Агресивність дитини

Останнім часом диференційований та індивідуальний підхід у навчанні й вихованні проголошується головним у школі. Звичайно, є такі діти, спілкуватися з якими - одне задоволення. Але далеко не всі належать до цієї категорії.

Майже в кожному класі зустрічається хоча б одна дитина з ознаками а гресивної поведінки. Вона нападає на дітей, обзиває, б'є, відбирає іграшки, грубо висловлюється, одним словом, стає загрозою в колективі. Цю забіякувату грубу дитину важко прийняти такою, якою вона є, а ще важче зрозуміти.

Агресивність дитини, це, насамперед, відображення внутрішнього неблагополуччя, невміння адекватно реагувати на події, що відбуваються навколо неї. Дитина при цьому почувається знедоленою, нікому не потрібною. От вона й шукає способів привернути увагу дорослих і однолітків. Формується таке світовідчуття в сім'ї. Агресивна дитина сприймає світ як ворожий і намагається захистити себе, завоювати своє "місце піц сонцем". Дитина не знає, як інакше можна боротися за виживання в цьому світі.

Такі діти не можуть самі оцінити свою агресивність, їм здається, що увесь світ хоче скривдити саме їх. Виходить замкнене коло: агресивні діти боїться й ненавидять навколишніх, а ті, у свою чергу, боятися їх.

Агресивні діти потребують розуміння та підтримки дорослих. Вони б'ються, кусаються й лаються саме тому, що не знають, як чинити інакше. їхній поведінковий репертуар жорстко стереотипний, убогий і обмежений. Якщо ми, дорослі, надамо їм можливість вибору способів поведінки, то наше спілкування з ними стане ефективнішим і приємнішим для обох сторін.

Робота з даною категорією дітей повинна проводитися в трьох напрямках:

Робота з гнівом. Навчання агресивних дітей прийнятним способам вираження гніву.

Навчання дітей, навичкам розпізнавання і контролю емоцій, уміння володіти собою в ситуаціях, що провокують вибухи гніву.

Формування здатності до довіри, співчуття та співпереживання.

Робота з гнівом

Гнів - одна з основних і найважливіших емоцій людини, викликана почуттям сильного обурення і супроводжувана втратою контролю над собою. Переживання гніву створює спонукання до дії, а не сама дія. А вже чи буде ця дія агресивною, залежить від низки причин: індивідуальних особливостей нервової системи і соціального оточення.

Одним із засобів вираження гніву в адекватній формі може стати дитячий малюнок. Наприклад, у ситуації, коли дитина розсердилася на однолітка, можна попросити її намалювати кривдника, зобразити його в тому вигляді й у тій ситуації, у якій хочеться "ображеному". Подібна робота повинна проводитися один на один із дитиною, поза полем зору суперника. Незалежно від того, що намалює дитина, сюжет не повинний критикуватися. Потрібно пам'ятати, що малюнок наповнений внутрішніми переживаннями дитини і ставитися до нього потрібно терпимо. Одній дитині достатньо намалювати свою агресію, щоб відчути себе спокійно і впевнено, а іншій необхідно ще зім'яти, розірвати свій малюнок. Усе залежить від інтенсивності почуттів дитини, її темпераменту, внутрішньої агресії.

Ще один спосіб допомогти дітям виразити вербальну агресію - погратися з ними в гру "Прозивалки". У дітей, що одержали можливість випустити з дозволу педагога негативні емоції і потім почути щось приємне про себе, зникає бажання діяти агресивно.

Гра "Прозивалки"

Мета: зняти вербальну агресію, допомогти виплеснути гнів у прийнятній формі.

Передаючи м'яч по колу або іншим способом, діти називають один одного необразливими словами. Заздалегідь обговорюється, якими "прозивалками" можна користуватися. Це можуть бути назви овочів, фруктів, грибів, меблів тощо. Звертання може звучати так: "А ти, Сашко, чайник". Нагадайте, що це гра, тому ображатися не варто. У заключному колі обов'язково всі говорять щось приємне, наприклад: "А ти, Сашко, сонечко". Варто проводити гру у швидкому темпі. Гра корисна не тільки для агресивних, а й для вразливих дітей.

Гра "Тух-тиби-дух"

Мета: зняття негативних настроїв і відновлення сил.

"Я повідомлю вам по секрету особливе слово. Це чарівне заклинання проти поганого настрою, образ і розчарувань. Щоб воно подіяло по-справжньому, необхідно зробити наступне. Зараз ви почнете ходити по кімнаті, ні з ким не розмовляючи. Як тільки вам захочеться поговорити, зупиніться навпроти одного з учасників, подивіться йому в очі і тричі сердито-пресердито вимовте чарівне слово: "Тух-тиби-дух". Потім продовжуйте ходити по кімнаті, час від часу підходьте до когось і кажіть чарівне слово. Щоб чарівне слово подіяло, потрібно дивитися в очі людині, що стоїть перед вами". У цій грі є комічний парадокс: хоча діти повинні вимовляти слово "Тух-тиби-дух" сердито, вони не можуть не сміятися.

Якщо діти занадто збуджені або назріла конфліктна ситуація на перерві перед уроком можна провести гру "Мішечок для криків".

Гра "Мішечок для криків"

Мета: та сама, що й у попередній грі.

По черзі або за бажанням діти підходять до вчителя і якнайгучніше кричать у спеціальний мішечок. А після уроків вони можуть, якщо захочуть, "забрати" свій крик назад.

