"Орфей іде, куди шляхів немає..."

Творча історія циклу

"Сонети до Орфея" треба сприймати в єдності з "Дуїнянськими елегіями". Ці дві збірки навіть створювались майже одночасно. Сам Рільке наголошував на тому, що без "Дуїнянських елегій" неможливо зрозуміти й "Сонети до Орфея". У 1912 році поет розпочав р оботу над "Дуїнянськими елегіями", процес праці над якими розтягнувся на десять років. Їх завершенню завадила перша світова війна, яка посилила трагічні мотиви у творчості письменника і драматизм його світосприйняття. Втім, ці десять років вимушеного мовчання, коли з-під його пера виходили тільки невеличкі поетичні твори й переклади, не можна назвати кризою у творчості Рільке. Велика внутрішня робота в ньому тривала, він наполегливо шукав нові теми й форми, що могли б адекватно відобразити зміну духовної атмосфери світу. Це були роки напружених, не видимих зовні шукань, що піднімали його творчість на новий рівень. І вершиною цих важких для поета років стала зима 1922 року. У старовинній вежі Мюзо у Швейцарії Рільке переживає творчий злет, результатом якого стало довгоочікуване завершення "Дуїнянських елегій".

Однак перед тим як звернутися до елегій, Рільке пише за чотири дні першу частину "Сонетів до Орфея". Після завершення елегій він знову береться за сонети й пише другу їхню частину. "Сонети до Орфея", які несподівано виникли в процесі створення елегій, не були результатом миттєвого осяяння поета і не мають вторинного значення по відношенню до елегій, що виношувалися митцем протягом тривалого часу. "Сонети до Орфея" стали відображенням довгих і болісних пошуків письменника, вони тісно пов'язані з "Дуїнянськими елегіями", проте мають і самостійне значення. Можливо, "Дуїнянські елегії" й були завершені саме тому, що в "Сонетах до Орфея" отримали розвиток деякі пов'язані з елегіями теми. І навпаки - "Сонети до Орфея" стали своєрідним кроком у розвитку мотивів "Дуїнянських елегій".

Ще одна подія спричинила появу "Сонетів до Орфея" - смерть знайомої дівчинки Віри Оукама-Кнооп, втрату якої Рільке переживав з глибоким сумом. Цей трагічний "досвід смерті", про який Рільке писав у вірші "Орфей. Еврідіка. Гермес", а потім зіткнувся з ним у реальному житті, надзвичайно вплинув на нього і спонукав до нового осмислення буття. Життя і смерть сприймаються ним як два невід'ємні начала світу. І той, хто хоче пізнати в повній мірі цінність життя, на думку поета, повинен пройти й через смерть. "Нездійсненність" і невинність маленької дівчинки, за словами Рільке, "не позволяют замкнуться могильному своду, так что она, переступив порог смерти, принадлежит к тем самым, которые сохраняют одну половину жизни свежеоткрытой по отношению к другой половине, подобно незаживающей ране". Про життя і смерть у їх нерозривній єдності поет пише і в "Дуїнянських елегіях", і в "Сонетах до Орфея". Через досвід смерті поет по-новому осмислює життя і шукає його смисл. Тому ці дві збірки утворюють певну цілість. "Признавать одну без другой, - зазначав митець, - в конце концов только ограниченность, исключающая все бесконечное. Смерть - это лишь другая, невидимая и неосвещенная нами сторона жизни. Мы должны попытаться достигнуть высшего сознания нашего бытия, которое у себя дома в обеих неразграниченных между собой областях и питается из неисчерпаемого источника обеих... Истинная жизнь простирается на обе области, большой круг кровообращения происходит через обе: нет ни этого, ни того света, но лишь одно огромное единство, в котором пребывают стоящие над нами существа, "ангелы"... Меня удивляет, что "Сонеты к Орфею", которые по крайней мере так же "трудны" и наполнены тем же содержанием, не служат вам подспорьем в понимании "Элегий"... Они того же происхождения - иначе и быть не может, - что и "Элегии"; и тот факт, что они возникли без моего желания, как внезапный отклик на смерть девочки, еще больше сближает эти сонеты с источником их возникновения; этот отклик - еще одна связь с центром того мира, чье влияние, чью глубину мы всюду неограниченно делим с ушедшими из жизни и с теми, кто в жизнь еще не вступил. Мы - здешние и нынешние - ни на минуту не удовлетворяемся временным миром и не связаны с ним; мы непрестанно уходим и уходим к жившим ранее, к нашим предкам, и к тем, кто, по-видимому, последует за нами. Преходящее всюду погружается в глубокое бытие..." Отже, "Дуїнянські елегії" і "Сонети до Орфея" слід розглядати в нерозривній єдності.

