Село, якого немає на карті

Досліджено трагічну долю села Ольшани, яке зникло із карти Волинської області як неблагонадійне. На основі спогадів старожилів, архівних документів, матеріалів історико – географічної експедиції «Історія міст і сіл Волині», краєзнавчих матеріалів, зібраних членами гуртка, проаналізовано події дов оєнних та повоєнних років на Волині.

Ключові слова: село Ольшани, радянська влада, Українська повстанська армія (УПА), колгосп, виселення, спогади.

Токарук Н. Р. Село, которого нет на карте.

Исследована трагическая судьба села Ольшаны, которое изчезло из карты Волыни как неблагонадежное. На основании воспоминаний старожилов, архивных материалов, материалов историко – географической экспедиции «История городов и сел Волыни», краеведческих материалов, собранных членами кружка, проанализировано события довоенных и послевоенных годов на Волыни.

Ключевые слова: село Ольшаны, советская власть, Украиская повстанческая армия (УПА), колхоз, выселение, воспоминания.

Tokaryk N. R. The village, which is not on the map.

Investigated the tragic fate of the village Olshany that disappeared from the map of Volyn region s unreliable. Based on the recollections of old – timers, archival documents, meterial historical and geographical expedition «Histori of towns and villages in Volyn», legal materials collected by members of the group, analyzed the events pre - war and post - war years in Volyn.

Key words: Olshany village, the Soviet authorities, the Ukrainian Insurgent Army (UIA), farms, eviction, memories.

Постановка проблеми. В наш час села Ольшани на Волині немає в переліку наслених пунктів. Його жителі були насильно переселені при укрупнені колгоспу у селі Маяки Луцького району. Жителям села радянська влада та її спецслужби помстилися примусовим виселенням. Селяни – одноосібники були позбавлені землі своїх предків. Такі села були базами повстанців в роки війни, прикладом української хазяйновитості і праці на свою родину, а тому становили осередки небезпеки діючій владі.

Найстарше покоління теперішнього часу пам’ятає минулі події. У сукупності із архівними та іншими матеріалами – спогади очевидців є цінним історичним та краєзнавчим джерелом.

Аналіз джерел із проблеми. Доля села Ольшани широко не описана в літературі чи журналістиці. Про нього є відомості у праці О. Цинкаловського «Стара Волинь і Волинське Полісся» та І. Левковича «Нариси історії Волинської землі. До 1914 року». Існує рукописна карта.

До артефактів певною мірою можна віднести фігуру на місці знищеної церкви, існуюче діюче джерело та річку Сарна, по якій досі мандрують та відпочивають.

Мета статті – дослідити трагічну долю села Ольшани, яке було знищене тоталітарним режимом як економічно невигідне та неблагонадійне на основі спогадів старожилів, а також документів, матеріалів історико-географічної експедиції тощо.

Виклад основного матеріалу. Назва села Ольшани (Вільшани) походить, імовірно, від його розміщення. Часто на Поліссі наметені чи зсунуті льодовиком піщані дюни, зарослі лісом, приманювали людей для поселення. Оскільки в лісі, біля якого виникає село росте багато вільхи – звідси й назва [4]. Окремі старожили пояснюють назву села із прізвищем його власників – волинських панів Юрія та Розалії Ольшанських [5]. Таке судження є суб’єктивним, проте має право на існування.

Збереглася писемна згадка про село, що датується 1570 роком, коли воно належало до Андрія Бобицького [18]. У 1577 році джерела згадують, Василь Бобицький (син Андрія) платив «від 4 дим; 20 город; 3 під суд; 2 город;3 коречних коліс», а в 1583 р. – «5 дим; 8 город; 2 вальних коліс; 1 боярина» [18]. У 1820 – 1826 рр. село належало до відомого на Волині городника Міклера [14].

Хати зводилися у два ряди вздовж дороги. В селі протікала річка Серна(Сарна), була криниця.