Діти не завжди обмежуються бурхливою словесною реакцією, а іноді пускають у хід кулаки. У таких випадках варто їх учити контролювати свою фізичну агресію. Учитель, бачачи, що діти занадто активні на перерві, може організувати рухливі ігри, змагання. У класах шестирічок можуть бути підручні засоби: легкі м'ячі, які дитина може жбурляти в мішень; м'які подушки, які розгнівана дитина може бити; газети, які можна зім'яти і жбурляти у певне місце. Усі ці предмети можуть сприяти зниженню емоційної і м'язової напруги.

Гра "Штовхалки"

Мета: навчити дітей контролювати свої рухи.

Діти розбиваються на пари. Стають на відстань випростаних рук один від одного, упираються долонями. За сигналом ведучих починають штовхатися, намагаючися зрушити суперника з місця.

Можна вводити нові варіанти гри: штовхатися, схрестивши руки; штовхати партнера тільки лівою рукою; штовхатися спиною до спини.

Навчання навичок розпізнавання й контролю негативних емоцій

Агресивна дитина не завжди визнає, що вона агресивна, швидше вона впевнена у протилежному: це всі довкола на неї нападають. Такі діти не завжди можуть адекватно оцінити свій стан, а тим більше - стан інших.

Навчити дитину розпізнавати свій і чужий емоційний стан можна через малювання емоцій. Попросіть дітей намалювати малюнки: "Коли я серджуся", "Коли я радію", "Коли я ображаюся" тощо. Можна запропонувати їм шаблони без промальовування облич. Тоді дитина може завершити малюнок, домалювавши все, що вважає за потрібне. Навчити розпізнавати відчуття свого тіла і керувати ним дитину можна через тренування перед дзеркалом. Агресивну дитину в момент гніву можна поставити перед дзеркалом і попросити описати свій стан - зовнішній і внутрішній.

Коли хтось із дітей сердиться, запропонуйте гру "Камінець у черевиці". У процесі гри кожен учасник має можливість виразити словами свій стан, повідомити про нього іншим. Це знижує емоційне напруження і розряджає конфліктну ситуацію.

Гра "Камінець у черевиці"

Мета: розпізнати і вербалізувати свої почуття та розуміти почуття інших.

Діти сідають у коло, і вчитель запитує: "Діти, чи вам у черевик колись потрапляв камінець?" Діти по колу діляться враженням від того, як це відбувалося. Далі вчитель запитує: "Чи траплялося так, що ви так і не витрушували камінець, коли приходили додому? А на ранок, знову всунувши ногу в черевик, ви раптом відчували біль, натрапивши на той самий камінець. І маленька проблема ставала великою, неприємністю". Діти висловлюють враження від подібної події. "Коли ми сердимося, чимось стурбовані, схвильовані, нами це сприймається як камінець у черевику. Якщо ми одразу ж відчуємо незручність і витягнемо його, нога залишиться неушкодженою. А якщо залишимо камінець на місці, то в нас можуть виникнути проблеми.

Тому корисно говорити про свої камінці-проблеми відразу, як тільки ми їх помітимо. Давайте домовимося: якщо хтось із вас скаже: "У мене камінець у черевику", - ми все одразу зрозуміємо (вам щось заважає) і зможемо поговорити про це. Подумайте, чи не відчуваєте ви зараз якогось невдоволення, чогось такого, що заважало б вам. Якщо так, то скажіть про це, наприклад: "У мене камінець у черевику. Мені не подобається, що Оля забирає в мене ручку". Якщо вам нічого не заважає, то можете сказати: "У мене немає камінця в черевику".

Діти по колу описують свої відчуття, а окремі "камінці" корисно обговорити в колі. У цьому випадку кожний, хто захоче, пропонує одноліткові спосіб, як позбутися "камінця". Ця гра може перейти до розряду щоденних або ритуальних.

Формування здатності до довіри, співчуття і співпереживання

Агресивних дітей найчастіше не хвилюють страждання навколишніх, вони навіть уявити не можуть, що іншим може бути неприємно й погано. Якщо така дитина зможе поспівчувати "жертві", її агресія буде слабшою. Тому важливою є робота педагога із розвитку в дитини співчуття.

Однією з форм такої роботи може стати рольова гра, у процесі якої дитина може поставити себе на місце іншого, оцінити свою поведінку збоку. Наприклад, діти - "актори" грають сварку, схожу на ту, що відбулася в групі, а потім просять інших помирити їх. Діти пропонують різні способи виходу з конфлікту.

Яку б ви форму рольової гри не вибрали, важливо, що діти набувають уміння ставати на позицію іншої людини, розпізнавати її почуття й переживання, навчаться, як поводитися в складних життєвих ситуаціях. Загальне обговорення сприятиме товариськості дітей у класі та встановленню сприятливого психологічного клімату.

Гра "Літак"

Мета: навчити дітей погоджувати свої дії в невеликій групі.

"Хто з вас літав на літаку? Що тримає літак у повітрі? Чи хоче хтось із вас бути маленьким Літаком? Інші діти допомагатимуть Літакові літати".

Один із дітей (за бажанням) лягає животом униз на килим і розводить руки в боки, імітуючи крила літака. З кожного боку від нього стає по три людини. Нехай вони присядуть і просунуть руки під його ноги, живіт і груди. На рахунок "три!" вони одночасно встають і піднімають Літак із поля.

Тепер можна легенько поносити Літак по приміщенню. Коли він відчує себе зовсім упевнено, нехай заплющить очі, розслабиться, зробить коло і знову повільно приземлиться на килим.