У центрі пізньої лірики поета стоять питання буття, існування людини та її ставлення до світу "речей". Елегійна тональність збірки "Дуїнянські елегії" обумовлена скорботою з приводу приреченості всього на вмирання, невідворотності смерті, самотності, знедуховлення життя, а також моральних змін, що відбулися у світі.

А дати лад
ні світові, ані собі - несила.
Світ розпадається. Ми - гинем теж.
Уже спотворені, щоб не робили, -
все чуємось, як той, кому вже час
відходити, а він останній пагорб,
з якого видно ще долину всю,
обдивиться, постоїть, озирнеться, -
так ми, прощаючись, і живемо.
(Восьма елегія, пер. В. Стуса)

Однак "Дуїнянські елегії" не є вираженням песимізму. Людина, на думку Рільке, єдина з усіх живих істот, наділена знанням смерті, може протистояти їй. Засобами цього протистояння є свідомість і почуття особистості, непідвладні руйнівним стихіям. Внутрішні можливості людини, за словами Рільке, дають їй змогу повернути "речам" духовний зміст, сприйняти їх у всій неповторності дива буття. Поет вважає, що справжньою суто людською рисою, що вирізняє людство серед усієї природи, є глибока внутрішня діяльність особистості, що може перетворювати навколишній світ у "невидимі" образи й символи. Велика сила свідомості надає цьому незрозумілому й хаотичному світові певний сенс, суто людський зміст, робить його близьким і рідним людині. Рільке утверджував думку про те, що, сприймаючи й "переживаючи" світ у собі, ми робимо його своїм духовним надбанням, відчуваємо особисту зацікавленість у ньому. Час не можна зупинити, все йде в небуття, проте людина здатна відчути диво кожної миттєвості, перетворити у своїй свідомості кожну "річ" і знайти в ній високий зміст.

Тільки ж земне існування важить багато: воно,
все зникоме, не може без нас і, предивне,
починається з нас, що зникомі найбільше. Лиш раз.
Все існує лиш раз. Тільки раз. Ми самі тільки раз.
Раз - один і єдиний. І більше ніколи. Пробути ж
раз єдиний, прожити єдиний цей раз на землі -
то, напевне, і є нескасований наш обов'язок.
(Дев'ята елегія, пер. В. Стуса)

Ця велика перетворююча сила людської свідомості, котра здатна усвідомити вічність у миттєвостях, диво життя, включати видимі "речі" у світ своєї душі, наповнювати навколишній світ теплом свого почуття, є предметом роздумів Рільке у "Дуїнянських елегіях": "І ким би не стати нам - завжди треба їх ("реч" - О. Н.) навертати до себе серцем незримим". Можливість одухотворення світу визначає гуманістичний зміст збірки. Тому, незважаючи на впевненість у невідворотності смерті, на необхідність постійного прощання зі світом, основний тон "Дуїнянських елегій" лишається світлим. Автор висловлює радість від зіткнення зі світом "речей", готовність сприймати їх розмаїття, пристрасно освідчується в коханні всьому світу, землі, природі, життю, людству.

Земле, хіба це не те, чого ти волієш - незримо
в нас відродитися? Чи ж не мрія твоя -
якоюсь незримою стати? Земля - і незрима!
Переінакшити нас - ось твоя воля велика.
Земле кохана, я теж хочу. Повір же, не треба
більше весен, щоб ти мене підкорила - одної
ох, єдиної навіть для вен моїх забагато.
Не передати, як я тобі відданий здавна.
Всюди - правда твоя. І твій найсвятіший напад-
то довірлива смерть.
Бачиш - живу я. А чим? Ні дитинство моє, ні майбутнє
не маліють. Буття незчисленне
вибухає у серці моїм.

