Йдемо у майбутнє разом

Складно в наш час назвати гострішу
проблему у взаємозв’язку науковців та
вчителів, ніж запровадження результатів
дослідницької діяльності в практику школи
В.Журавльов

Кажуть, найтяжче жити у час змін… Воно справді так. Але ж – цікаво. Звісно, тільки в тому разі, коли ці зміни вносять у наше життя позитивні реалії.

Реформування всіх сфер розвитку української держави, інтеграція у європейське і світове співтовариство значною мірою впливає і на організацію педагогічного процесу в сучасних навчальних закладах. А він спирається на останні досягнення педагогіки і психології. Ці дві науки – нероздільні.

Традиційна педагогічна наука розвивалася і стверджувалася на однобічно усвідомленому постулаті : «Знання – це сила». Часто-густо ця сила пропагувала ідеологічні програми, не орієнтуючись на цінність особистості, її внутрішні ресурси і саморозвиток. Час показав, що потрібна педагогіка духовно значущої дії особистості, в якій би поєднувалася педагогіка навчання і виховання. Тож сьогодні той постулат має звучати так: « Знання – гуманістично орієнтована сила» (І.Бех).

Соціологи, економісти, психологи, педагоги – всі, кому не байдуже майбутнє людства, пропонують відмовитися від уявлення про освіту як таку, що просто дає певні знання, і перенести акцент на виховну роль освіти. Ще Я.А.Каменський наголошував : « Діти допитливі, з гострим розумом при правильному вихованні стають великими людьми».

Школа та інші освітянські інститути стали орієнтуватися на людину, її майбутнє. « Виховання полягає в тому, щоб уміло, розумно, мудро, тонко, сердечно торкнутися до кожної із тисячі граней, знайти ту, яка, якщо її як алмаз шліфувати, засяє неповторним сяйвом людського таланту, а це сяйво принесе людині особисте щастя. Відкрити в кожній людині її, тільки її неповторну грань – у цьому полягає мистецтво виховання», - відзначав В.О.Сухомлинський.

Сучасний розвиток вітчизняної педагогічної та психологічної науки (зокрема, тієї її сфери, що охоплює теорію і практику психологічної допомоги людині) характеризується рядом ознак, що свідчать, з одного боку, про їх стрімкий розвиток як у науковому, так і суто практичному аспектах, з іншого – про складність і труднощі даного процесу, зумовлені особливостями сучасного життя.

Перш за все змінилися цільові установки: від всебічного розвитку молодого покоління в цілому – до різнобічного розвитку природних задатків кожної особистості з урахуванням її потреб і нахилів. Нарешті, у педагогіці та психології став панівним погляд на учня як на повноцінну особистість, яка є суб’єктом пізнання, а не об’єктом постійного примусового педагогічного впливу. Особистість дитини стала центром інноваційного пошуку.

На сучасному етапі лише дитина з її індивідуальною своєрідністю, віковими особливостями та властивими ій динамікою та темпом розвитку має величезний потенціал для майбутнього прогресу.

Відійшла в минуле тенденція «стригти всіх під один гребінець», постійно зростає значущість звернення сучасної педагогічної і психологічної науки до особистості, розкриваються внутрішні процеси її психологічного розвитку.

Прогресивні зміни у нашому суспільстві дозволяють народжуватися багатьом науково-педагогічним методикам та розробкам, які спрямовані на переосмислення і перебудову всієї освітньої парадигми.

Педагогічні проекти та ідеї щодо розвитку науки і практики різноаспектні: в одних акцентується увага на оптимізації освіти, удосконаленні вже перевірених часом і практикою форм та методів; інші як основне питання розглядають саморозвиток дитини, можливість знайти себе в освітньо-виховному просторі. Не можуть не зацікавити проекти, автори яких працюють над утвердженням в освіті високо духовних моральних орієнтирів.

У зв’язку з цим відбувається оновлення змісту освіти в усіх її ланках, способів організації навчання, відродження національного характеру освіти, і, що теж дуже важливо, підноситься роль особистості педагога.

Ми спостерігаємо звернення психологічної науки до своїх духовних та історичних коренів та витоків, до класичної вітчизняної філософії, національного фольклору, культурних традицій.

Психологічна та педагогічна науки знаходяться у постійному пошуку дієвих методів дослідження, пізнання і становлення особистості. Це шлях непростий, інколи співвідносний із життям цілого, а може, і не одного покоління. Тому нові досягнення повинні якнайшвидше впроваджуватися в практику, щоб найближчим часом можна було побачити плідні результати.

Адже педагогами-науковцями розроблено багато інноваційних освітніх технологій. Серед них – технологія саморозвитку, технологія розвивального навчання, технологія формування творчої особистості, педагогічна технологія «Створення ситуації успіху», технологія колективного творчого виховання, які відходять від традиційного навчання, що мало репродуктивний характер. Щоб реалізувати інновації, необхідно педагогам глибоко знати психологію особистості, прийоми її вивчення.

Після апробації педагогічних технологій та експериментальної перевірки в окремих школах наступним кроком має бути їх широке використання у школах України. Але, на жаль, життя показує, що інколи важливі теоретичні доробки так і не реалізуються практично, не стають частиною навчально-виховного процесу.

Чому? Однією з причин, на мій погляд, є відсутність висококваліфікованих психологів-практиків, які б допомогли вчителю практично впроваджувати новітню технологію. Має бути і відповідна підготовка педагогів. Адже одні вчителі , ознайомившись із інноваціями, не виявляють бажання їх впроваджувати на практиці; інші не мають достатніх теоретичних знань і матеріальної бази( особливо в окремих сільських школах); а хтось не готовий відмовитися від роками напрацьованих «власних» форм і методів роботи.

Тож розвиток сучасної науки ставить перед школою все нові й нові завдання. Сьогодні більше від школи, а часто й тільки від неї, залежить, якою людиною стане дитина в майбутньому. Тому об’єднання сил теоретиків і практиків педагогіки й психології допоможе їй у складні хвилини поступового зростання, в прагненні приймати, цінувати і зберігати таємницю своєї неповторної індивідуальності.