Стаття „Бунтарський дух поезій Василя Симоненка (до 80-річчя з дня народження поета)”

Василеві Симоненкові доля призначила впасти зорею в пам'ять і душу свого народу, освітити його тяжку дорогу благородством і щирістю, ніжністю і любов'ю, перелитими у високе й чисте слово поезії. Він помер неймовірно рано. Та серце його, вічно молоде й гаряче, не спинилося – воно й нині пульсує і пульсуватиме в його віршах!

Шістдесяті роки ХХ століття – час бунту поколінь в Україні. Ці роки були бурхливими на Заході також, але український феномен шістдесятництва істотно відрізнявся. Молоде покоління української інтелігенції тоді спалахнуло відродженням української культури, яка катастрофічно занепадала ще з 1930-х років. Шістдесятники – це покоління сміливих українських інтелектуалів, які прагнули передусім свободи слова, обстоювали національну ідею.

Молоді й талановиті письменники ігнорували догми й канони "соціалістичного реалізму". Серед грона відчайдушних шістдесятників чільне місце посідав Василь Симоненко, поет, творчість якого довгий час не була достатньо дослідженою і належно поцінованою. Василь Симоненко почав писати замолоду, ще під час навчання у Київському університеті. Поет був досить скромною людиною з великими сумнівами щодо своїх можливостей. Не раз він називав себе "маленьким чорноробом поезії".

Він належав до покоління шістдесятників і став виразником його духу. Українське шістдесятництво як феномен літератури і феномен політики розпочинається в середині 1950-х років національно-визвольним протестом проти імперської тоталітарної системи. Шістдесятники, діючи в рамках існуючої системи, відновили суму соціально-психологічних якостей інтелігенції: природну самоповагу, індивідуалізм, орієнтацію на загальнолюдські цінності, неприйняття несправедливості, повагу до етичних норм, до права і законності.

Його вірші безперервно й безжалісно спотворювалися та заборонялися радянською цензурою. У своєму щоденнику поет зізнався: "Друковані органи стають ще бездарнішими і зухвалішими. "Літературна Україна" каструє мою статтю. Після передчасної смерті В. Симоненка чимало бруду було вилито на його ім’я.

Основним завданням шістдесятників було повернути принцип реальності в літературу і політику. Однак цього процесу, що сприяв зміцненню національного характеру, найбільше боялася імперська структура, зацікавлена в його ослабленні. Тому з допомогою поновлених репресій відбулося потужне переслідування нового покоління українців. Поезія Василя Симоненка була найпершим виразним свідченням доростання культурного руху до політичного, антиімперського, оскільки колоніальне становище України було основною причиною нищення української культурної самобутності. Звертаючись до України, він запально проголошував: Ради тебе перли в душі сію, Ради тебе мислю і творю – Хай мовчать Америки й Росії, Коли я з тобою говорю!..

Це людина на складних перехрестях історії, поставлена у злиденні, варварські умови буття, але яка бореться проти морального занепаду, бездуховності і деградації нації. Це людина, яка любить життя.

Визначальною рисою Симоненкової поезії є актуальність. Ліричний герой хвилюється за долю нащадків, за ті відносини, що складуться між народами на планеті. Ось у цьому поєднанні інтимного, особистісного і планетарного, всесвітнього – увесь Василь Симоненко.

Затримання й побиття Василя Симоненка врешті призвело до його загибелі. Та навіть і після смерті поет був небезпечний для влади. Мабуть, правда про 1933-й, 1947-й, максималізм у ставленні до свого народу, Батьківщини, безкомпромісність і щирість почуттів у добу лицемірства і фальші, роздвоєності й страху були небезпечними для радянської системи. Вивчення творчості Василя Симоненка у школі, яке розпочалося по його смерті, було призупинене аж до набуття Україною Незалежності.

Василь Симоненко позиціонував себе як українець. 22 травня 1962 року на літературному вечорі молодих авторів (під головуванням Павла Тичини) поет заявив: "Я – українець. Оце і вся моя автобіографія". Вважаю, що це і є ключ до пізнання явища на ім'я Василь Симоненко. Читаємо його зізнання в "Окрайцях думок": "Такі, як я, теж необхідні для літератури – ми своїми кволими думками угноїмо ґрунт, на якому виросте гігант, прийдешній Тарас або Франко. Жду його, як віруючий пришестя Христового.

Вірю, що мені пощастить почути радісну осанну на честь його приходу. Хай тільки не зневажає він нас, маленьких чорноробів поезії. Він виросте з нас". Відчуття потрібності своєму знедоленому народові зміцнювало віру, надихало на творчість, не давало поетові можливості зупинятися, остерігатися. Як не крути, на одне виходить, слід би катюгам давно зазубрить: можна прострелити мозок, що думку народить, думки ж не вбить!

