Стаття «До питання паронімії як лексичного явища»

Однією з актуальних та найменш досліджених на сьогоднішній день в лінгвістичній науці залишається питання паронімії. В другій половині XX століття у науковців з’являється зацікавлення та інтерес до паронімії, проте лише окремі думки та зауваження, та спроби виокремити і з’ясувати природу паронімі ї відбуваються на початку XIX століття. Як частину мовної системи пароніми почали вивчати з 1960-х років. Більша частина робіт, присвячених цій проблемі у вітчизняній науці, так чи інакше була пов'язана з викладанням іноземних мов, та водночас йшов процес вивчення паронімії як особливого явища мови.

Теоретичні і практичні основи сучасних досліджень з паронімії закладено в роботах науковців Д. Г. Гринчишина, О. А. Сербенської, В. Ващенка, О. Вишнякової, Т. В. Веракши, Ю. А Бєльчикова, А. В. Юханова, Ю. П. Люстрової, О. І. Голованової, М. С. Панюшева, В. І. Красних, А. Н. Гвоздєва, М. П Колеснікова, В. М. Штибіна, О. П. Антипінної, М. Т. Демського, та ін.

В науковій та навчальній літературі не існує єдиного визначення паронімії. До сих пір серед лінгвістів - науковців не встановлена єдина точка зору про зміст явища паронімії. Одні розглядають паронімію з точки зору культури мови, інші – лінгвістичних досліджень. Тож, лишається не дослідженим ряд теоретичних питань, щодо сутності явища паронімії: 1) не встановлено єдиного визначення терміна "паронім"; 2) відсутній повний список паронімів української мови; 3) не розроблено єдиних лінгвістичних параметрів щодо словникової статті; 4) не існує жодного об’ємного наукового дослідження з паронімії української мови; 5) немає досліджень присвячених розгляду паронімів в діахронії; 6) не з’ясовано місце паронімів в мікроструктурі української лексики в складі лексичної системи.

Актуальність статті зумовлена необхідністю дослідження питання паронімії як лексичного явища.

Метою дослідження статті є аналіз та специфіка питань явища паронімії.

Сучасні дослідники, спираючись на роботи О. В. Вишнякової, Ю. А. Бєльчикова, М. С. Панюшевої, Н. П. Колесникова продовжують вивчати різні аспекти паронімії в контексті лінгводидактики, теорії культури мови, з позицій міжмовної взаємодії. При цьому процес вивчення паронімії залишається маловивченим та не достатньо дослідженим. Однією з головних проблем паронімії є визначення суті явища "паронімії".

Перші згадки про визначення поняття "паронімія" знаходимо в "Пояснювальному словнику іноземних мов", виданому в 1883 році: "Пароніміка, паронімія, грец. рara (біля, рядом) і onyma (ім’я). Вчення про походження слів, а також значення слів, однакових за звучанням, проте різних за правописом та змістом" [ 6, с. 517 ].

Українські мовознавці Д. Г. Гринчишин та О. А. Сербенська автори "Словника паронімів української мови" дають прийнятне науці визначення: пароніми (від грец. para – біля, поруч і onyma – ім’я) – слова дуже близькі за звучанням, але різні за значенням і написанням (абонент – абонемент; варан – варнак; завершувати – звершувати; мимохідь – мимохіть) [9, ст. ].

"Словник української мови" подає таке визначення: пароніми (гр. para – біля, поряд і onyma – ім’я) – слова, утворені від одного й того ж кореня за допомогою різних афіксів і вживані в лексичній системі мови з різними значеннями [10, с.  171].

С. О. Караман, О. В. Караман, М. Я. Плюш, автори підручника "Сучасна українська мова" доводять, що пароніми - слова, досить близькі за звуковим складом і звучанням, але різні за значенням. Часто вони мають один корінь, а різняться лише суфіксом, префіксом чи закінченням [5, с. 22].

Порівнявши дані визначення, доходимо висновку, що в "Словнику української мови" та в підручнику "Сучасна українська мова" до паронімів належать слова, утворені від одного кореня за допомогою різних афіксів та різні за значенням.

