвічне непорозуміння статей: жінка прагне говорити, а мужчині потрібно, аби його слухали [1, 343].

Вступаючи в антонімічні відношення на основі несподіваного зіткнення різнорідних понять, виділені слова найкращим способом втілюють творчий задум письменниці, виступають яскравим струменем загальної думки.

Отже, антитеза в «Окрушинах» - динамічний мовно- виражальний засіб, що допомагає читачеві глибше усвідомити зв’язок певних явищ, понять, чіткіше уявити їх. Контрастом автор підкреслює емоційний зміст зображеного стану душі.

Для відтворення складних переживань, енергійності, схвильованості мовлення, щоб виділити найважливіші слова, Ірина Вільде вдається і до такої стилістичної фігури, як еліпс. Це речення з пропущеними, менш значущими словами (зрозумілість речення забезпечується загальним контекстом). Еліпс надає вислову динамічності, інтонації живої мови, художньої виразності. Повчання – наче ліки: в поміркованих дозах допомагає, а надмірних – може привести до отруєння [1, 314].

З метою створення ефекту певної загадкової недомовленості, залишаючи читачеві можливість здогадатися, домислити, про що йдеться в афористичному вислові, письменниця послуговується різновидом еліпса – обривом (апосіопезою). Автор не висловлює своєї думки через сильне хвилювання або не наважується сказати їх повністю. Апосіопези розраховані на те, щоб читач сам закінчив думку. За рахунок не договорювання передається напружений психологічний стан мовця, наприклад: Можна і не миритися з старістю, але незгода ця не приведе ні до чого доброго…[ 1, 360]. Кладіть на могили квіти, а не свої надії… [ 1, 363]. Не тому страшно, що роки «ідуть», а тому, що вони «біжать»… [1, 365]. Такі афоризми звучать особливо зворушливо.

На читачів Ірина Вільде впливає і такою риторичною фігурою, як несподіванка, несподіваний поворот.

Для створення високоемоційного, піднесеного мовлення автор вдається і до таких інтонаційно – синтаксичних фігур, як риторичні оклики, вигуки, запитання, звертання (апострофа).

Афоризми з риторичними окликами – Сміливим вважається той, хто називає речі своїми іменами [1, 339]. Яке ж ти право маєш говорити від імені народу, коли не знаєш, чим той народ вечеряє і з якими думами прокидається вранці? [1, 359].

Знайдено афористичні вислови, які містять у собі апострофу. Це безпосереднє звернення до відсутньої людини чи явищ природи, абстрактних понять, наприклад: Гей, молодосте, які короткі твої сни, а як довго не можна їх забути! [1, 345]. Зрозуміло, що викладені в такий спосіб думки наснажуються почуттями. Звертання служать не лише для називання адресата, а й для посилення виразності, щоб передати ставлення до об’єкта мовлення.

Отже, риторичні звороти надають високої емоційної наснаги думкам і виступають показником загального тону мовлення.

Для художнього увиразнення мови майстер слова послуговується таким стилістичним засобом, як повтор, який сприяє запам’ятовуванню основної думки, підвищує її переконливість, допомагає уяскравити певні семантико – стилістичні відтінки вислову, наприклад: Вимагати вдячності за свою любов – все одно, що вимагати плати за прослуханий концерт [1, 333]. Про ерудицію людини свідчать не тільки ті книги, що вона прочитала, але й ті, яких вона не прочитала [1, 350]. Безплідні нарікання на «стандарт» та «шаблон» перетворились у стандартний шаблон [ 1, 357].

Отже, у стилістичному плані повтор – важливий момент організації вислову, не менш відповідальний, ніж вибір і вживання нового слова. Він уповільнює або пришвидшує темп мовлення, надає думці динамічності й смислової насиченості.

Одним з прийомів творення афористичної думки є звернення письменниці до Шевченкової мовної скарбниці: «Не завидуй нікому»

Доки людство не винайшло середника проти раку, немає людини, якій можна було б завидувати [1, 353].

Інший приклад – свідчення її уваги до мовотворчості великого Каменяра: Виписала б вже Івану Франку паспорт у безсмертя за «одну мисль»: І яке ти право маєш, черевино недобита, про своє спасення дбати там, де гине міліон?» [1, 357]. Це і яскраве риторичне запитання.

2.3. Використання тропів

З’ясування структурно – семантичних особливостей афоризмів Ірини Вільде пов’язано з використанням тропів. Їх розрізняють за трьома типами асоціативних зв’язків: подібністю, суміжністю, контрастом. Тропи, які народжуються на основі подібності, - найбільш поширені. Найпростіші з них – порівняння, стилістична функція яких спрямована на те, щоб активізувати читача, викликати у нього естетичні асоціації та почуттєво – оцінні реакції.