На початку XX ст. відповідно до Ризького договору 1920 року Західна Волинь потрапляє у склад II Речі Посполитої до 1939 року. В Ольшанах, згідно з польськими законами, земля - власність поміщика, на якого жителі села мусили працювати. Як згадує старожил – Фадієвський Ростислав Петрович (1931 р. н.): «Будинок у поміщика був великим, збудований із крупних дерев’яних колод. Всередині була велика кухня, декілька спальних кімнат, велика кімната, де збирались на свята (зала для танців), підвал. Стояли окремі стайні для коней, корівники та хлів для свиней. Окремо було споруджено дві клуні та комору для зерна. Біля маєтку стояла криниця, що мала допоміжні колеса (маховики). Води треба було багато, вона постачалась до худоби по спеціальних жолобах. Таке господарство вимагало багато затрат та праці.

Жителям села доводилося важко працювати на поміщика, що жив в Англії та мав управителя – Саранчова, який від імені власника розпоряджався в обійсті [1].

Внаслідок міжнародних подій, підписання акту Молотова – Рібентропа 1 вересня 1939 року відбувся переділ сфер впливу. Гітлерівці окуповують Польщу, а 18 вересня у Луцьку встановлено радянську владу. 27 жовтня 1939 року Народні Збори Західної прийняли декларацію «Про встановлення державної Ради СРСР і УРСР» [2]. 4 грудня 1939 року Президія ВР УРСР затвердила указ «Про утворення Волинської області у складі Української РСР», а 17 січня 1940 року було ліквідовано старий адміністративний поділ. Луцький район, отже й село Ольшани Рожищенського району має вже інше підпорядкування та переживає не кращі часи.

Радянська влада починає впроваджувати на окупованих територіях свою політику, що дістала назву «радянізація» [3]. Відбувається насадження політичної, економічної та ідеологічної моделі, аналогічної тій, яка утвердилася в тодішній УРСР та СРСР в цілому. Однією з її складових частин була соціалістична перебудова села у вигляді колективізації [15].

Першим кроком до колективізації стала Декларація Народних Зборів Західної України про конфіскацію поміщицьких земель [8]. У цьому документі декларувалися такі положення:

• конфіскація поміщицьких та монастирських земель, маєтки великих державних урядовців зі всім їх інвентарем та садибними будівлями;
• уся земля з її надрами, лісами, водними ресурсами оголошується державною власнісю;
• поміщицькі землі вилучались без викупу і через селянські комітети передавалися в користування трудовому селянству. Ці ж комітети вирішували долю й земель польських осадників.

До кінця 1939 року поміщицькі та інші землі були розподілені між волинськими селянами. В Ольшанах селяни (одноосібники) отримали від 1 до 6 га землі. Фадієвський Петро отримав 6 га землі, Денисюк Іван – 6 га землі, Провалький Іван – 1 га землі, Яцюк Ігор – 6 га землі [11], інші селяни теж мали біля чого трудитись.

На окраїні села жили дві сім’ї чехів – сім’я Новаків, що мала свій млин, та Божина, що мала дочку та сина, який згодом не повернувся із фронту. Селяни приходили сюди молоти муку, бити олію із лянки, ріпаку, льону. А за річкою проживав поляк, який їздив у жнива по господарствах на конях із механізованою молотаркою. Плату він брав зерном, та жителям села це було вигідно [12].

Згадує старожил села Фадієвський Ростислав Петрович: «В мого батька було чимале господарство: хата, два хліви, клуня. Було два робочих коня та лоша, дві корови та дві телиці, свині, кури, гуси, качки. З інвентаря була січкарня, плуг, обгортувач, борони. Була й своя сажівка, куди можна було в любий час прийти та наловити риби. В сім’ї зростало четверо дітей, проте їсти хватало всім. До школи ходили в село Моташівка, де викладала польська вчителька Ядзя Богацінська. Вчилися в дві зміни, було 4 класи» [11].

Житель села Сирники Денисюк Ростислав Іванович (1929 р. н.) згадує: «Ми жили не бідно, бо працювали, старались для себе, для родини. А сусід Яцюк Ігор мав багато інвентаря – молотарку, січкарню, плуги, вози, культиватор. Якби мені дали можливість повернутись назад – я б навіть не роздумував! В Ольшанях ми всі жили дружно, виручали один – одного, товаришували» [12].

До церкви приходилось ходити у сусіднє село Сирники. Вона проіснувала до Великої Вітчизняної війни, тоді ж і була спалена. Там же було й кладовище, що збережене до наших днів. На місці, де стояла церква, жителі встановили пам’ятний хрест [10].

