Використання мистецтва слова на уроках мови та літератури як засобу виховання та розвитку толерантних емоцій та переконань

Кожна людина прагне бути почутою, жадає знайти свою аудиторію однодумців, людей, які її зрозуміють і підтримають. Але мистецтво слова - це велика й важлива наука, яка може об`єднати мільйони людей заради єдиної мети, або знищити цілі народи. Завдання вчителя – знайти підхід до кожного учня й допо могти знайти свій шлях толерантного ставлення до інших і вміти емоційно стримано доводити свою думку.

З розвитком суспільства до людей прийшло розуміння, що Земля не є надто великою, вона – наш спільний дім, всі люди в якому сусіди. А для того, щоб людство успішно розвивалося, треба знаходити спільну мову. У різноманітному вирії думок, ідей, культур, релігій, які належать людям різних країн на планеті, на допомогу прийде "рятувальне коло толерантності". Ще у XVIII ст. французький філософ – просвітитель Франсуа – Марі Вольтер сказав свою знамениту фразу: "Ваша думка для мене глибоко ворожа, але за Ваше право висловити її я готовий віддати своє життя".

Толерантність – це повага, сприйняття та розуміння багатого різноманіття культур нашого світу, форм самовираження та самовиявлення людської особистості.

Без ідейно-емоційної сутності, без людських емоцій ніколи не бувало, нема й бути не може людського шукання істини.

Останні досліди науковців показують, що в більшості успішність дорослої людини в суспільстві визначається не стільки академічними знаннями й рівнями загального інтелекту, скільки вмінням керувати своїм емоціями та вміти передбачати реакції оточуючих.

Важливим завданням, яке виникає перед словесником з огляду на нашу проблему є навчання мові емоцій.

Відповідну настроєність щодо тексту учні сприймають певною мірою вже слухаючи виразне читання його, але вся сила ідейно – емоційного заряду художнього тексту розкривається лише в процесі аналізу, методи й шляхи якого залежать від проблематики твору, його жанрових особливостей, метафоричність мови.

Спостерігаючи за розумовими здібностями дітей, вчені все більше переконують нас у тому, що емоційні імпульси (почуття радісного хвилювання, здивування) активізують дітей до активної роботи. Емоції – це завжди рух, звернімо увагу на те, що в психології вона завжди мислиться як процес, а всякий процес має певний темп, ритм, характер, смисл.

Функція емоції – активізувати діяльність. Вона завжди виявляється в рухові, в дії, в художній творчості – це активізація, приведення в рух авторської свідомості. Емоція, виникнувши як певна реакція, розвивається до пафосу, з якого і починається творчий процес. Сильна емоція, кипіння почуттів, вся їх гама – це рух життя, переживання, яке має свій темп і ритм. Останнім підкоряється вся людська психіка.

Емоція викликає певний темпоритм життя, дихання, биття серця, інтенсивність уяви, плину фантазії і уявлень – він і стає темпоритмом поезії. Іноді дитині важко висловити свої емоції, почуття, прагнення. Це емоційне протиріччя породжує низку інших, наприклад:

• а) між почуттям і конкретною емоцією. Почуття любові виражається не завжди як радісно – любовне переживання, а може реалізуватись в залежності від ситуації в конкретній реакції гніву, суму, навіть ненависті і т. д;
• б) прагнення виразити сильне почуття і неможливість (умовна, звичайно) зробити це. Таке прагнення знайти спосіб передачі часто буває предметом зображення в ліриці;
• в) сильне почуття й потреба тамувати його. Це також стає або предметом зображення або відбивається у вираженні ліричного "я". Тамування почуттів може мати різний характер. Це може бути наслідування закону природи в художньому перетворенні життя. Наприклад, людина в горі не намагається плакати – сльози, плач, ридання приходять, як явище мимовільне, як стихія, яка прориває загату нормального, спокійного, урівноваженого стану. В такому випадку людина спрямовує всі свої зусилля на те, щоб повернутися до нормального стану, затамувати неприємні або навіть і приємні емоції, але занадто бурхливі почуття і т. д.