(Дев'ята елегія, пер. В. Стуса)

Рільке, на відміну від інших поетів, не відокремлюється від навколишнього світу, незважаючи на його трагічність. Навпаки - він шукає шляхи з'єднання з ним, приймає його з усіма суперечностями, темними й світлими сторонами буття, з його трагічністю й хаосом. "Тема и намерение всякого искусства, - писав Рільке в есе "Ворпсведе", - заключается в примирении индивидуума со Вселенной". Це "примирення" означало передовсім прийняття всесвіту, а також - одухотворення, проникнення в його таїну силою мистецтва і надання йому засобами цього ж мистецтва певної мети.

Хай наспіваю колись, думку тяжку докінчивши,
янголам, згодним зі мною, радість і славу.
Хай не відмовлять тоді серця чіткі молоточки,
що вдаряють по струнах -- ніжних, непевних
або бурхливих. Нехай в струмуванні свого обличчя
я ще дужче засяю. Нехай зацвітають невидні
сльози. І ви, ночі згорьовані, станете любі
серцю моєму...
(Десята елегія, пер. В. Стуса)

У "Дуїнянських елегіях" Рільке вперше порушив проблему ролі людської культури, мистецтва в одухотворенні світу. Митець і мистецтво, на думку письменника, є вищими формами людської культури, оскільки вони здатні проникати в глибинну сутність "речей" і відкривати їх людям. Однак якщо в даній збірці ця проблема вирішувалася в абстрактній формі, то в "Сонетах до Орфея" вона знайшла конкретне втілення в образі співця Орфея.

Основні теми й мотиви збірки "Сонети до Орфея"
Образ Орфея

Орфей - один із безсмертних образів давньогрецької міфології, котрий слугував у різних видах мистецтва вираженню цілого комплексу ідей. Передовсім Орфей, син річкового бога, фракійського царя Еагра (за іншими міфами - син Аполлона) та музи Калліопи, - музикант і співець, звуки ліри якого зачаровували не тільки людей, а й звірів, дерева, скелі. Від його пісень заспокоювалося навіть розбурхане море. За переказами, Орфей - учасник походу аргонавтів, який своєю чудовою грою на кітарі та співом багато чим допомагав їм у скрутні хвилини. Коли його дружина німфа Еврідіка померла від укусу гадюки, Орфей нібито спускався за нею на той світ. Старий Харон не хотів везти його до Аїду, але, почувши чарівливу гру на кітарі, переправив співця за Стікс. Розчулений натхненною музикою Аїд погодився відпустити Еврідіку, однак за умови, що Орфей не гляне на дружину, поки не ввійде до свого будинку. Орфей порушив заборону і назавжди втратив її. Тому у піснях Орфея звучала скорбота за втраченою ним Еврідікою. У міфах Орфей наділявся силою пророка, він умів розуміти й передавати волю богів, творити таїнства. За давніми переказами, він був засновником орфічної релігії, йому приписувалося авторство численних текстів орфіків. Він вважався великим магом і чарівником, котрий пов'язаний у своїх діяннях з потойбічними силами. У легендах Орфей також змальовувався близьким до божественних сил, котрі підкорялися силі його мистецтва. Нарешті це один із канонізованих раннім християнством образ, співець і миротворець, зображення якого зустрічалися у печерах, де збиралися перші християни.

Міф про Орфея надихав багатьох драматургів (Есхіл, Евріпід), художників (Рубенс, Кардуччі, Роден, Доменікіно, Канова та ін.), композиторів (Ліст, Глюк, Гайдн, Оффенбах, Стравинський та ін.). Як же зображує Орфея Рільке? Яке значення має цей образ у структурі циклу "Сонети до Орфея"?