На думку Ю. А. Бєльчикова та В. І. Красних, паронімами слід вважати однокореневі слова, що належать до однієї частини мови, що мають звукову подібність, але різняться своїми значеннями (типу гнівний - гнівливий). В. І. Красних, погоджуючись з концепцією Ю. А. Бєльчикова, вважає лексичними паронімами "близькі за звучанням однокореневі слова, що відносяться до однієї частини мови, але мають, як правило, різні значення". Крім того, автор пише про існування "квазіпаронімів", тобто слів, що мають випадковий звуковий збіг кореня (перев’яз - перев’язь; комунікативний – комунікаційний).

В "Словнику лінгвістичних термінів" О. С. Ахматової дається таке трактування визначення: "Пароніми – слова, які в ході звукового звучання і часткового збігу морфемного складу можуть або помилково або каламбурно вживатися в мові" [1, с. 313].

А. Н. Гвоздьов визначає пароніми як слова з подібним, хоча і не тотожним значенням. Автор, поряд з багатьма іншими підкреслює значення паронімії для "гри словами", прийому, яким часто користуються письменники.

Професор О. Вишнякова стверджує "…однією з ознак визначення паронімів є звукова подібність слова… Та тим не менше, — зауважує науковець, — одна звукова подібність слова не може бути основним критерієм його самостійності". За О. Вишняковою, "пароніми —це близькі за звучаннями однокореневі слова з наголосом на одному і тому ж складі, належить до одного логіко-граматичного ряду і виражає різні змістові поняття". З кожним роком думки вітчизняних і зарубіжних науковців, які займаються питанням паронімії, погоджуються з думкою про існування однокореневої, а не різнокореневої паронімії.

Дослідники акцентують увагу на різних аспектах паронімії залежно від мети дослідження. Відповідно до цього всі дослідження, що стосуються паронімії, можна розділити на дві групи:

• роботи, в яких обґрунтовується точка зору на пароніми як системне явище мови;
• роботи, в яких паронімія розглядається як мовленнєве явище, оскільки усвідомлюється комунікантами не "як факт наявності в мові фонетично схожих і семантично співвідносних (за певних умов) слів, а як процес їх контамінації в мові".

До першої групи можна віднести роботи, пов'язані з комплексним підходом до паронімії, незалежно від практичного використання результатів дослідження (О. В. Вишнякова, Т. В. Веракша, С. С. Іванов, Є. А. Конєва, О. П. Антипина), до другої відносяться дослідження, в яких автори розглядають аспекти культури мови, лінгводидактики та інше (А. В. Потаніна, В. С. Пономарьова, О. Д. Прокопчик).

В дисертаційних дослідженнях, присвячених паронімії, це явище розглядається як в рамках однієї мови, так і в зіставленні з іншими мовами. Частина робіт присвячена розгляду міжмовних паронімів, при цьому деякі автори роблять акцент на психолінгвістичному аспекті функціонування паронімів у мовленні.

Розглянемо більш докладно результати наукових досліджень з паронімії, які так чи інакше вплинули на формування концепції.

У докторській дисертації Т. В. Веракши "Лінгвістична природа паронімів російської мови", обґрунтовується точка зору на пароніми як системну мовну категорію, яка чітко відмежовується від близьких і суміжних явищ. Важливим чинником в дисертації є те, що в ній вперше зосереджено увагу на невивченості та недостатньому відображенні в лексикографічних виданнях паронімів, функціонуючих в науковому тексті.

В дисертації С. С. Іванова "Лінгвістичний статус і функціональні можливості паронімії в системі сучасної англійської мови" розглядається проблема функціонування паронімії на прикладі сучасних художніх та рекламних текстів в англійській мові. Автор підкреслює особливу роль використання паронімів як першооснову поетичного і прозового тексту та вплив рекламного повідомлення на реципієнта.