Уроки української мови та літератури мають розвивати емоційну культуру, оскільки тільки на базі емоційно-пізнавальної активності формуються в дітей критерії оцінки життєвих явищ, виробляються моральні принципи. Кожний урок має бути звернений до душі учня, насичений матеріалом, що викликає роздуми про життя, про духовний світ людини, про загально - людські цінності.

Українська література має відкрити учням світ культури. Цього можна досягти, якщо викладати її у зв`язку з іншими видами мистецтва, зокрема з музикою, історією, художньою культурою. Вивчення літературних творів на тлі широкого культурологічного контексту сприятиме осмисленню фундаментальних цінностей культури.

Емоційний стан уроку значною мірою залежить від особистості вчителя: він приносить у клас свій настрій. Йому повинні бути властиві оптимізм праці, тобто віра в те, що кожна дитина має шанс на успіх; почуття гумору— настільки важливе, що в разі його відсутності вчителеві варто змінити професію; демократизм стосунків; любов до дітей. Ці якості вчителя повинні бути не "бутафорними", фальшивими, а дійсно виходити з глибини його душі. Створений на таких засадах психологічний настрій уроку породжує в дитині впевненість у собі, віру в добро і справедливість, формує почуття надії й любові до людей.

Емоції й мистецтво - невід'ємні. Дітей потрібно надихати на бажання творити, робити щось незвичайне, щоб вони розкривали свої здібності, підтримувати їх у невдачах і поразках, давати надію на кращий результат. Адже не тільки діти, а й дорослі, (особливо талановиті), боляче реагують на невдачі.

Якщо дитину не підтримати у певний час, не переконати, що чорна смуга буває у кожного в житті, треба не зупинятися на досягнутому, а прямувати далі, вона може розчаруватися і втратити бажання творити. Таких випадків серед талановитих людей, на жаль, дуже багато. А особливо від творчого незадоволення страждають діти. Якщо дорослі можуть протистояти несправедливій критиці, їх психологія більш стійка до негативу, то діти різко реагують навіть на незначні зауваження.

Адже для талановитої людини її робота, наче живе створіння, яке вона з відчайдушною стійкістю захищає. Однак, коли учень і вчитель знаходять порозуміння й перший довіряє наставнику свої "шедеври", написані несміливою рукою з купою помилок, для них обох справді настає щаслива мить.

Незвичайний емоційний стан може виникнути у дитини на уроці мови й літератури, коли вона справді поринає у світ героїв, подій, явищ. Діти не просто читають оповідання, вони перевтілюються в казкових героїв, вирішують важливі життєві питання, шукають правильні шляхи виходу.

У 5 класі література побудована на казкових подіях і явищах. Якщо діти знають, що вони не просто будуть читати й аналізувати текст, то прочитують його до найменших дрібниць. А коли інсценівка вдалась і всі гарно справились зі своїм завданням, то емоції важко зупинити. Ми хочемо інсценувати все, навіть те, що важко розкладається на ролі. Звичайно, життя внесе свої корективи в подальшу долю, але вміння співпереживати, володіти своїми емоціями дітям допоможе.

У 7 класі робота з текстом більш глибока й докладна, але до тих оповідань, які є за програмою, діти прагнуть отримати ширший матеріал. Наприклад, до оповідання "Гер переможений" Любові Пономаренко діти з захватом слухають додаткову розповідь про війну, про вміння толерантно ставитись до таких подій. Головне - правильно направляти дитячі емоції, вчити обов'язково досконало розібратися в ситуації, а потім робити висновки, щоб не проходилось шкодувати.

10 класу мало знати складові тексту, не задовольняє просто аналіз. Тут треба знаходити більш глибокий зміст оповідань, адже старшокласників цікавлять тонкі психологічні шляхи розв'язання проблем, а особливо стосунки між молодими людьми, прояви кохання, болючі хвилини зради. Тут вони можуть приміряти ролі справжнього дорослого життя і вибрати для себе правильний шлях.

Мені імпонує перефразоване відоме мудре висловлювання: "Учні забудуть, що ви говорили, учні також забудуть, що ви зробили, але вони ніколи не забудуть, які почуття ви в них викликали".