Жителями села Ольшани були: Денисюк Надія із сім’єю, Денисюк Петро та його сім’я, родини Веремчука Івана, Фадієвського Петра, Веремчука Степана, Денисюка Ігоря, Денисюка Семена, Денисюка Мирона, Денисюка Івана та Корніюка (Денисюка), що займався бджільництвом. Проживали тут сімї Денисюка Антона, Фадієвського Івана (Єніка), Криворучка Іллі, Яцюка Ігоря. А ще жили родини Свиридюка Сергія, Провальського Івана, Яцюка Івана [11].

Радянська влада, проте, продовжувала так звану політику «радянізації». В сусідньому селі Брище на початку лютого 1941 року організовано артіль імені Хрущова. Першими до неї вступили В. Кушаба, Є. Мельничук, а потім їх підтримали ще 47 бідняків і батраків. А вже через місяць у колгоспі було 110 господарств [17]. Як свідчать джерела, станом на 1 квітня 1941 року у 30 районах Волинської області налічувалось 625 колоспи [9].

З початком радянсько – німецької війни колгоспне будівництво на Волині зупинилося. Цікавим фактом залишається інформація про те, що малолітні тоді жителі села не пам’ятають бойових дій окупантів на їх території. Уляницька (Фадієвська) Марія Петрівна згадує: «Було мені років 11 – осколком снаряду мені поранило ногу. Добре що жива залишилась. Боялась потім виходити, як чула далеку стрілянину. По селу фашисти часто робили об’їзди на мотоциклах, але цим все закінчувалося» [10].

Поселення не мало для фашистських окупантів важливої стратегічної мети, саме цим і можна пояснити відсутність на місцевості бойових дій. Зі спогадів старожилів дізнаємося, що до лав Червоної Армії пішли дорослі чоловіки із села, серед них – Денисюк Іван (загинув на фронті), Веремчук Іван (загинув на фронті), Денисюк Семен, Фадієвський Петро Оксентійович, який дійшов до Берліна та з Перемогою повернувся додому.

Багато селян були учасниками національної боротьби у складі ОУН – УПА, серед них: Фадієвська Ніна Іванівна (зв’язкова), Фадієвський Жора (зв’язковий), Денисюк Антон, Денисюк Ніна, Веремчук Льонік, Криворучко Віталій, Денисюк Володимир. За допомогою листівок, летючок та коротких закликів, що розносились по домівках, жителі дізнавались про плани керівників націоналістів, проводилась агітаційна робота [12].

Початок звільнення Волині настав у січні 1944 року в результаті наступальної операції 13-ї армії 1-го Українського фронту. 2 лютого звільнено місто Луцьк. Село Ольшани переходило на мирні форми господарювання.

Відбудову колосино-радгоспної системи прийшлося починати з нуля. Як і до війни, в сільгоспартілі вступали переважно бідняки, заможні селяни господарювали індивідуально. Темпи колективізації були низькими.

Селяни опинились між двома вогнями. Влада боролася з оунівським підпіллям, адже люди не йшли в колгосп, боячись покарання націоналістів. Під загрозою фізичної розправи співробітники органів НКВС і НКДБ силою змушували селян вступати до колгоспів. Так, Фадієвського Петра було викликано в сільську раду села Сирники для написання заяви про вступ до колгоспу, ледве той повернувся з фронту. За відмову добровільно віддати реманент, землю і худобу його було вкинуто в льох на чотири доби, після чого той змушений був все-таки написати заяву [11].

Такі факти були не поодинокими. Вже тоді почалися репресії до частини жителів, зокрема арешти й висилки тих, хто підозрювався у зв’язках з ОУН. Залякуванням фізичного знищення жителів села залучали до винищувальної групи (так званих істребків) [6]. Денисюк Сергій Іванович під тиском виконавців режиму розписався за вручену йому гвинтівку та був записаний до загону [12], це саме зазнав і Петро Цюпак.

Посилення опору мешканців села пов’язано з новим етапом колективізації. XVIз’їзд КП(б)У (січень 1949 року) констатував: «Селяни твердо стали на шлях колективізації…». Проте не вся селянська земля усуспільнювалася в колгоспах. Для особистого користування селянам по віддалених селах та хуторах надавалися присадибні ділянки. Їх розміри визначалися Постановою Ради Міністрів УРСР № 514 від 8 березня 1949 року «Про розмір присадибних ділянок в колгоспах в західних областях УРСР». Таким чином, сформувався новий, соціалістичний уклад на селі: селяни працювали в колгоспах, які стали для них основним місцем роботи і вели невелике особисте господарство, що разом забезпечувало їх добробут.

