Стаття «Кредо, або роздуми про наболіле»
Видалося на вихідні трохи вільного часу, і захотілося поміркувати про наболіле. Про те, які головні завдання повинні ставитися перед учителем. Взагалі та в цілому, так би мовити. Тим паче – події останнього часу спонукають до цього.
Отже - заради чого ми, вчителі, таки працюємо? Принаймні
, ті деякі фанатики і порівняно численні професіонали, які думають не тільки про поточне, ДПА, ЗНО, перевіряючих та атестацію, а ставлять перед собою якесь надзавдання, особисту мету, яка плавно переходить у суспільно значиму. І зазначена мета не може не бути переважно виховною.Я розумію, звичайно, що головні замовники - батьки і держава - мають власні точки зору з даної проблематики. У першу чергу вони, як правило, бажають, щоб ми збагатили їхніх чад ( трудові ресурси ) знаннями, щоб держава могла майбутніх випускників максимально ефективно використовувати, а останнім подобався процес.
Ні, важливість виховання при цьому ніхто не заперечує, тріскучою балаканиною з даного питання заповнена значна частина будь-якого підручника з педагогіки, але, по суті, за порожніми словами нічого не стоїть. Тим часом у педагога, виснаженого постійною гонитвою за «якістю знань» (а насправді - за горезвісними відсотками успішності, від яких безпосередньо залежить його категорія, а відповідно і зарплата), часто не залишається часу (та й сил) навіть просто поговорити зі своїми учнями. Яке вже тут виховання?!
Особливо якщо мова йде не про класного керівника, а про «чистого» предметника. І все ж роль вчителя в якості активного суб'єкта виховного процесу, що називається, важко переоцінити. Тим більше, що істотну частину дня дитятко проводить у школі, та й батьки - люди часто вельми зайняті.
Я повністю усвідомлюю, що абсолютно все, сказане нижче (і вище) є не істиною в останній інстанції, а моєю власною, суто особистою думкою. Індивідуальною, так би мовити, у справедливості якої я цілком і повністю впевнена. І сподіваюся, що значна частина колег до неї приєднається. Але і самостійно готова її відстоювати.
І ще: неможливо осягнути неосяжне, тому скажу лише про найважливіше. Наприклад, зрозуміло, що треба уважно шукати в дітях зерна їх талантів, копітко ростити їх, допомагати розвивати власні задатки та схильності і т.д, і т.п. Та це ж очевидно, з цим жодна нормальна людина не стане сперечатися. Тому акцентувати увагу на цьому не стану. Я буду говорити про зовсім інші матерії, аж ніяк не настільки безумовні.
Отже, в чому ж особисто я бачу цілі виховання? Які якості хочу сформувати у майбутнього випускника? Чому маю бажання навчити (до речі, не зрозумійте мене неправильно: вчити в сенсі передачі конкретних знань з предметів, зрозуміло, необхідно, виховання ж повинно відбуватися в процесі навчання)?
На Заході головною метою навчання в школі, безумовно, вважають соціалізацію. Наприклад, в США на даний момент громадська активність випускника для подальшої його кар'єри, мабуть, важливіша за знання, отримані при вивченні різних предметів. Близька до цього була і позиція радянської школи. Бо «виховання активного будівника комунізму» - це та ж соціалізація, названа інакше. Але сучасна українська школа у багатьох істотних моментах є продовжувачкою радянської школи.
Так що і в нашій системі середньої освіти соціалізацію учнів, безумовно, розглядають як головну мету (у всякому разі, головну виховну - але ми й говоримо про виховання). І ніякі спроби впровадження особистісно орієнтованої педагогіки нічого не змінюють, бо на чолі все одно ставиться соціалізація. Не заперечуючи даної важливості, визначення її як головного пріоритету вважаю абсолютно невірним. Тим більше, що агресивне по природі шкільне середовище і без нашої участі у значній мірі вирішує проблему (активно виробляючи при цьому конформістів і соціопатів). Набагато важливіше виховати людину, здатну протистояти середовищу. Головне, чого треба вчити дітей - це вмінню мислити самостійно і приймати власні рішення, брати відповідальність на себе.
Найлегше (і найнебезпечніше) в житті - це ревне бажання бути завжди з масою, в колективі, бути таким, як усі. Конформізм - надзвичайно приємна штука і жахливо приставуча. Коли ти в натовпі, тобі (відносно) комфортно, (практично) не дме і, щоб не трапилося, не страшно і не совісно - адже навколо брати і однодумці, весь народ не може помилятися. А виступити одному проти всіх важко, незручно, некомфортно і велика сміливість для того потрібна. Так от вчити дітей відкривати в собі запаси громадянської мужності, виховувати готовність до таких ВЧИНКІВ ми й повинні. Терпляче й наполегливо.
Треба навчити їх слухати і розуміти інших, критично сприймати чужу думку, але при цьому мати суто особисту точку зору і відстоювати свої погляди - до кінця, якщо буде потрібно.
Навчити не брати нічиї слова на віру (у тому числі і наші), «фільтрувати» чужі думки і інформаційний потік загалом. Вірити можна лише в любов, дружбу і Бога. Все інше вимагає доказів.
Навчити сперечатися (в першу чергу - з нами, бо «пробний камінь» повинен бути, по-перше, завжди під рукою, і, по-друге, вельми твердим, потребуючим значних зусиль).
Навчити мислити парадоксально і оригінально, глибоко аналізувати ситуацію, не піддаватися спокусі очевидних і простих рішень.
Навчити йти на розумні компроміси в другорядних питаннях, але ніколи - в головному, виробити власні принципи і не поступатися ними.
Навчити понад усе цінувати особисту свободу і особисту гідність, права особистості.
Навчити, що любити і поважати треба не людство в цілому, а окремих людей. Людство в цілому, здається, цього не заслуговує...
І вчити цьому потрібно без повчальності. Так, щоб у учнів залишилося враження, що вони прийшли до всього самі.
Який же результат? Що має стати головним результатом «педагогічного процесу»? ОСОБИСТІСТЬ. Особистість самостійна, творча, мисляча і здатна протистояти маніпуляціям.
Як же цього важко досягти повною мірою... Мабуть, навіть неможливо. Але прагнути необхідно. Бо лише люди, у яких сформовані вищезазначені якості, здатні прийняти виклики сучасного складного світу, вивести країну з нинішнього глухого кута на дорогу прогресу, по якій іде цивілізована частина людства. Без таких людей Україні судилося сумне й безпросвітне животіння. Бо, повторюся, ОСОБИСТІСТЬ вище колективу, навіть якщо останній іменується гучним словом «народ». А народ лише тоді заслуговує цього гордого імені, коли являє собою сукупність особистостей. Інакше це всього лише маса.
Тому повноцінна педагогіка можлива лише у вільній демократичній країні без «лідерів партій» та «вертикалей влади». Саме для такої країни я намагаюся готувати своїх учнів. І справжній учитель не може не бути вільнодумаючою людиною, бо Майбутнє з нами. Так чи ні?!
І якщо Вам стає цікаво спілкуватися з Вашими учнями не як зі школярами, у яких Ви викладаєте (це само собою), а саме як з ЛЮДЬМИ - це і є найкращий доказ того, що Ваші зусилля не пропали марно, і Ви, напевне, зробили цей недосконалий світ хоч трішечки кращим. Ненадійний і неостаточний, але, мабуть, єдиний доказ.