Тема агресії завжди викликала інтерес психологів. Агресії присвячено багато фундаментальних психологічних досліджень, але при цьому, дуже мало літератури, що містить конкретні практичні рекомендації з корекції агресії та закріплення навичок конструктивної поведінки. Набір психологічних технік, які використовує у своїй практиці практичний психолог у системі освіти, досить обмежений і не вирішує цю проблему комплексно. У діагностиці агресивної поведінки психологи найчастіше використовують тести Розенцвейга, "Неіснуюча тварина", Баса-Дарки та ін. З метою каталізації агресії, м'язової релаксації агресивній дитині найчастіше пропонують регулярно "бити грушу" або рвати папір, деякі психологи проводять тренінгові заняття з корекції агресивної поведінки, але, на жаль, це дає тимчасовий результат, адже вплив спрямований не на дитину, а на розв'язування одиничних ситуацій.

Зупинимося на характерологічних особливостях агресивних дітей, а також родин, у яких вони виховуються. На нашу думку, це становить інтерес характерологічних особливостей, виділених американським психологом М. Алвордом (1998), адже вони позначають внутрішні протиріччя, проблемні зони й внутрішні конфлікти таких дітей.

Характерологічні особливості агресивних дітей:

• Сприймають велике коло ситуацій як загрозливі, ворожі їм.
• Надчутливі до негативного ставлення до себе.
• Заздалегідь налаштовані на негативне сприйняття себе збоку оточення.
• Не оцінюють власну агресію як агресивну поведінку.
• Завжди звинувачують оточення у власній деструктивній поведінці.
• У випадку намірів агресії (напад, псування майна) відсутнє почуття провини, або провина виявлена дуже слабко.
• Не беруть на себе відповідальність за свої вчинки.
• Мають обмежений набір реакцій на проблемну ситуацію.
• У відносинах виявляють низький рівень емпатії.
• Слабко розвинений контроль над своїми емоціями.
• Слабко усвідомлюють свої емоції, крім гніву.
• Бояться непередбачуваності в поведінці батьків.
• Мають неврологічні вади: нестійка увага, слабку пам'ять, нестійке запам'ятовування.
• Не вміють прогнозувати наслідки своїх дій (емоційно застрягають на проблемній ситуації).
• Позитивно ставляться до агресії, тому що через агресію одержують почуття власної значимості й сили.

Досвід роботи в школах-інтернатах підтверджує досвід колег, що працюють у інших навчальних закладах, і дозволяє виділити ще три найважливіші характерологічні особливості в структурі особистості дітей вихованців шкіл-інтернатів:

• Мають високий рівень особистісної тривожності.
• Мають неадекватну самооцінку, частіше низьку.
• Почуваються знедоленими.

Наведені характерологічні особливості агресивних дітей дозволили визначити напрямки корекційної роботи, а також надати їй цілеспрямованої" й системного характеру.

Напрямки корекційної роботи з агресивними дітьми:

• Консультаційна робота з батьками й педагогами на зняття провокуючих факторів агресивної поведінки в дітей.
• Навчання дитини конструктивних поведінкових реакцій у проблемній ситуації. Зняття деструктивних елементів у поведінці.
• Навчання дитини технік і способів керування власним гнівом. Розвиток контролю над деструктивними емоціями.
• Зниження рівня особистісної тривожності.
• Корекція агресивної поведінки дітей.
• Формування усвідомлення особистісних емоцій і почуттів інших людей; розвиток емпатії.
• Розвиток позитивної самооцінки.
• Навчання дитини відреагуванню негативної ситуації загалом.

Психологічна корекція агресивної поведінки дітей повинна носити комплексний системний характер і враховувати основні характерологічні особливості агресивних дітей: відсутність контролю над своїми емоціями; обмежений набір поведінкових реакцій у проблемних для них ситуаціях, відсутність емпатії й високий рівень особистісної тривожності, а також неадекватна самооцінка. Для того щоб результат роботи з агресивною дитиною був стійким, необхідне пророблення кожної характерологічної особливості даної дитини.

Корекцію агресивної поведінки дітей необхідно організувати за напрямками:

• зниження рівня особистісної тривожності;
• навчання дитини прийнятних способів вираження свого гніву;
• навчання дитини технік контролю над негативними емоційними станами, а також розвиток навичок саморегуляції;
• формування конструктивних поведінкових реакцій у проблемних для дітей ситуаціях;
• розвиток емпатії й адекватного рівня самооцінки.

З метою підвищення ефективності роботи з агресивними дітьми необхідно також проаналізувати роль родини в оформленні агресивної поведінки дітей і особливості самих сімей агресивних дітей.

Сімі агресивних дітей мають свої особливості, ще Л. Толстой говорив, що "всі щасливі сім’ї схожі між собою, а нещасливі нещасні кожна по-своєму". Аналіз особливостей агресивних дітей проводився на основі дослідження уваги виховання й сімейних відносин на агресивну поведінку дітей, зробленого А. Бандурою (1998).

Зупинимося докладніше на особливостях сімей агресивних дітей:

1. У родинах агресивних дітей зруйновані емоційні прихильності між батьками й дітьми, особливо між батьками й синами. Батьки переживають швидше ворожі почуття; не розділяють цінності й інтереси ОДИН ОДНОГО.

2. Батьки часто демонструють моделі агресивної поведінки, а також заохочують у поведінці своїх дітей агресивні тенденції.

3. Матері агресивних дітей не вимогливі до своїх дітей, частина байдужа до їхньої соціальної успішності. Діти не мають чітких обов'язків удома.

4. У батьків агресивних дітей моделі виховання й особистистої поведінки часто суперечать один одному, і до дитини ставлять взаємовиключні вимоги. Як правило, дуже різкий батько і мати, яка потурає дитині. У результаті в дитини формується модель зухвалої опозиційної поведінки, що переноситься на навколишній світ.

5. Основні виховні засоби, до яких вдаються батьки агресивних дітей:

• фізичні покарання;
• позбавлення привілеїв;
• введення обмежень і відсутність заохочень;
• часті ізоляції дітей;
• свідоме позбавлення любові й турботи у випадку провини.

