Особливості розвитку координаційних здібностей у слабочуючих дітей у процесі фізичного виховання

Фізична культура в школі є невід’ємною частиною формування загальної культури особи сучасної людини, системи гуманістичного виховання школярів. Свої соціальні функції фізична культура реалізує в системі фізичного виховання як найважливішого засобу соціального становлення громадянина. Цілеспрямова но педагогічного процесу по залученню школярів до цінностей загальнонародної фізичної культури.

Поєднуючи заняття фізичної культури з загально фізичною підготовкою, ми тим самим здійснюємо процеси усесторонньої фізичної підготовки, що має велике оздоровче значення. Будучи невід’ємним компонентом виховання в широкому змісті слова, фізичне виховання відіграє суттєву роль як загально-педагогічних, так і специфічних навчально-виховних завдань.

Специфічний зміст фізичного виховання складає фізичне формування та виховання фізичних якостей як людини, так і дитини. По-перше, це здійснюється шляхом навчання й зв’язане переважно з формуванням рухових умінь, навичок і спеціальних завдань; по-друге – спрямоване на розвиток життєво важливих властивостей людського організму, що відносяться до фізичних якостей і визначають у комплексі загальний рівень фізичної працездатності.

У процесі зміни поколінь через фізичне виховання відбувається передача раціонального досвіду, що накопичується людством для використання рухових можливостей, якими потенційно володіє людина, і забезпечується тією чи іншою мірою, яка спрямована на фізичний розвиток людей.

Відомо, що до теперішнього часу рівень розвитку координаційних здібностей у дітей, що досягається в процесі фізичного виховання в школі, у тому числі на уроках фізичної культури, відносно невисокий і не задовольняє сучасним вимогам. В той же час теза про пріоритетність заходів, пов'язаних з охороною здоров'я дітей, підвищенням їх функціональних можливостей, рівня фізичної і рухової підготовленості, є ведучим в програмі загальноосвітньої школи та школи-інтернату.

На сучасному етапі розвитку суспільства дуже гостро постає проблема інвалідізації дітей із різноманітними порушеннями у розвитку, в тому числі з розладами слуху. За даними ЮНЕСКО, у світі налічується 250 мільйонів дітей з обмеженими можливостями у віці до 16 років, у тому числі 42 мільйони осіб із розладами слуху, які мають помірні, тяжкі та глибокі порушення.

В урядовій програмі "Діти України", "Національній доктрині розвитку освіти України у ХХІ столітті" наголошується на необхідності посилення уваги до освіти дітей з відхиленнями психофізичного розвитку в системі суспільного виховання, забезпечення їхньої повноцінної життєвої діяльності, соціального захисту, умов для максимальної реабілітації.

На думку Н. Г. Байкіна, В. В. Засенко, С. О. Зиков, Б. В. Сермеєв, М. К. Шеремет та ін., втрата слуху, особливо в ранньому віці, негативно позначається на формуванні індивідуальності людини, розвитку функціональних систем і гальмує її соціальну, побутову і психологічну адаптацію, тому вивчення змін у функціональних системах, що взаємодіють і впливають на слуховий аналізатор, має суттєве значення не тільки для діагностування хвороби та викликаних нею ускладнень, але і для обґрунтування і вибору ефективної методики корекції рухових порушень у слабочуючих.

Аналіз останніх досліджень, які проведені І. М. Бабій (2002), І. В. Ковшовою (1997),

Я. В. Крет (2000), А. В. Мут’євим (2003), О. В. Романенко (1997), О. І. Форостян (2001), дозволяє стверджувати, що для рухової сфери дітей із розладами слуху характерні наступні порушення:

• не точна координація рухів;
• невпевненість у рухах;
• повільне оволодіння руховими навичками;
• трудність збереження статичної та динамічної рівноваги;
• низький рівень розвитку орієнтування у просторі;
• повільний темп виконання рухів;
• низький рівень розвитку рухових якостей (особливо спритності, витривалості та сили);
• нижча швидкість зворотної реакції;
• невиразне зняття гальмуючого впливу кори головного мозку.

Таким чином, здібність поєднувати рухи різними частинами тіла, а також переключатися з одних рухів на інші розвивається як під час індивідуального розвитку, так і в процесі формування різноманітних рухових навичок. Встановлено, що ця здібність в період з 7 до 13 років значно покращується, навіть у дітей із розладами слуху. Найбільш важкими вправами є різнонаправлені вправи, що виконуються у фронтальній і горизонтальній площинах.

Точність просторової оцінки руху з віком збільшується і досягає найвищого рівня до 12-13 років.

За даними Л. Н. Динилової (1968), О. М. Худолія (2005) заняття гімнастикою прискорюють розвиток точності відтворення руху у віковий період від 9 до 13 років.

За даними В. С. Фарфеля (1975), М. И. Семенова (1964), А. В. Ніколаєнко (1967), з віком поліпшується здібність до диференціювання рухів, до 12-14 років вона досягає найвищого рівня, як у здорової дитини, так і у дитини з вадами слуху.

Якщо казати про точність, то точність диференціювання різних за величиною м’язових зусиль удосконалюється найбільш активно до 13-14 років. Тому, що м’язові зусилля на 75% від максимального оцінюються краще чим на 50%, а найгірше оцінюються зусилля на 25% від максимального.