У створенні цього образу письменник спирається на міфологічну основу. Грецька архаїка відчувається вже у першому ж сонеті, де змальовується величезна сила мистецтва Орфея - зачаровувати природу і весь світ. Перед звуками його ліри все замовкає - звірі, дерева, птахи. Спів Орфея наділяється автором великою перетворюючою силою: він змінює саму духовну атмосферу світу, створюючи новий храм - храм, збудований мистецтвом, де хаос відступає перед гармонією, рев і крики замовкають під впливом мелодії, і у світі народжується новий початок, новий рух усього.

Ось дерево звелось. О виростання!
О спів Орфея! Співу повен слух.
І змовкло все, та плине крізь мовчання
новий початок, знак новий і рух...
(Сонет 1 (I), пер. М. Бажана)

Хоча Рільке й спирається на міф, однак він відкидає всі нюанси міфічних перипетій Орфея (його сходження у потойбічний світ, кохання до Еврідіки, її втрата тощо), залишаючи лише основне зерно образу. Орфей постає у найсуттєвішій своїй міфічній іпостасі - як поет, співець, що має надзвичайну силу над усім. Водночас письменник надає цьому образу й риси, обумовлені його власною естетикою. Орфей причетний до світу "речей", він здатний прозирати їхню сутність, перетворювати їх силою свого мистецтва. Орфей Рільке - це втілення пісні, яка розлита у природі, у світі "речей", і разом з тим узагальнений символ мистецтва, його "вічна метаморфоза", що скеровує рух усього, показуючи напрям духовного зростання.

Орфей змальований у "Сонетах до Орфея" як Бог, що має справу з процесом творення, точніше - одухотворення світу. Його мистецтво - втілення божественної сутності і божественної сили, перед якою відступає все суєтне, тлінне, брутальне, жорстоке і навіть сама смерть.

Божественне призначення співу Орфея, на думку Рільке, полягає в тому, щоб вносити в цей світ гармонію, красу, ясність. Письменник був добре обізнаний з роботою Ф. Ніцше "Походження трагедії", з якою він певною мірою полемізував у "Сонетах до Орфея". Якщо Ніцше вимагав від мистецтва "діонісійського" призначення - сп'яніння та екстазу, яке звільняє приховані інстинкти людини й слугує злиттю особистості з хаосом життя, то Рільке утверджував у своєму циклі прямо протилежний тип мистецтва. Мистецтво, за словами поета, має орієнтуватися не на Діоніса, а на Аполлона - бога ясності, чистоти, міри, розуму, тобто воно повинно впорядковувати життя, надавати йому певний смисл, прояснювати темні сторони буття, давати існуванню людини й природи етичне пояснення. Мотив подолання хаосу засобами гармонії - один із основних мотивів збірки "Сонети до Орфея". Мистецтво, яке утверджує Рільке з допомогою образу Орфея, - це втілення начала, що цивілізує цей світ, упорядковує його за законами краси й моралі, що невід'ємні одне від одного (тут варто згадати, що за античних часів існувало поняття "калагатія", що означало поєднання "прекрасного" з "добрим"), перетворююча сила, яка не віддаляє, а навпаки - долучає людину до світу, даючи їй вище знання про нього з позиції досвіду духовної культури.

Мотив сходження Орфея в царство Аїда більше не цікавить автора, однак сам факт перебування співця в обіймах смерті, себто його знання смерті, прихованих основ усього сущого, підкреслюється як таке, що духовно збагачує героя. Шлях Орфея до царства мертвих, за Рільке, - це шлях до витоків життя, до коріння. І це запорука його зростання, як дерева, вгору, бо тільки те дерево може тягнутися вгору, яке має міцне коріння. Завдяки пізнанню таїни смерті й життя творчість Орфея отримує особливу глибину, здатність бачити у "речах" безкінечне, позачасове.

Хто понад тіньми здолав
ліру здійняти,
найсокровеннішу з слав
може співати.
Хто від померлих поїв
маку, той нині
вловить найнижчий з тонів
і в безгомінні.
Образ пізнай, що майне
і пощезає
в темних ставках.
Лиш на небесне й земне
царства лунає
голос в віках.