Причому самі батьки ніколи не відчувають провини у використанні покарання.

6. Батьки агресивних дітей не намагаються встановити причини деструктивної поведінки своїх дітей, залишаючись байдужими до їхнього емоційного світу.

На формування агресивних форм поведінки дітей сильний вплив справляють умови сімейного виховання. Більшість дітей з асоціальним типом поведінки—це діти з родин з нестійким типом виховання, із властивим даним родинам байдужістю до емоційного світу дітей і їхніх інтересів, суперечливістю вимог, жорстокістю покарань, а іноді повною відсутністю заборон і обмежень з боку батьків (позиція потурання).

Відомо, що негативна поведінка дітей підсилюється внаслідок несприятливих відносин з педагогами, що не володіють навичками спілкування з "важкими" дітьми. Конфронтація, що не припиняється, тривалі конфлікти й взаємна емоційна ворожість викликають вербальну агресію учнів на педагогів і фізичну агресію на своїх однолітків.

Досвід роботи з агресивними дітьми і їхніми родинами показує, що батьки агресивних дітей часто потребують психологічної допомоги у набутті навичок конструктивної взаємодії із власними дітьми. Для цієї мети психологи розробляють і проводять тренінги батьківської ефективності, так звані "батьківські всеобучі", "школу для батьків", де батьки за допомогою практичних вправ навчаються прийомів позитивного спілкування зі своїми дітьми.

Подібні тренінги проводяться й для педагогів, де за допомогою рольових ігор і методів конфліктології вони освоюють ефективні способи й практичні навички комунікації з агресивними дітьми.

Завдання консультативної роботи з педагогами й батьками -це виняток таких факторів у спілкуванні дорослого з дитиною, які можуть провокувати дитину на відповідну агресивну поведінку.

Сформулюємо основні фактори виховання й стилю спілкування, як з боку. батьків, так і педагогів, на які діти реагують найбільш гостро і які сприяють формуванню найбільш стійкої агресивної поведінки дітей. У випадку, якщо дитина уникає вияву відкритої відповідної агресії зі своєї сторони, то ці самі фактори поведінки й стилю спілкування з боку дорослого сприяють формуванню в дитини емоційної нестабільності, непевності в собі.

Фактори виховання й стилю спілкування дорослих, що провокують дітей на відповідну агресивну поведінку й сприятливе формування негативних станів, дітей:

• суперечливість вимог до дитини з боку батьків, у результаті чого в дитини формується опозиційне ставлення до зовнішнього оточення;
• власні часті негативні емоційні стани дорослих і відсутність навичок контролю й саморегуляції з їхнього боку;
• використання покарання дітей як способу відрахування й розрядки дорослим негативних емоцій (гніву, роздратування, злості, досади);
• негативний стиль спілкування з дитиною;
• використання наказів, обвинувачень і погроз;
• постійне використання "повідомлень" ("Ти неправильно зробив..,", "Як ти смієш так із мною розмовляти?");
• вербальна образа дітей;
• ігнорування почуттів дитини, її бажань та інтересів.

Цей стиль спілкування спрямовує дитину на боротьбу й мстивий стиль поведінки.

Основне завдання роботи психолога з батьками й педагогами:

1. Переключити увагу дорослого з фіксації на негативній поведінці дитини на власні неконтрольовані негативні емоційні стани, тому що вміння дорослого володіти собою є кращим гарантом адекватної поведінки дітей.

2. Необхідно також допомогти педагогам і батькам опанувати прийоми конструктивного, позитивного спілкування з метою усунення відповідної агресивної поведінкової реакції з боку дітей або зменшення вже наявної.

3. Спілкування з агресивними дітьми - це особлива проблема, для розв'язання якої потрібні певні навички й уміння як з боку батьків, так і педагогів. Зупинимося на деяких прийомах ефективної, конструктивної взаємодії:

• говоріть з дитиною про свої почуття й переживання мовою внутрішнього "Я", мовою "Я" - повідомлень (наприклад: дитина розмовляє під час пояснення нового матеріалу. Учитель ("Я" - висловлення): "Коли розмовляють під час пояснення, мені важко говорити і я починаю дратуватися, від цього мені ще складніше. Будь ласка, припини розмовляти".
• "активно слухайте" внутрішній світ дитини, світ її почуттів;
• не оцінюйте особистість дитини, а говоріть про небажані дії дитини;
• намагайтеся побачити в словах і діях дитини позитивний настрій і благі наміри;
• регулюйте свій емоційний стан.

Як уже говорилося раніше, роботу з батьками має саме починати з установлення єдиних правил і вимог (границь дозволеного), пропонованих дитині в родині. Оскільки саме в родині відбувається первинна соціалізація дитини, з'ясування правил взаємодії з іншими людьми: що можна, а що не можна; установлення соціальних норм поведінки, як у родині, так і поза нею.

Досвід роботи з батьками агресивних дітей показує, що самостійно прийти до якоїсь згоди із приводу встановлення вимог своєї дитини вони не можуть. З боку психолога потрібна нелегка й кропітка робота в наданні допомоги батькам щодо вироблення чітких правил і вимог, а також обов'язків своєї дитини.

Для батьків важливо мати чітку, погоджену виховну позицію, тому що встановлення правил і виконання цих правил дітьми є зоною психологічного простору, де виникають конфлікти, навіть у благополучних родинах. У родинах агресивних дітей це зона є зоною "відкритого фронту", зоною постійних конфліктів. Тому спільна робота психолога з батьками із встановлення погоджених вимог і обмежень є досить важливою.

При встановленні вимог і обмежень батькам необхідно дотримуватися певних правил.