Порівняння в афоризмах Ірини Вільде – це засіб не лише естетичних, а й суто формальних відкриттів. У багатьох афоризмах митець непредметне явище характеризує конкретно чуттєвим, наприклад: Незафіксовані думки, наче передчасно померлі діти, здаються найкращими та найрозумнішими [1, 319]. Із старінням, як з підвищеною температурою: краще уникати термометра, ніж постійно знервуватись Аналогічно з дзеркалом [1, 346]. Предмет, явище пояснюється чи зображується іншим, наприклад: Конвалії – застиглі сльози Молочного Шляху [1, 330]. Спогади – дірявий місток між минулим і сучасним [1, 329].

Використані письменницею порівняння вимагають від читача асоціативної розумової активізації.

На складніших асоціативних зв’язках виникають метафори. Наша мова – це гербарій метафор, у яких колись була весна. Під пером майстрів слова вони можуть оновлюватись.

Дещо раціональна афористична скарбниця «Окрушин» виявляє метафоричну напругу, переселення навколишнього світу в душу, думку, настрій і чуття, наприклад: Любов присліпувата [ 1, 329]. Час позолотив події [1, 334]. Різновидами метафор є уособлення та персоніфікація. Ірина Вільде вдається до «оживлення» явищ природи, абстрактних понять, психологічних відчуттів, наприклад: Літо може не дотримати обіцяного [1, 339].

РОЗДІЛ 3. Ідейно - тематичний потенціал афоризмів книги «Окрушини»

У результаті творчих пошуків Ірини Вільде, її роздумів і аналітичного добору вражень, під час зустрічей і подорожей нагромаджувались спостереження, факти, крилаті вирази, лексичні знахідки. І добре, що це змістовно – образне багатство віддане читачам.

«Окрушини» допомагають збагнути амплітуду творчої фантазії письменниці, при відкривають вікно у її художній світ і освітлюють грані її непересічного самобутнього характеру.

Ідейно – тематична палітра афоризмів свідчить про масштабність поглядів автора.

Велику групу складають вислови, присвячені літературно – мистецькій галузі. Це пояснюється тим, що творчість є головним сенсом життя письменниці. Пересвідчитись у цьому можна, прочитавши такі судження, які заряджені філософським смислом, наприклад: Щоб здобути ім’я, потрібно довгої дороги зусиль. Щоб втратити його – вистачить одного необачного кроку [1, 324]. До голосу класика прислухаються не так з пошани до глибини його думки, як з пошани його віку [1, 323]. Муза ревнива, як жінка, з тією різницею, що жінці, бодай коли – не – коли, можна замилити очі [1, 349]. Якщо класика – це й вічна актуальність, то у старого Андерсена вона у фразі: «Королю, королю, ти голий!» [1, 336]. Слова – наче кольорові камінці. Треба вміти викладати узори з них [1, 353].

Ірина Вільде розуміла, що слово в умовах бездержавності було чи не єдиним оберегом нації, наприклад: Чим вища трибуна, тим вагоміше слово, що падає з неї [1, 335].

Письменниця висловлювала свої думки і у формі іронічних побажань побратимам – письменникам, наприклад: Пам’ятайте – навіть немовлята випльовують пережоване [1, 321].

Як справжня дочка українського народу, Ірина Вільде знала його історію, цінувала його думку, вимагала уваги до народу: Коли б народ знав, скільки злочинів крізь всю історію вчинено від його імені, він, напевно, підняв би клопотання про зміну свого прізвища [1, 346]. Галасувати про свої почуття до народу вважається поганим тоном [1, 325]. Послухати б, що народ говорить про тебе [1, 312].

Чутливе серце письменниці належало Батьківщині, наприклад: Коли йдеться про Батьківщину, слід слово «заслуга» замінити «обов’язком» [1,317]. Не знатимеш, що таке туга за рідною землею, коли не покидав її [1, 333].

Ірина Вільде розмірковує над таким поняттям, як життя, смерть, безсмертя, наприклад: Віддаю безсмертя за ще одне звичайне людське життя [1, 339]. Як би ми не захоплювалися архітектурою пам’ятників на кладовищі, але «життя» там не поспішає [1, 355].

Досліджена група афоризмів, в яких з’ясовуються питання етики людських стосунків і почуттів, наприклад: Єдина чеснота, якою не можна похвалитися – скромність [1, 327]. Щоб гудити чуже – замало досконало знати своє [1, 334]. Тільки одним матерям дано право говорити про любов до самої смерті [1, 343]. Щирість, якщо попадається без домішки фальші, - метал неоціненної вартості [1, 360]. Залишимо дипломатію для… експорту. Для внутрішнього ринку досить самої щирості [1, 349]. Ціна порядності у всі часи висока [1, 359]. Аби втратити віру до людини, не потрібно, щоб вона двічі обдурила вас [1, 323]. Поміж улесливо покірним та презирливо нахабним тонами є той властивий, що ніби золотий казковий ключик, відкриває людські серця [1, 347].