У його роздумах, опублікованих у "Літературній Україні" 16 жовтня 1962 року (поет готувався взяти участь у Всесоюзній нараді молодих літераторів, до участі в якій його так і не допустили), ми читаємо: "Навряд чи можна сприйняти всерйоз також розпачливі заклики відвернутися від трагічного і творити так зване "життєрадісне". Бездумні, ідилічні радощі скорше синонім ідіотизму, ніж оптимізму. Ми живемо в добу великих діянь, отже, і в добу високої радості й великих трагедій.

Відвертатись від людських мук і страждань, а замість правди тикати їм під ніс пучечок чебрецю – до біса такий жалюгідний оптимізм!" Василь на той час мав уже поезії Шевченкового духу. Вміння сказати правду, коли в суспільстві все мовчить, – то яскрава особливість поета. Але сказати без надриву, без патетики не можна було, коли сама "земля кричить". Навіть вірш у Симоненка називається "Крик ХХ віку": Ридаю і кричу, гилю себе у груди, Волосся патраю з сідої голови: Що можу я, коли дрімають люди?! Що можу я, коли заснули ви?! "В. Симоненко носив у собі не тільки зовнішній, а й внутрішній бунт словом.

До того ж моральний максималізм вирізняв його з-поміж інших поетів-шістдесятників. І в цьому також феномен Василя Симоненка. Він утверджував у слові наш український родовід, нашу честь і гідність. Його поезія і сьогодні допомагає вірити, що: Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ.

Поет Василь Симоненко належить до когорти шістдесятників. За суттю своєю шістдесятники прагнули поставити нашу літературу в рівень світової літератури. Вони по-новому підходили до конструювання художніх образів, поетизуючи реалії життя, що їх принесла науково-технічна революція, возвеличуючи досягнення в розвитку всіх галузей науки й техніки.

Проте, вчитуючись у поезію В. Симоненка, ми не помітимо цих атрибутів новаторства. Немає в ній ні космічних масштабів, ні атомних пристрастей, ні якихось жанрових новацій, ні складної тропіки, символів. Василь Симоненко – поет-шістдесятник, поет-лірик, поет-сатирик і просто незвичайна людина, яка неймовірною любов’ю любила навколишній світ, любила життя, любила своїх батьків, а звідси – і народ, і безумовно Україну, до якої не шукав "ні стежки, ні броду", бо вона була в його грудях, "у чолі і в руках". Він жив і творив задля Батьківщини, заради того, щоб українці сильніше відчули дух патріотизму.

Як сліпучий метеорит, на мить спалахнув Симоненко на небосхилі українського письменства, щоб навіки увійти в безсмертя. Саме тому, що він жив, любив і ненавидів, страждав, творив і згорів за рідну землю, за людей - Батьківщина повік не забуде його. І сьогодні ми знову виразно чуємо його дзвінкий, бадьорий юнацький голос, що лунає як здійснене пророцтво:

Жити спішити треба,
Любити спішити треба.
Гляди ж не проспи!

Список літератури

1. Буряченко С. Я. Крізь болотну тишу – до весняного грому. – К., 2001. – 124 с.

2. Василь Симоненко. Берег чекань / Упоряд. І. Кошелівець. – Нью-Йорк, 1965. - 223 с.

3. Гаврилів Т. Текст між культурами. Перекладознавчі студії. – К., 2005. – 200 с.

4. Коваль В. К. Серце моє в колючому дроті: Есе. Спогади. Документи. – К., 2005. – 703 с.

5. Кошелівець І. Сучасна література в УРСР. – Нью-Йорк, 1964. – 379 с.

6. Літературознавча енциклопедія / Автор-укладач Ю. І. Ковалів. – К., 2007. – 752 с.

7. Модрич-Верган В. Василь Симоненко: Нарис життя і творчості. – Нью-Йорк, 1985. – 65 с.

8. Теорія літератури: Підручник / За наук. ред. О. Галича. – К., 2006. – 488 с.

9. Ткаченко А. О. Василь Симоненко: Нарис життя і творчості. - К., 1990. – 310 с.

10. Топер П. М. Перевод в системе сравнительного литературоведения. – М., 2000. – 254 с.

11. Хрестоматія української літератури ХХ століття / Упоряд. Є. Федоренко, П. Маляр. - Нью-Йорк, 1997. – 400 с.

12. Шанковський І. Василь Симоненко: Семантична студія. – Лондон, 1975. – 210 с.

13. Шістдесять поетів шістдесятих років: Антологія нової української поезії / Упоряд. Б. Кравців. - Нью-Йорк, 1967. – 299 с.

14. Я кличу вас у відчаї не гнуться: Поезії / Упоряд. М. Томенко, П. Засенко. - К., 2003. – 408 с.