Стаття «Природа абсурду за «Міфом про Сізіфа» А. Камю»
Справжня німота не в мовчанні, а в розмові
С. Кіркегор
Перш ніж розпочати свої міркування над "Міфом про Сізіфа" А. Камю", мушу визнати, що до зустрічі з абсурдом звичайна людина живе прагненням досягти поставленої мети, турботою про майбутнє. Вона оцінює свої шанси, ро
зраховує подальші кроки.Вона ще вірить, що бодай ще чимось у її житті можна керувати. Після зіткнення з абсурдом все виявляється порушено. Все це спростовується в незбагненний спосіб через абсурдність можливої смерті. Думати про прийдешній день, ставити собі за мету мати переваги-все це передбачає віру в одвічне життя. Наведу приклад однієї легенди, яку мені довелось колись почути.
Ще в часи, коли Бог ходив по землі, кожна людина знала, коли вона помре. Побачивши, що у одного чоловіка повалився тин, Бог запитав:
- Чому ти не полагодив його?
- Навіщо буду лагодити, адже завтра помру?
Почувши це, Бог зробив так, що жодна людина не знає години своєї смерті. Саме цим вчинком Господь запровадив теорію абсурду життя.
Усі великі діяння і всі великі думки випливають із мізерних джерел. Великі твори часто народжуються на закруті якоїсь вулиці або будинку. Ось так і абсурд. Світ абсурду, як ніякий інший, видобуває свої чесноти з цього жалюгідного народження.
Констатувати абсурд-означає прийняти його, і все логічне зусилля його думки направлене на те, щоб витягнути цей абсурд на світ божий, змусити забити джерелом, відкривши шлях безмежній надії, породженій саме цим абсурдом. Якщо абсурд і може існувати, то лише в людському всесвіті.
З тієї миті, як поняття абсурду обернулося на трамплін у вічність, воно втрачає зв’язок з людським здоровим глуздом. Абсурд більше не є тою очевидністю, яку людина констатує, хоча й не погоджується з нею. Боротьба вщухає. Людина проймається абсурдом, і в цьому злитті знищує його основну властивість: протидію, розрив і розлад. Прикладом цього слугує герой міфу А. Камю –Сізіф.
Вся мовчазна втіха цього персонажа зосереджена в ньому. Його доля належить йому. Кам’яна глиба-його клопіт. Так само людина абсурду, коли вона споглядає свої муки, примушує замовкнути всіх ідолів. Якщо існує особиста доля, тоді не існує вищої долі, або, принаймні, існує лише та доля, яку вона вважає фатальною і вартою зневаги. Сізіф повертаючись до свого каменю, споглядає цю безладну послідовність вчинків, які стали його долею, створеною ним самим, з’єднану в одне ціле поглядом його пам’яті й завчасно скріпленою печаттю його смерті.
Боги засудили Сізіфа на довічну кару-викочувати велетенський камінь на вершину гори, звідки він під власною вагою щоразу котився донизу. Вони мали певні підстави вважати, що не існує жахливішої кари, ніж марна й безплідна праця. Стає очевидним, що Сізіф є героєм абсурду. Таким він є як у своїх пристрастях, так і в своїх муках. Зневага до богів, ненависть до смерті і жага до життя далися йому коштом невимовних страждань, коли людина змушена робити діло, якому немає кінця. Таку ціну треба сплачувати за земні пристрасті.
Нам нічого не відомо про перебування Сізіфа в пеклі. Стосовно цього міфу, то можна лише уявити напружене тіло, яке надзвичайним зусиллям зрушує велетенський камінь, котить його, видирається разом з ним по схилу знову й знову-усоте:можна уявити зведене в судомі обличчя, щоку, притиснуту до каменя, плече, яке стримує валун, вкритий глиною, підставлену ногу, руки, що котять його без упину, особливу людську впевненість двох долонь, вимащених землею. Тоді Сізіф бачить, як валун у змиг ока котиться до підніжжя гори, звідки знову його треба підіймати на вершину.
Сучасний робітник так само працює упродовж цілого свого життя, задля тієї ж мети, і його доля не менш абсурдна! Уся внутрішня краса Сізіфа проступає у його мовчазному двобої з каменем. Досить доречними, у цьому випадку, є слова Ліни Костенко: "Страшні слова - коли вони мовчать..." Цей вираз може бути своєрідним приписом до уявленої картини про вічну працю Сізіфа. На противагу українській поетесі ХХ століття, відомий філософ С. Кіркегор вважає, що справжня німота не в мовчанні, а в розмові.
Не можу з цим не погодитись, адже, як відомо, взаємини між людьми можуть обмежуватися посмішкою, кивком голови та іншим жестом, але найчастіше-це привітання, а далі-жвава розмова або поважна бесіда. Якщо художники мислять образами, музиканти - звуками, учені-поняттями, то всі разом, а з ними і решта людства, послуговуються мовою, словом як основним засобом вияву наших думок.
Зрозуміло, не можна навчитися думати, не вміючи говорити, і навпаки. Що ж потрібно, аби оволодіти вмінням говорити? Певно, знати мову-цього замало, треба ще усвідомлювати, як і про що розмовляти. Опанувати мистецтво ведення бесіди людство намагається здавна. На основі багатовікового досвіду воно виробило основні правила бесіди.
Ще стародавній філософ Епіктет пояснював, що людина має слухати вдвічі більше, ніж говорити. Мудрець наполягав:
- Краще слухати, ніж говорити.
- Чому?
Мудрець відповідав:
- Недарма нам Бог дав один язик і пару вух.
На початку ХII століття на Русі широко відоме "Повчання до дітей князя Володимира Мономаха", де дітям князів та дружинників рекомендувалося вести бесіду таким чином: "У присутності старших мовчати, мудрих слухати, старшим підкорятися, з рівними собі й молодшими в любові перебувати, без лукавого наміру розмовляючи, якомога більше вдумуватися, не шаленіти словом, не осуджувати мовою, не багато сміятися...".
Дейл Карнегі пропонує простий спосіб стати найцікавішим співрозмовником: для цього, по-перше, слід бути уважним слухачем з початку і до кінця розмови, заохочуючи інших розповідати про себе, бо їх набагато більше цікавлять свої проблеми, ніж ваші; по-друге, треба приєднатися до погляду співрозмовника.
Кажуть, що розумних і приємних співрозмовників так мало передусім тому, що більшість людей думає над тим, що вони хочуть висловити, а не як слід відповідати. Найкмітливіші та найввічливіші лише набирають уважного вигляду. Мало хто розуміє, що таке намагання подобатися самому собі-кепський спосіб сподобатися іншим чи їх переконати, і що вміння слухати та доречно відповідати-це одна з неодмінних якостей, притаманних гарному співрозмовнику.
Список використаної літератури
- Гінзбург Ю. Бунт і рабство. - Питання літератури, 1992, № 1
- Камю А. Творчість і свобода. Статті, есе, записні книжки - М.: Наука, 1990
- Руткевич А. М. Філософія А. Камю. - М.: Просвещение, 1990