Важливим для митця є також природність почуттів і близькість до природи взагалі: Найбагатша за материнство пора року все ж таки весна [1, 355]. Кленові мости – це храм дитинства [1, 372]. Така розумна природа, а не додумалася дати людині два життя [1, 349].

Письменниця радить постійно виробляти в собі життєві правила і жити за ними, наприклад: Коли будемо всіх повчати, то не лишиться часу на самоосвіту [1, 331]. Простіше розійтися з людиною, ніж з думками про неї [1, 350].

Кожним своїм судженням художник слова виховує читачів, намагається врятувати їх від духовної деградації. Серед факторів, які спричиняють внутрішню руйнацію, Ірина Вільде виділяє злодійство, міщанський світогляд, зраду, підлабузництво, байдужість, почуття зловтіхи, грубість, заздрість, боягузтво, хуліганство, кар’єризм, наприклад: Словечко «злодій» у майбутньому означатиме людину, яка вкрала гарний настрій [1, 356]. Перефраза церковної заповіді: не кради у біднішого від тебе [1, 358]. Одним з яскравих проявів міщанського світогляду є страх перед міщанськими смаками [1, 329]. Підлабузник вищого класу гудитиме твого ворога [1, 339]. Заздрити таланту чи вроді нерозумно хоч би тому, що їх не можна відняти в тих, хто має ці дари природи, і використати для себе [1, 354]. Боягуз – це той, що боїться за свою гузицю [1,371]. Грубіянство і хуліганство не входять у комплекс нервових захворювань [1, 346]. Найдогідніший час для кар’єри – це вузький просмик між «ще молодий» і «вже застарий». Та влучити в нього однаково, що сліпому голку всилити [1, 359].

Постійно звертається письменниця до проблем людини і суспільства, наприклад: Про наші спільні біди можеш не говорити вголос, але не думати про них не маєш права [1, 340]. Знати діагноз – ще не вміти вилікувати хворобу. Це правило стосується не самої лише медицини [1, 355]. Людині найважче бути… людиною [1, 366].

Помітне місце в афористичній скарбниці займають вислови, присвячені вічній темі кохання. Почуття любові прагне висловлення. Ірина Вільде красиво матеріалізує це почуття в слові, заряджаючи нас тим духовним станом, який пережила сама, наприклад: Будь обережним з крихкими чужими речами, що їх так легко розбити і майже неможливо направити [1, 320]. Слово «люблю» не знає степенування, так само як «смерть» [1, 324]. Вірність в коханні – це ласка природи, якою вона наділяє своїх обранців [1, 358]. Творити можна й на старості літ, любити – тільки в молодості [1, 349].

У збірці функціонують судження, в яких письменниця ділиться своїми думками про скороминучість часу та наш обов’язок його цінувати, наприклад: Одна вага часові в дитинстві, друга – в юності, своя – у зрілому віці. Ціна на час у старості найвища [1, 351].

В 1967 році, в день 60-річчя Ірини Вільде, на запитання про її перший спогад з дитинства письменниця назвала деталь: посеред хати тато танцює з мамою. Цей свідомий спогад про дитинство став символом щасливого життя сім’ї, в якій виховувалась Ірина Вільде. І цілком закономірним у збірці «Окрушини» є афоризм: Танець – єдина форма людської безпосередності, що ще вціліла перед навалою цивілізації [1, 351].

Отже, представлений вище матеріал дає змогу говорити про багатство ідейних центрів та спрямованість афористичних висловлювань Ірини Вільде, безсмертне слово якої збагачує нашу мову і, як жива вода, повертає віру в добро.

Трагедія Ірини Вільде полягає в тому, що її талант не міг розвиватися природно, що її життя зачинене роками XX століття, що вона не діждалася великого часу – відновлення української державності.

Список використаної літератури

1. Вільде І. Твори в 5-ти томах /За ред. Ільницького М.М./ - К., Дніпро, 1987.- Т.5.- 385с.
2. Федорів Р. Слово прощання: Пам’яті Ірини Вільде// Жовтень – 1982.- с.130.
3. Пермяков Г.Л. Избранные пословицы и поговорки народов Востока.- М.: Наука, 1968.- с. 3-23.
4. Федоренко Н.Т. Афоризм как жанр словесного искусства // Вопросы лит. – 1973.- №2 – с.144-174.
5. Пономарів О.Д. Стилістика сучасної української мови. - К.: Вища школа, 1992.- 248с.
6. Федоренко Н.Т., Скольская Л.И. Афористика.- М.: Наука, 1990.- 416с.
7. Таранов М.С. Многоликая философия.- Донецк: Сталкер, 1998.- 464с.
8. Єрмоленко С.Я., Бибик С.Г., Тодор О.Г. Українська мова. Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів. - К.: Академія, 2001.- 224с.