Але селяни – одноосібники мусили здавати зерно державі. Розмір поставки зерна одноосібними господарствами залежав від розмірів орної землі, городів та садів. Для Волинської області у 1949 році ці поставки складали: від 2 га землі - 273 кг., від 2-х до 5-ти га – 377 кг., від 5-ти до 7-ми га – 559 кг. Поза тим кожне господарство зобов’язане було здати 120 літрів молока базової жирності, а такожм’ясо, шкури тварин [7]. Ці норми поставок могли змінюватися місцевими органами влади у бік підвищення до 50 %. Як згадує житель села Фадієвський Ростислав: «Я возив у місто Луцьк на елеватор зерно зі свого господарства. Здавали багато, собі залишалось лише на посів та 2-3 центнери на прожиття, а сім’я була велика – 6 чоловік» [11].

У Постанові Раднаркому УРСР і ЦК КП(б)У, що вийшла у травні 1945 року «Про заходи по відбудові та дальшому розвитку господарств у Львівській, Станіславській, Дрогобицькій, Тернопільській, Ровенській, Волинській і Чернівецькій областях УРСР на 1945 рік» окремим пунктом зазначалося: «…зобов’язати виконкоми обласних і районних рад, обкоми і райкоми КП(б)У: а)приділити особливу увагу організаційно – господарському зміцненню колгоспів; б)всемірно підтримувати ініціативу бідняцько – селянських господарств, які бажають об’єднатися у колгоспи, надаючи всебічну організаційну та виробничу допомогу» [19]. Це був сигнал до повномасштабної колективізації будь – якою ціною.

У березні 1947 року жителі сусіднього Ольшанам села Княгинінок об’єдналися в артіль. Першим головою тут став Г. М. Сікора [13]. Не вистачало машин, робочої сили. Тож рішенням парторганізації, що була створена у 1948 році було взято курс на приєднання навколишніх сіл до артілі шляхом «добровільного переселення» в найближчі села людей із місць, що знаходились відокремлено, залучивши їх землі до колгоспних. До того ж в середині 1950 року вийшло ряд партійних та державних постанов, які націлювали на укрупнення існуючих колгоспів шляхом злиття дрібніших господарств [8].

Із 1947 по 1950 роки зростав досвід більшовиків і було зроблено висновок, що велика артіль – міцна запорука прийдешньої влади. В 1954 році навколо Княгинінського колгоспу об’єдналися артілі сіл Кічкарівки, Камянки, Милуш, що входили до складу Милушівської сільської ради, а також сіл Сирників, Букова, Ольшани Сирниківської сільської ради. Укрупнений колгосп мав 4602 га орної землі, в т. ч. 3 тис. га орної [13]. Це забезпечило швидкий розвиток господарства. Рішенням Міністерства сільського господарства УРСР з 1954 року колгосп носить назву «Маяк», а село Княгинінок – Маяки.

Більшість жителів села Ольшани не хотіли кидати прабатьківських місць. Влада жорстокими методами проводила «добровільне переселня»: насильно розбивались будинки, зкидались дахи. У село Сирники переселилось, за спогадами очевидців, приблизно 23 сім’ї, у Маяки – 6, в Милуші дві родини [10]. Мешканці із своїми речами, розібраними хатами змушені переходити на інше місце проживання. Кожна переселена людина пережила свою біль самостійно. Село виключили з адміністративного обліку. Юридично його не стало. Діти з переселених родин стали ходити у школу села Маяки, а вправні виконавці пануючого режиму стали затьмарювати їх свідомість «прекрасним світлим майбутнім».

З 1945 по 1981 рік з карти Волинської області зник 1061 населений пункт, переважно хутори [20]. У цей список потрапило й село Ольшани. Вся ця земля дідів – прадідів виключена з адміністративного обліку у «зв’язку з переселенням» - заради здійснення партійної програми ліквідації «неперспективних» населених пунктів. Це пояснювалось економічною доцільністю.

Нині живучі уродженці села Ольшани тримають в душі спогади про рідне село, землю, на якій виросли і куди так хочеться повернутись та пройтися такими знайомими стежками.