Правила для батьків

• "Встановлення меж дозволеності".
• Чіткі рамки допустимої поведінки дитини повинні базуватися на фундаменті сердечної близькості.
• Встановлені межі повинні відповідати віку й не повинні вступати в протиріччя з потребами дитини.
• Встановлюйте межі, які дають можливість маленьких перемог.
• Всі правила, вимоги, обмеження й заборони повинні бути погоджені між батьками й тими, хто бере участь у вихованні дитини.
• "Наслідки (санкції) повинні випливати безпосередньо з поганої поведінки"

Знання правил, установлених у доброзичливій формі з боку батьків, робить життя дитини більш усвідомленим, організованим, а також створює відчуття безпеки й внутрішнього комфорту.

Спостереження агресивних дітей і робота з ними привели нас до висновку, що повністю збігається з думкою австралійського психотерапевта В. Оклендер: "Я сприймаю дитину, людину, якою рухає почуття гніву, відкинутості, тривоги, незахищеності, образи.... У неї часто простежується низька Самооцінка. Вона не здатна або не хоче, або боїться виразити те, що відчуває, іншим способом, тому що якщо вона це зробить, то може втратити силу, що лежить в основі агресивної поведінки. Вона відчуває, що це єдиний шлях, який сприяє виживанню".

Агресивна поведінка дітей—це своєрідний сигнал 5ОЗ, крик про допомогу, про увагу до свого внутрішнього світу, в якому накопичилося надто багато руйнівних емоцій, з якими дитина самостійно впоратися не може.

Агресія у спілкуванні

Насилля і конфлікти належать до найбільших проблем людства. Чому люди діють агресивно і яких заходів необхідно вжити для того, щоб запобігти деструктивній поведінці чи взятий під контроль?

Статистика свідчить, що насильства дедалі частіше трапляється в нашому житті. Починаючи з 11 вересня 2001 року, світом прокотилася хвиля тероризму, яка і зараз забирає тисячі невинних жертв. Застосування сучасних потужних видів зброї може призвести до глобальної катастрофи.

Розглянемо означення агресії, які дають деякі вчені.

• Агресія - це будь-яка поведінка, яка становить загрозу іншим людям або може завдати їм шкоди (Басе, 1961 р.).
• Для того, щоб певні дії були кваліфіковані як агресія, вони мають бути спрямовані на образу чи приниження, а не просто призводити до таких наслідків (Верковіц, 1974 р.).
• Агресія - це спроба завдати тілесних чи фізичних ушкоджень іншим (Зільмани, 1979 р.).

Отже, сучасні психологи схильні вважати, що агресія - це довільна форма поведінки, спрямована на образу або заподіяння шкоди іншій живій істоті.

Оскільки вияви агресії в людей дуже різноманітні, то їх, за Басом (1976), можна поділити за трьома шкалами: фізична - вербальна, активна - пасивна, пряма - непряма (табл.). їхня комбінація дає вісім можливих категорій, до яких входить більшість агресивних дій.

Деякі науковці схильні поділяти агресію на два типи - ворожу та інструментальну.

Термін "ворожа агресія" застосовують до тих випадків її вияву, коли головною метою агресора є заподіяння шкоди жертві. Люди, які виявляють ворожу агресію, просто бажають завдати шкоди чи заподіяти зло стосовно іншої людини.

Поняття "інструментальна агресія", навпаки, характеризує випадки, коли агресори нападають на інших людей, переслідуючи мету, не пов'язану зі скоєнням зла, що не є самоціллю. Імовірно, вони застосовують агресивні дії як інструмент для досягнення своєї мети.

Наприклад, за спостереженнями Петерсона, діти використовують різноманітні форми негативної поведінки: гримають кулаками, тупцяють ногами, вередують і стають неслухняними-з метою утримати владу над членами сім'ї. Звичайно, така поведінка закріплюється, коли маленьким агресорам періодично вдається примусити свої жертви піти на поступки. Агресію можуть виявляти з метою самоствердження або підвищення самооцінки, якщо це схвалюють інші.

Яскравим прикладом інструментальної агресії є поведінка підліткових банд, які збираються на вулицях міст, вичікуючи моменту, щоб вкрасти гроші, зірвати дорогі прикраси чи відібрати цінні речі. Тут основна мотивація дій - нажива, а не заподіяння шкоди жертвам.

Питання, чому люди йдуть на агресивні вчинки, довго було предметом дискусій.

Агресія насамперед належить до:

• вроджених схильностей чи задатків;
• потреб, активізованих зовнішніми стимулами;
• пізнавального та емоційного процесу.

Агресія виявляється в певних соціальних умовах у поєднанні з попередньо набутими навичками.

Агресивна поведінка за своєю природою є інстинктивною і виникає тому, що людські істоти генетично або конституційно "запрограмовані" на такі дії. Найкраще це ілюструє теорія З. Фрейда, який стверджує, що людська поведінка зумовлена еросом, інстинктом життя, чия енергія (лібідо) спрямована на його зміцнення, збереження і відтворення.

Він також наголошує на існуванні іншого основного інстинкту - танатоса (тобто потягу до смерті), енергія якого спрямована на знищення та припинення життя. Філософ стверджував, що вся людська поведінка - результат складної взаємодії цього інстинкту з еросом, між ними існує постійне напруження. Отже, танатос сприяє тому, що агресія виходить назовні і спрямовується на інших.

Лоренц (1966), лауреат Нобелівської премії, дотримувався еволюційного підходу до агресії, подібного до позиції Фрейда. За Лоренцом, агресія бере початок із вродженого інстинкту боротьби за виживання. Він вважав, що агресія, яка спричинена інстинктом боротьби, генерується в організмі спонтанно, неперервно, у постійному темпі, з часом зростаючи. Учений наголошував, що любов і дружні стосунки є несумісними з виявом відкритої агресії та можуть блокувати її вияви.