Якщо казати про точність метання у вертикальну ціль, то воно значно підвищується з віком. У школярів, які не займаються спортом, точність зростає до 14 років, а у віці 15-16 років починає знижуватися. У дівчаток вона досягає найбільшої величини в 13 років.

О. П. Панфілов (1968) указує, що в розвитку чутливості вестибулярного і рухового аналізаторів, організації стійкості до вестибулярних подразнень великі можливості закладені в ранній період розвитку організму. В. Н. Болобан (1968) підкреслює, що функціональні можливості вестибулярного аналізатора різко зростають в період від 8 до 13-14 років, досягаючи максимального розвитку до 13-14 років у хлопчиків.

Дослідження, проведені Ю. П. Кобяковим (1969, 1976), А. А. Золотухіним (1965), Б. И. Бірючковим (1971), В. Ф. Гружевською (1978), показують, що систематичне застосування спеціальних та корекційних вправ, направлених на подразнення вестибулярного аналізатора, сприяє підвищенню вестибулярної стійкості у дітей молодшого шкільного віку.

На розвиток координаційних здібностей впливають генетичні фактори.

За даними Л. П. Сергієнко (2004):

• на розвиток координаційних здібностей рук помірно впливають спадкові фактори, в процесі тренування генотипа зменшується;
• на розвиток здібності до диференціювання просторових характеристик руху помірно впливають спадкові фактори;
• на розвиток здібності до диференціювання просторово-динамічних характеристик руху однаково впливають спадкові і середовищні фактори;
• на статичну рівновагу однаково впливають спадкові і середовищні фактори;
• розвиток координаційних здібностей контролюється генотипом більше у жінок, ніж у чоловіків.

Таким чином, у процесі розвитку координаційних здібностей потрібно постійно здійснювати індивідуальний підхід, враховуючи, що під час усіх віково-статевих періодів від 7-17 років виявляється яскраво виражені індивідуальні особливості їх розвитку.

У зв’язку з цим проводилося педагогічне тестування на базі "Харківської спеціальної загальноосвітньої школи-інтернату І-ІІІ ступенів №6". У дослідженні використовувалися такі методи, як: теоретичний аналіз, узагальнення науково-методичної літератури, педагогічне тестування.

Важливого значення набуває здатність дітей школи-інтернату, намагатися старанно здійснювати складні за координацією рухи, керувати ними і переключатися з одних рухів на інші, намагатися швиденько виконувати нові і відповідності із умовами зовнішнього середовища яке змінюється, вимагає взаємодії незліченних індивідуальних функцій, які з успіхом спілкуються одна з одною. Це створює економічність, функціональність, динамічність, силу, ефективність і спритність. Іншими словами, координація руху виникає як результат гармонійного поєднання натхненої думки та добре налагодженого тіла, що можливо при дотримуванні основних умов:

• Перша умова – навчання руховим діям.
• Друга умова – розвиток фізичних якостей.
• Третя умова – навчання вмінню точно оцінювати рух у просторі, часі і за ступенем м’язових зусиль.

Точність і координація рухів забезпечуються добре розвиненим м’язовим почуттям. Воно є результатом діяльності рухового аналізатора, яке можна вдосконалювати тільки при спеціальному навчанні за допомогою фізичних вправ.

І. П. Павлов, кажучи про можливість управляти рухами, вказував, що якщо людина не відчуває в кожний момент своїх рухів, то й не може управляти ними.

В свій час П. Ф. Лесгафт переконливо довів, що тільки через сприйняття часу і простору, які дають можливість аналізувати різноманітні рухи частин тіла і порівнювати їх між собою, можна навчити володіти ними в досконалості.

Вочевидь, одна із головних умов успішного навчання руховим діям дітей "Харківської спеціальної загальноосвітньої школи-інтернату І-ІІІ ступенів №6" – виховувати здатність керувати рухами, яка тісно пов’язана з вмінням оцінювати в часі, просторі і за ступенем м’язових зусиль.

Список літератури

1. Байкина Н. Г., Сермеев Б. В. Физическое воспитание в школе глухих и слабослышащих. - М., 1991.
2. Волков Л. В. Теория и методика детского и юношеского спорта. – К.: Олимпийская литература, 2002. – 295 с.
3. Выгодский Л. С. Проблемы периодизации детского развития//Вопросы психологии, №2, 1972. – С. 14-16.
4. Засенко Н. Ф. Педагогічні передумови підвищення освітнього рівня учнями з вадами слуху: Зб. Матеріалів І Всеукраїнської конференції з історії навчання глухих в Україні. -2001. -С. 57-62.
5. Колишкін О. В. Особливості використання засобів адаптивного фізичного виховання у роботі із слабочуючими старшокласниками. Педагогіка, психологія та медико-біологічні проблеми фізичного виховання і спорту. – 2005 - №14 – С. 17.
6. Сергієнко Л. П. Практикум з теорії і методики фізичного виховання. - Харків.: ОВС, 2007.
7. Тимошенко Б. М., Чередніченко Т. М. Рухові здібності людини і методика їх розвитку:Навчальний посібник. – Кам’янець – Подільський: Кам’янець – Подільський державний університет, редакційно – видавничий відділ, 2007. – 284 с.
8. Худолій О. М. Загальні основи теорії та методики фізичного виховання: Навчальний посібник. – Харків: "ОВС", 2007. – С. 214.
9. Шеремет М. К. Готовність дітей зі зниженим слухом до навчання у школі: Навчальний посібник. – К.: ІСДО, 1996. – 104 с.