(Сонет 9 (I), пер. В. Стуса)

Пізнавши смерть, Орфей ще сильніше відчуває силу життя і його красу. Йому в усій повноті відкриваються всі земні цінності. Те, що він побачив у світі тіней, не зломило його волю, жагу до життя, гостроту почуттів, а головне - прагнення гармонії, яку він протиставляє невідворотному плину буття до смерті, хаосу, руйнації. Через досвід смерті йому по-іншому відкривається кожна "річ" - велика чи мала, яку він славить своїм співом.

Справжній цей образ потьмити не в силі
жоден із тих, що живі чи в могилі.
Славить він застібку, перстень і дзбан.

(Сонет 6 (I), пер. В. Стуса)

Мистецтво Орфея зображується як спосіб його існування. Без ліри немає Орфея, без співу він не уявляє свого життя. Однак і світ без нього, на думку Рільке, неповний, бо світ, в якому не лунають пісні, позбавлений гармонії, він не має свого "здійснення", "пояснення", "мети". Тому мистецтво Орфея належить як світу буденному, земному, реальному у своїй щоденній коловерті, так і вічному, оскільки мистецтво - то є шлях до вічності, до того, що непідвладне часові, до глибинної таїни буття: "Орфей іде, куди шляхів немає".

Емоційне забарвлення співу Орфея у циклі змінюється порівняно з віршем "Орфей. Еврідіка. Гермес". Якщо у згаданому вірші весь світ був заповнений лише скорботою, плачем, і сама пісня Орфея мислилася як плач, то у "Сонетах до Орфея" його спів звучить на повну силу, він має життєстверджуючий характер. Хоча спів Орфея і не позбавлений трагічних тонів, все ж таки пісня митця тут уже змальовується як хвала всьому сущому, визнання цінності буття, вираження любові до землі, природи, людей. Спів Орфея життєдайний і дзвінкий, він призначений для людства, щоб вдихнути в нього нові сили до життя.

Славлення! Той, кого ти вподобило,
вийшов, мов мідь із руди, мовчазний.
Серце його, це зужите чавило,
людям неспинно цідило напій.
Тлін над тим голосом буде не владний,
скоро він волю Господню явив...

(Сонет 7 (I), пер. В. Стуса)

Світ, у який спускається Орфей, на думку Рільке, це не тільки світ смерті. Якщо врахувати цілість сонетного циклу, то можна зрозуміти надзвичайну широту даного образу, що відзначається всеосяжністю й різноплановістю. У поняття "світ", де блукав Орфей, входить не тільки царство мертвих, а й царство живих, все розмаїття людського життя. Водночас "світ тіней" - це ще й віковічна духовна культура, в якій знайшов утілення досвід тих, хто пішов, а мистецтво Орфея "оживлює" цей досвід, його мистецтво стає ланкою між різними шарами культури. Разом з тим "світ" у розумінні Рільке вміщує й увесь світ "речей", справжню сутність яких здатне виявити тільки мистецтво.

Мистецтво Орфея мислиться автором циклу як таке, що не тільки пізнає оточуючий світ, а й відкриває те самобутнє в ньому, що походить від людини. У художньому світі "Сонетів до Орфея" "речі" невід'ємні від людської душі, вони наповнені глибоким гуманістичним змістом. А якщо "речі" втрачають свою "людську сутність", це викликає у автора глибоку тривогу.

Спів Орфея відкриває неповторне й приховане в самих людях. Людина як найвища цінність, як непересічна особистість, наділена здатністю "оживлювати" все довкола, перетворювати "речі" у свій духовний досвід, стає головним об'єктом похвальної пісні Орфея. Проте людина тут не ідеалізується, письменник убачає в ній різні боки - як світлі, так і темні, однак мистецтво Орфея здатне долати недосконалість людської природи, допомагати людині перемагати самотність і жах буття і усвідомлювати свою вищу, нерозкриту вповні сутність: "І тільки пісня одна благословляє".

На думку Рільке, через мистецтво людство знаходить себе і своє справжнє буття. Воно знаходить шлях до єдності зі світом, духовний зміст усіх "речей". Мистецтво Орфея зображується у збірці як гуманістичне, людяне, бо воно слугує гармонізації життя людей. А образ Орфея стає символом культури, у центрі якої стоїть людина, котра здатна одухотворювати навколишній світ, наповнювати його теплом свого естетичного почуття, відкривати в ньому вищий смисл.