Прихильники теорії спонукання вважають, що джерелом агресії насамперед є бажання, зумовлене зовнішніми чинниками, тобто бажання заподіяти шкоду іншим.

Найпопулярніша теорія фрустрації (агресії), яку запропонував Доллард і його колеги. На їхню думку, в індивідуумі, який несе фрустрацію, виникає схильність до агресії.

Доллард стверджує, що у спонуканні до агресії визначальними є три фактори:

• ступінь очікуваного суб'єктом задоволення від майбутнього досягнення мети;
• сила перешкод на шляху досягнення мети;
• кількість послідовних фрустрацій.

Когнітивні моделі агресії розглядають емоційні та когнітивні процеси, які є основою цього типу, поведінки. Відповідно до теорій цього напряму характер осмислення або інтерпретації індивідом дій інших осіб як загрозливих чи провокаційних є вирішальним у його почуттях і поведінці.

За теоріями соціального навчання, зрозуміти агресію можна лише тоді, коли звернути увагу на:

• спосіб засвоєння агресивної моделі поведінки;
• фактори, які провокують її появу;
• умови, що сприяють закріпленню агресивної моделі поведінки.

Розглянемо фактори, які сприяють розвитку агресивної поведінки, тобто як у людей формуються навички діяти агресивно стосовно інших. Які фактори, пов'язані з умовами життя, сім'єю та ранніми дитячими переживаннями, можуть визначити майбутню агресивність людини?

Діти отримують знання про моделі агресивної поведінки з трьох основних джерел.

1. Сім'я може одночасно демонструвати моделі агресивної поведінки й закріплювати їх. Імовірність майбутньої агресивної поведінки дітей залежить від того, чи виявляється така поведінка вдома.

2. Діти можуть навчитися агресії, спілкуючись з однолітками, переконуючись в ефективності агресивної поведінки під час ігор.

3. Діти вчаться агресивних реакцій не тільки на реальних прикладах, а й на символічних, які пропонують мас-медіа.

Агресивні діти, як правило, виростають у сім'ях, де існує величезна дистанція між ними і батьками, де мало цікавляться розвитком дітей, недостатньо тепла і ніжності. Батьки не зважають на вияв дитячої агресії. У таких сім'ях карають дітей силовими методами, особливо фізичними.

Саме в лоні сім'ї дитина проходить первинну соціалізацію. На прикладі взаємин між членами сім'ї вена вчиться ставитися до інших, вивчає норми поведінки, які зберігаються у зрілому віці.

Слід зазначити, що важливо у якій сім'ї росте дитина, -повній чи неповній. Наприклад, Геттинг (1989) стверджує, що малолітні вбивці, як правило, є виходцями з неповних сімей. Існує залежність між негативними стосунками в парі батьки -діти й агресивними реакціями з боку дитини. Якщо в дітей (незалежно від того, до якої вікової групи вони належать) погані взаємини з одним або двома родичами, якщо діти відчувають, що дорослі їх вважають нетямущими і безнадійними або якщо діти не бачать їхньої підтримки, вони можуть розпочати злочинну діяльність, а однолітки оцінюватимуть їх як агресивних. Жінки, яким у дитинстві матері не приділяли належної уваги і які не отримали від батьків необхідної підтримки, схильні застосовувати фізичні покарання щодо своїх вихованців.

Результати досліджень Джонсона демонструють специфічну залежність між відповідальністю батьків та агресивністю дітей. У лабораторних умовах спостерігали, як спілкуються зі своїми мамами діти віком І 5, 21 і 39 місяців. Серед багатьох інших параметрів вимірювали час, через який мама бере дитину на руки, коли вона заплакала чи потяглася до неї. Діти, до яких не поспішали підходити, поводилися агресивніше, ніж ті, на яких швидко звертати увагу.

Найбільший інтерес соціологів викликає стиль сімейного виховання батьків, які хочуть "наставляти на шлях істини".

Вивчаючи залежність між практикою сімейного керування й агресивною поведінкою дітей, дослідники вивчають характер і суворість покарань, а також поведінку дітей. Жорстокий підхід пов'язаний з відносно високим рівнем агресивності в дітей. А недостатній контроль і нагляд за ними асоціюється з високих рівнем асоціальності, що також супроводжується агресивною поведінкою. Коли батьки надто поблажливо або надто суворо ставляться до агресивності своїх синів, то ці хлопчики в підлітковому віці більше схильні до агресії.

Здається, що батькам асоціальних дітей байдуже, як проводять вільний час їхні вихованці, які в них товариші і рід занять.

У деяких експериментах вивчали ефект втручання батьків в агресивну ситуацію між братами і сестрами. Нельсон і Руссо (1988) стверджують, що такі дії з боку родичів можуть стимулювати агресію. Оскільки молодші діти на правах слабших можуть сподіватися, що батьки захистять їхню позицію, вони, не вагаючись, вступають у конфлікт із сильнішим супротивником. Втручання дорослих призводять до того, що молодші діти першими провокують конфлікт.

Кожна дитина має право на те, щоб її любили, але не кожні батьки можуть навчити дитину бути в міру поступливою та неагресивною. Існує небезпека, що стиль спілкування, який базується на силі, ізолює вихованця в його середовищі, призводить відставання у навчанні та до невміння спілкуватися на належному рівні. Згодом від агресивних дітей відвертаються батьки, друзі, а в них розвивається комплекс неповноцінності. Усе це можна подати у вигляді схеми 2.