В основі дисертаційного дослідження А. В. Потаніної "Семантичні та словотвірні особливості міжмовних субстантивних паронімів в російській і німецькій мовах" лежить порівняльний аналіз співзвучних лексем, що мають "загальний етимон" і оформлених інтернаціональними суфіксами, на матеріалі двох неспоріднених мов.

Для В. С. Пономарьової в дисертації "Паронімічна помилка у французькій мові" актуальним є аспект паронімії, що стосується змішання співзвучних слів тієї чи іншої мови особами, для яких він не є рідною.

Е. А. Конєва в своїй роботі прагнула вивчити особливості паронімів з точки зору психолінгвістичного підходу, а точніше, досліджувала їх функціонування в ментальному лексиконі, у зв'язку з чим автором були взяті до уваги і включені в класифікацію псевдопароніми.

О. Д. Прокопчик у своєму дослідженні виходить з того, що "паронімія - це явище "мовної" семантики" [7, с. 17 ]. На думку автора, паронімія усвідомлюється учасниками спілкування не як факт наявності в мові фонетично схожих та співвідносних слів, а як процес їхнього змішання в мові.

Науковець О. П. Антипіна основну увагу приділяє зіставному аналізу патронімічних відносин в системі російської та англійської мов. Дослідження еквівалентних мовних структур дозволило їй виявити загальні та специфічні риси російської та англійської мов.

Таким чином, в дослідженнях чітко намітилися два аспекти, пов'язані з питанням паронімії, які найчастіше привертають увагу вчених. Перший - нерозмежування паронімічної лексики в індивідуальній свідомості (чому плутають слова пароніми), і це більшою мірою хвилює дослідників, що турбуються про збереження правильного вживання лексичних одиниць. Другий аспект, який хотілося б особливо відзначити, - це причини появи паронімів в мові та мовленні (чому виникає потреба в розмежуванні варіантів), саме цьому аспекту в роботах приділено набагато менше уваги.

Таким чином, явище паронімії традиційно привертає увагу вчених, дослідження ведуться в різних наукових парадигмах, однак питання паронімії як лексичного явища до теперішнього часу залишається відкритим.

Список використаної літератури

1. Ахматова О. С. Словник лингвистических терминов, 1966, с. 313.

2. Бельчиков Ю.  А. Словарь паронимов русского языка [Текст] / Ю.  А. Бельчиков, М.  С. Панюшева. – М.: АСТ; Астрель, 2004. – 458 с., Красных, В.  И. Толковый словарь паронимов русского языка [Текст] / В.  И. Красных. – М.: АСТ; Астрель, 2003. – 592 с.

3. Вишнякова О. В. Паронимы в русском языке / О. В. Вишнякова. – М.: Высшая шк., 1974. – 189 с.

4. Гвоздев А. Н. Очерки по стилистике русского языка. – М.: Просвещение, 1965. – 408 с. 59.

5. Караман С. О. Сучасна українська літературна мова: навч, посібник для стуц. вищ. навч. закл. / С. О. Караман, О. В. Караман, М. Я. Плющ [та ін. ]; за ред. С. О. Карамана. - К.: Літера ЛТД, 2011. - 560 с.

6. Михельсон М.  И. Русская мысль и речь. Свое и чужое. Опыт русской фразеологии: сборник образных слов и иносказаний [Текст] / М.  И.  Михельсон. Т. 1. – М.: Терра, 1997. 800 с.

7. Прокопчик О.  Д. Семантические механизмы и прагматические функции паронимии: дис.... канд. филол. наук [Текст]: 10.02. 04 / Прокопчик Ольга Дмитриевна. – СПб., 2005. – 182 с.

8. Словник української мови: В 11 т. – Т. 1-11. – К.: Наук. думка, 1970-1980.

9. Словник паронімів української мови / Д. Г. Гринчишин, О. А. Сербенська. – К.: Освіта, 2008. – 320 с.

10. Українська мова: Енциклопедія / [ред. кол.: Русанівський В. М., Тараненко О. О. (співголови), Зяблюк М. П. [та ін. ]. ― К.: Укр. енцикл., 2000. ― С. 460.