Образ Орфея також втілює думку про вічність мистецтва, про його непідвладність ні часові, ні тліні. Співець, згідно з міфом, помирає, але його спів розливається у світі, він переходить в інші "речі" - людей, рослини, тварин, він звучить у самому повітрі, у порухах землі. Смерть Орфея зображується як чарівна метаморфоза його мистецтва. Його пісні трансформуються в одухотворені образи, плоди природи й людських рук. А порівняння Орфея з Богом також підкреслює думку про те, що справжнє мистецтво не вмирає ніколи. Воно живе й після смерті і у такий спосіб перемагає її.

Ти ж, о божественний, ти й до останку співаєш,
хоч опав тебе глум знавіснілих менад.
З-поміж руїн, як будівлю, ти спів воздвигаєш
глушить гамори дикі чудовий твій лад.

Ні голови, ні ліри твоєї не вразять вони.
Скільки б гострим камінням у серце твоє не жбурляли -
з нападом кожним лише ніжніші ставали,
слух їм відкрило дрижання твоєї струни.
Нарешті вони тебе вбили в помсті сліпій,
але відлуння твоє і в левах і в скелях чути,
птаство і крона дерев слухають відгомін твій

О Боже загублений! - слід нескінченний в імлі,
а що роздерла тебе ворожнеча прелюта -
то придбали ми слуху й стали устами землі.

(Сонет 26 (I), пер. В. Стуса)

Поруч із темою Орфея у сонетному циклі розвивається тема духовного стану світу, який не міг не хвилювати письменника. Його час викликав у нього чимало болючих роздумів про долю людства, про долю всієї цивілізації. Понад усе прагнучи гармонії, поет бачив, як духовне начало полишає цей світ, як "речі" стають лише матеріальними знаками буття, позбавленого моральної мети. У листі до польського перекладача "Дуїнянських елегій" Рільке писав: "Еще для наших дедов "дом", "колодец", хорошо известная им башня, даже собственная одежда были бесконечно важнее и бесконечно ближе; почти каждая вещь - сосуд, в котором они обнаруживали человеческое и сберегали его. Теперь из Америки наступают на нас пустые равнодушные вещи, вещи мнимые, безжизненная бутафория. В американском представлении дом, яблоко или виноградная лоза не имеют ничего общего с домом, плодом или гроздью, в которые вошли надежды и размышления наших предков... Обжитые и пережитые, посвященные в наши тайны вещи приходят в упадок, и ничто не может заменить их. Возможно, мы последние из тех, кто такие вещи еще знает. На нас лежит ответственность сохранить не только память о них (это было бы слишком мало и ненадежно), но их гуманистическую ценность..."

Рільке турбував і внутрішній стан людини, яка не чує "розлиті в світі пісні" і надає перевагу двигтінню машин, техніки. Людина, за словами митця, перестає бути собою, втрачає свою справжню сутність. Про нівелювання людської особистості автор писав у романі "Мальте Лаурідс Брігге": "Желание умереть собственной смертью становится все реже. Еще немного, и оно будет таким же редким, как и собственная жизнь. О Господи, как все просто! Человек приходит и находит готовую жизнь, остается только надеть ее на себя..." У "Сонетах до Орфея" знаходимо сумні роздуми митця про атмосферу XX століття:

іБоже, новий це час?
Гамір, дрижання -
чуєш? Вони для нас -
як віщування.
(Боже, йде час новий?
Гамір, дрижання,
двигіт, грім горовий -
як віщування).
Цей знавіснілий плин
все поглинає,
кожна бо із машин
слави бажає.
Бачиш - навально
мчить той двигун повсякчас,
геть він спотворив нас,
силу людську пожер,
ось і жене тепер
й служить безжально.