Потрібно звернути особливу увагу на застосування фізичних покарань. їх використання як засобу виховання дітей буває досить небезпечним, оскільки:

1. Батьки, які жорстоко карають дітей, можуть стати для них прикладом агресивності. Дитина може зробити висновок, що агресія стосовно інших цілком припустима, але жертву потрібно обирати слабшу за себе.

2. Діти, яких постійно карають, намагатимуться уникати батьків або захищатися від них.

3. Якщо покарання надто збуджує і засмучує дитину, вона може забути причину, яка призвела до цього. Таке покарання змушує приховувати зовнішні вияви небажаної поведінки, але не викорінює її. Хоча покарання іноді дають небажані ефекти, вони можуть стати й дієвим засобом модифікації поведінки.

Батьки, які погрожують покарати, але не виконують цього на практиці, вчать дитину ігнорувати їх. Покарання буде ефективним, якщо його застосовувати послідовно, тобто за одне і те саме порушення завжди назначатиметься однакова санкція. Неприпустимо спершу покарати за поганий вчинок, а наступного разу проігнорувати ганебну поведінку.

Як покарання можна використовувати процедуру тимчасової ізоляції. Дитині потрібно чітко пояснити, чому вжито таких заходів. Так вона зрозуміє: її поведінку не схвалюють і доки вона не навчиться правильно поводитися, доти не зможе спілкуватися з іншими.

Однолітки не люблять агресивних дітей і вважають їх неприємними.

Одне з класичних відкриттів соціальної психології: на людей надзвичайно впливають вчинки числова інших. Головним джерелом агресивної поведінки для більшості дітей є сім'я. Експериментально доведено, що люди, які в дитинстві були свідками фізичного насилля між батьками, також схильні до такої поведінки щодо своїх партнерів.

Діти, обираючи метод з'ясування стосунків з братами та сестрами, бездумно копіюють батьків. До того ж, коли вони виростають і одружуються, то починають використовувати ті самі методи й у своїх сім'ях, замикаючи цикл, передають їх своїм дітям.

Звичайно, велику стурбованість і батьків, і фахівців спричиняють моделі агресії, що демонструють по телебаченню.

Агресія не виникає в "соціальному вакуумі". Швидше навпаки; аспекти міжособистісних взаємин сприяють їй. Можливо, саме тому так багато уваги приділяють фрустрації, тобто блокуванню розвитку цілеспрямованої поведінки. Хоча фрустрацію і вважають однією з найбільших детермінант агресії, дані про значущість її впливу досить суперечливі. Одні експерименти свідчать, що фруструючі взаємини можуть призвести до агресії, інші вказують на її незначний вплив або на те, що фрустрація взагалі не має жодного відношення до агресії. Іншою і, напевно, сильнішою та стійкішою детермінантою агресії є провокація. Що стосується фізичної провокації, то, як правило, люди відповідають ударом на удар і контратакою на атаку. Іноді агресивна реакція виникає лише з підозри, що в іншої людини є якісь ворожі наміри. Реакцією на вербальну провокацію (образу, знущання тощо) є фізичний

Люди, як правило, намагаються завдати удару у відповідь, щоб запобігти повторенню нападів або не виглядати слабшими в очах інших.

Характеристики об'єкта агресії (а саме: стать чи раса) також є суттєвою детермінантою агресивної поведінки. Наприклад, жінки зазнають агресії з порівняно м'якших форм саме тому, що їх сприймають як слабших і беззахисних. Але якщо жінки порушують цей стереотип і починають поводитися войовничо і провокаційно, рівень агресії до них різко зростає.

Що стосується расової відмінності, то експерименти свідчать, що "білі" демонструють вищий рівень агресивності стосовно "чорних", жертв і нижчий щодо білих.

Також досить потужним стимулом агресії є "сторонні спостерігачі". Вони можуть відігравати роль "підбурювачів", навіть не будучи безпосередніми учасниками таких дій.

Масові вбивства у Південній Африці, війна в Афганістані та Іраку, замахи на національних лідерів, випадки дикої злості у великих містах, знущання над дітьми, терористичні акт", насилля -це жорстокі вчинки людини, які часом здаються нескінченними. Якщо простежити за сенсаційними матеріалами в газетах і теленовинах, здається, можна зробити висновок, що жорстокість сягнула безпрецедентних висот. Але, проаналізувавши історію людства, бачимо, що впродовж 5 600 років відбулося 14 600 війн, близько 2,6 щороку. До того ж, тільки 10 із 185 поколінь, які жили в цей час, пощастило провести свої дні, не побачивши страхіть війни.

Якщо припустити, що агресія завжди присутня у людському суспільстві, постає запитання: чи можна змінити інтенсивність агресії або контролювати її?

Відповідь на це запитання залежить від того, якої теоретичної концепції дотримується людина, що вивчає питання агресії. Якщо вважати, що агресивна поведінка запрограмована генетично, то можна зробити песимістичний висновок: майже нічого неможливо зробити, щоб запобігти агресії.

На думку вчених, існує три фактори, які спричиняють песимізм у дослідників цієї проблеми:

1. Психологи - песимісти, оскільки дотепер не можуть дати чіткої відповіді на запитання: як зменшити кількість випадків агресії?

2. Більшість науковців упевнені в тому, що навіть якщо вдасться розробити відповідну методику контролю над агресією, все одно цю інформацію проігнорують. Хоча існує надія, що здобуті знання знайдуть своє застосування.

3. Дослідники у сфері соціальних наук переконані, що необхідність агресії закладена в наших генах або спричинена гормональним фоном. Іншими словами, вважають, що агресія неконтрольована, вона є складовою людської природи. Ми просто "автомати", які існують для реалізації нашої генетичної програми.