Висновки. Зникле село Ольшани, якого немає нині на карті, залишились у пам’яті тих, хто там народився, хто почерпнув у цих місцях життєву силу свого буття. Вони досі пам’ятають місце колишніх осель та подумки вклоняються землі, що їх народила.

Сьогоднішні вихованці загальноосвітньої школи I- III ступенів села Маяки мандрують стежками зниклого села, смакують воду із джерела, що й досі б’є з - під землі, відпочивають на зелі своїх пращурів, вивчають свою історію.

На основі спогадів старожилів, краєзнавчих матеріалів, зібраних учнівською молоддю, учасниками шкільного гуртка «Пошук», ми проаналізували події довоєнних та післявоєнних років у Луцькому районі Волинської області. Досліджено трагічну долю села Ольшани, знищеного сталінським режимом як неперспективне, та про яке пам’ятають. Цю сторінку минувшини нашого краю слід використовувати у шкільній та краєзнавчій роботі.

Література

1. Весь Юго – Западный край. Справочник по Волынской губернии. [Текст]. – К., 1914. – с. 809.
2. Возз’єднання західноукраїнських земель з Радянською Україною / редкол. Ю. Ю. Сливка та ін. [Текст]. – К.: Наукова думка, 1989. – 488 с. 1994. – Кн. 2. – 688 с.
3. Гуменюк Т.І. Наслідки «радянізації» у суспільно – політичному житті Західної України (1939–1941 рр.) в сучасній українській історіографії // Сторінки історії. Збірник наукових праць. [Текст]. – К., 2004. – Вип. 19. – С.35–45.
4. ДАВО, ф. р – 580, оп. 2, спр. 37.
5. ДАВО. Клірові відомості церков. Ф. 35, оп. 1, спр. 385, лист 57.
6. Дмитрук. Методи і форми боротьби НКВС, НКДБ проти ОУН і УПА // Реабілітовані історією. [Текст]. - Луцьк. Надстир’я, 2003.
7. З історії колективізації сільського господарства західних областей Української РСР. Зб. документів і матеріалів / [Текст]. К.: Наукова думка, 1976. – 511 с.
8. З історії колективізації сільського господарства західних областей Української РСР: Збірник документів і матеріалів. – [Текст]. К.: Наукова думка, 1976.
9. Рибак І. В. Стан соціально-побутової сфери українського повоєнного села (1946–1955) // Український історичний журнал. [Текст]. 2002.
10. Етнографічне джерело. За спогадами М. П. Уляницької. Записано: лютий, 2013 р.
11. Етнографічне джерело. За спогадами Р. П. Фадієвського. Записано: лютий, 2013 р.
12. Етнографічне джерело. За спогадами Р. І. Денисюка. Записано: лютий, 2013 р.
13. Історія міст і сіл УРСР. Волинська обл. [Текст]. К., 1970, с. 416 – 419.
14. Левкович І. Нариси історії Волинської землі. До 1914 р. // Праці інституту дослідів Волині, за ред. д-ра Ю.Мулика-Луцика.Ч.2. –[Текст]. Вінніпег,1953.
15. Нариси історії Волинської обласної партійної організації /П.А. Барковський, В.Н.Бурчак, Б.Й.Заброварний та ін. – [Текст]. Л.: Каменяр, 1981. – 250 с.
16. По 46 – х роках.// Літопис Волині: науково – популярний збірник волинезнавства, [Текст]. 1999. – Ч. 19 – 20. С. 7 - 8.
17. Рад. Волинь.[Текст]. – 1940. – 17 лют.
18. Цинкаловський О. Стара Волинь і Волинське Полісся. [Текст]. – Вінніпег – Канада, 1986. – Т. 2. – С. 232.
19. Ярош Б. О. Насильницька колективізація волинського села у 30-50 – ті роки.//Науковий вісник ВДУ ім. Лесі Українки. Сер. «Історія». [Текст] – 1997. - №3. – с. 57 – 61.
20. Ярош Б. О. Тоталітарний режим на західноукраїнських землях. 30 – 50-ті роки ХХ ст. (історико-політологічний аспект)/Б.О.Ярош. [Текст]. – Луцьк: Надстир’я, 1995. – 176.
21. [ Електронний ресурс] / Режим доступу: http: // www.paffaktory.com.