Учитель - актор
Вже багато років триває суперечка про те, яким же по суті своїй є викладання - більше науковим (адже, педагогіка - окрема наука) або все ж таки більше творчим? Я дотримуюся тієї думки, що педагог, все ж, більше творча людина. Творча людина з певним багажем знань, необхідних для здійснення своєї п
рофесійної діяльності. Адже, нам, педагогам, такі близькі всі ці творчі " нюанси": лавірування емоціями, своєчасна імпровізація, використання у своїй роботі потрібних жестів, міміки, слів... Все, як у акторів, коли вони грають свої ролі. У своєму есе я спробувала порівняти діяльність педагога з грою актора на сцені.Сонячно. Теплий весняний ранок. Второваною стежкою поспішаю я до своїх звичних справ. У голові - рій думок: головне, нічого не забути, не пропустити, відпрацювати по максимуму і ввечері страшенно втомленою, але задоволеною собою повернутися додому. Я - "актриса".
"Театр" - світла двоповерхова будівля - манить і кличе до себе сонячними зайчиками на вікнах. Зачарована мелодією весняного ранку, заходжу в хол. Там вже повно народу. "Глядачі" весело перемовляються, вивчають "афішу" сьогоднішнього дня. Назустріч мені раз у раз трапляються колеги - "актори". Посміхаючись, вітаються і тут же поспішають поправити "грим", повторити "роль", перевірити "декорації", обговорити один з одним майбутню "виставу"...
Все в "театрі" йде своєю чергою. Я теж біжу до своєї "гримерки". Через кілька хвилин мій вихід. Мимохідь глянувши в дзеркало, грайливо підморгую самій собі: мій новий костюм дуже підходить до сьогоднішньої "вистави". Я - "актриса", а значить, я повинна добре виглядати і бути у відповідному "ролі" настрої. Адже, мій "глядач" часом такий прискіпливий до дрібниць...
Другий дзвінок. Час на "сцену". Внутрішньо налаштувавшись, виходжу до "глядачів" і починається дійство. Акт за актом, репліка за реплікою - "вистава" набирає обертів. Жести, міміка, емоції, почуття то наближають мене до "глядача", то раптово відштовхують від нього. У "залі" я бачу різне: там - допитливі погляди і готовність брати участь у всьому, що відбувається, тут - нерозуміння і ніяковіння, а хлопчина у третьому ряду мрійливо посміхається - мабуть, в цей момент він думає про приємну зустріч, яка чекає його після "вистави".
Репліка, наступна імпровізація, суворий погляд на останні ряди, реприза, фінальна сцена і ось "вистава" добігає кінця. "Глядачі" схвально кивають, підходять за "автографами", з цікавістю задають свої запитання. Найвідданіші щиро дякують. І так кожен день: п’ять – шість "вистав" поспіль. На різних "сценах", для різних "глядачів", з різними емоціями і почуттями, з імпровізацією, сміхом і сльозами.
Я - "актриса"... Через кілька хвилин я поспішу до інших "глядачів", а в цьому "залі" мене змінять мої колеги - "актори". Всі ми різні. Хтось по суті своїй і манері "гри" "трагік", хтось "комік" (без гумору так важко в нашій справі!). Хтось грає свою "роль" пафосно і з надривом, а у когось погляд уже згас - так набридла ця "акторська" доля. Але кожен з нас - "акторів" - особливий…
Рідко хто в наш час вибирає цей важкий шлях. Інших більше турбує висока зарплата, кар'єрний ріст, чашка кави на робочому столі... Ми ж - обрані. І ми самі вибрали для себе цю долю. Ніхто не говорив нам на початку, що буде легко. Безсумнівно, наша робота вимагає колосальної витрати моральних та інтелектуальних ресурсів, величезної роботи над собою і своїми емоціями, вміння робити правильний вибір, здатності бачити добрий початок навіть в самих аморальних і жорстоких вчинках.
Наші близькі та рідні звикають до того, що частину життя ми безоглядно віддаємо своїй "грі" в "театрі". Але нагородою за це завжди були і залишаються успіхи, яких домагаються юні "глядачі" завдяки нашим професійно зіграним "виставам", вдячні погляди з "зали для глядачів", а, часом, навіть чиїсь вчасно врятовані душі...
Сьогодні ввечері, прийшовши додому, я знову буду нарікати на те, яка важка моя "роль" у цій нескінченній, але такій важливій і потрібній "п'єсі" під назвою "Навчання і виховання дітей". А завтра знову туди - в "театр", на "сцену", до "глядача". Адже, я - "актриса"!