Але це не означає, що ми повинні терпіти агресивні дії. Якщо навіть думка здатна вплинути на процес перебігу наших фізіологічних процесів, то чому не припустити, що гуманістичні цінності, які є противагою агресії, можуть бути сильним засобом у протистоянні їй.

Фактори впливу на розвиток дитячої агресивності

Агресивна поведінка - один з яскравих показників соціальної дезадаптованості дитини. Елементарні ознаки агресії можна спостерігати в дітей уже в молодшому віці: більшість мам не дивується, коли дитина "брикається", б'ється, кусається. Ця поведінка неприємна оточенню. В результаті соціалізації дитина вчиться контролювати свої агресивні імпульси, що необхідно для життя в суспільстві. У деяких дітей агресія залишається несоціалізованою і знаходить вихід у фізичному насиллі.

Нині вивчено умови виховання, що сприяють виникненню і закріпленню агресивних ознак. На моральні цінності дитини суттєво впливає турбота, яку дитина отримала від дорослих у дитинстві, емоційний розвиток взаємин між дитиною і дорослими в перші роки життя. Ці фактори визначають формування у дитини потреби в емоційних контактах з іншими людьми, розвитку в неї здібностей до співпереживання.

У суспільстві, де батьки відгукуються на потреби дитини, простежується низький рівень злочинності.

Злодійство найбільш поширене в суспільстві, де для виховання відповідальності й самостійності використовують переважно покарання і суворе ставлення.

Злочини проти особистості досить поширені там, де вихованням дитини традиційно займаються мами, де немає тісних емоційних зв'язків з батьком. Злочини проти особистості, насилля часто зустрічається в суспільстві, де дітей грубо і несподівано змушують виявляти самостійність.

На цій основі можна зробити висновок, що теплі, тісні взаємини з батьками (особливо з членом сім'ї такої ж статі, що й дитина) сприяє розвитку в неї гуманного ставлення до інших. Любов, піклування, увага від близьких дорослих є для дитини життєво важливими, це дає відчуття захищеності, забезпечує емоційну стабільність.

Обмеження емоційного спілкування й активної уваги з боку близьких дорослих призводить до появи у дитини нейротизму, тривожності. Варто вчитися слухати своїх дітей. Великий вплив на підвищення агресивності людей мають засоби масової інформації. Хоча тут немає прямих причиново-наслідкових зв'язків. Вплив жорстокості, що виникає на екранах телевізорів і відео, дуже розтягнутий у часі.

В 60-70-х роках американці провели ризикований експеримент. В одному маленькому містечку Каліфорнії на 10% збільшили показ насилля на екранах. Через кілька місяців на 5% збільшилась кількість насильницьких злочинів серед населення міста.

Діти більш чутливі до негативного впливу засобів масової інформації, оскільки вони, на відміну від дорослих, сприймають негативну поведінку за взірець.

Особливо добре це простежується в експериментальних ситуаціях. Виявилося, що агресивні діти схильні дивитися агресивні фільми. А якщо це робиться з близькими дорослими, то дитина ніби отримує схвалення того, що бачить на екрані. І ті діти, які із задоволенням дивляться сцени насилля, починають більш агресивно поводитися щодо однолітків.

Розглянемо механізм впливу насильницьких сцен на психіку дитини: відраза (часто діти заплющують очі); байдужість; задоволення, насолода; потреба в агресивних діях.

Найбільший вплив на формування агресивної поведінки дітей має реальна поведінка батьків, сімейне насилля.

Вагомий вплив в цьому плані на дітей також має поведінка знайомих дорослих.

Небезпечні і руйнівні для дитячої психіки є документальні і художні фільми, в яких діти бачать вбивства, трупи, вибухи тощо.

З агресивною дитиною не можна розмовляти на підвищених тонах, тим самим ви "підключаєтесь" до її збудження і провокуєте підсилення агресивних імпульсів. Послідовне використання спокійного, плавного мовлення дозволяє дитині переключатися і слухати вас. Особливо важливо при цьому визнати право Дитини гніватися і вивільняти свою енергію різними способами (цивілізовано, не завдаючи шкоди іншим).

На жаль, агресія заразна. Створюється замкнуте коло: мене били батьки, і я битиму свою дитину. Агресорами стають діти, що беруть участь у бійках, а також жертви, які хочуть ідентифікуватися з агресором.

Дорослим необхідно керуватися правилом: дитина повинна чітко розуміти, що за насиллям слід очікувати миттєвого, справедливого і неминучого покарання. Це зупинить дитину від хибних вчинків. Якщо покарання неадекватне, воно приносить лише шкоду.

Список використаної літератури

1. Божович Л. И. Личность и ее формирование в детском возрасте. - М.: Просвещение, 1968. -464 с.
2. Сатир В. Как строить себя и свою семью. - М.: Педагогіка, 1992. - 192 с.
3. Цибульська Т. Ф. Про типологію конфліктів // Конфлікти в суспільстві: діагностика і профілактика. - К., Чернівці, 1993. - С. 281—282.
4. Бреслав Г. М. Змоциональньїе особенности формирования личности в детстве. - М., 1990.
5. Легшій Дж. Как работать с маленькими детьми. - М., 1991.
6. Фрейд 3. Я и оно. - М., Харьков, 1999.
7. Барон Р., РічардсонД. Агресія. - СЩ., 1998.
8. Крюкова С. В., Слободяник Н. П. Удивляюсь, злюсь, боюсь, хвастаюсь и радуюсь. - М., 2000.
9. Лютова Е. К., Моника Г. Б. Шпаргалка для взрослых. - М., 2000.
10. Фурманов И. А. Детская агрессивность. - Минск, 1996.
11. Чижова С. Ю., Калинина О. В. Детская агрессивность. - Ярославль, 2001.