(Сонет 18 (I), пер. В. Стуса)

У наступі техніки, машинного світу "речей" письменник убачає знак невідворотної трагедії. Цей "гамір" - "віщування" самознищення цивілізації, бо всяка цивілізація, на думку митця, має смисл тільки тоді, коли вона сповнена високого духовного змісту, коли вона слугує внутрішньому розвитку людини, а не її нівелюванню. Поет протиставляє "новому часові" позачасове, вічне, "дрижанню машин" - спів Орфея, силі двигуна - "силу людську". Рільке протестує проти підкорення людської особистості цьому "новому часові", "бездумній" техніці. З тривогою вдивляючись у життя свого покоління, він утверджує думку про повернення не тільки забутого обличчя "речей", а й про повернення особистості до своєї сутності, до самої себе - людяної, унікальної, індивідуально неповторної. Спів Орфея, тобто мистецтво, як уважає Рільке, повинно навернути людину на правильний шлях, надати цивілізації не руйнівного, а гуманістичного змісту.

Як відзначають дослідники, на творчість Рільке значний вплив справила філософія С. К'єркегора, у якій письменника приваблювало визнання цінності суб'єктивного, особистісного начала в людині, загострене відчуття власної індивідуальності. Головним завданням людини, на думку С. К'єркегора, є становлення особистості, пошуки "екзистенційної істини", що робить людину самою собою, особистістю у повній мірі. У "Сонетах до Орфея" теж відчувається прагнення автора повернути людині світ своїх "внутрішніх речей", тобто спроба спонукати людство до усвідомлення самоцінності особистісного життя, яке і є справжнім життям. Однак якщо у К'єркегора людина досягає істини лише у зверненні до глибин свого "я", то у Рільке пізнання власного "я" невід'ємне від пізнання і возз'єднання зі світом. Здобуття гармонії, на думку митця, неможливе тільки у внутрішньому світі, вона буде повною тільки тоді, коли людина відчує себе органічною часткою всього всесвіту. Прикладом цієї бажаної гармонії є образ Орфея, що відчуває спорідненість з кожною стеблиною і твариною, з усім живим, із землею.

Отже, міфічний образ Орфея у сонетному циклі Рільке набуває не тільки нового звучання, а й поставлений автором у зовсім інший контекст - не античний, а сучасний, у контекст духовної атмосфери XX століття, що викликала в письменника глибоку тривогу. Однак Орфей, тобто мистецтво, на думку поета, здатне повернути цьому світові гуманістичний зміст. І навіть смерть митця не може спинити чарівний вплив його творчості, що, як світло далекої зірки, яка вже давно згасла, ще довго лине у просторі й часі. Такий вплив має і спадщина самого Рільке, котра вже понад століття надихає людство і повертає його до духовних витоків буття.

Особливості жанру

У циклі "Сонети до Орфея" Рільке розвиває жанр сонета, надаючи йому надзвичайної гнучкості й пластичності. Його сонети звучать то трагічно, то пристрасно, то піднесено, то викривально. Їхня ритмомелодика змінюється відповідно до тем і мотивів. Поет пристосовує жанрову структуру сонета для вираження своїх філософських ідей. Сонети Рільке - це приклади інтелектуальних сонетів, де думка переважає над почуттям, ідея - над образністю. Однак письменникові вдається поєднати інтелектуальне з чуттєвим, емоційним. Хоча найбільше його цікавить сонет як "засіб втілення міркування" (Г. Кочур), у сонетах Рільке створені яскраві художні образи, що набувають багатозначності і за рахунок цього слугують вираженню цілого комплексу ідей (сам образ Орфея, образи дерев, квітів, храму, ліри, плодів тощо). За спостереженнями В. Стуса, котрий перекладав "Сонети до Орфея" у радянських концтаборах, Рільке є неперевершеним майстром версифікації, рими в нього ніколи не повторюються, а розмір постійно змінюється, надаючи віршам різного експресивного забарвлення. Ритм, за словами В. Стуса, то прискорюється, то уповільнюється, то нагадує "вітровій", то втілює "тихе й непомітне зростання дерева", то звучить "шелестом трав і квітів". "Через нього, співця, рури всесвіту... Це спів - вітер, саморушійна сила всесвіту, саморух - спів - усесвіт", - писав український поет в одному зі своїх листів. Художнім втіленням цих "рурів" всесвіту і є сонетна організація циклу Рільке. Не можна також забувати й про те, що в "Сонетах до Орфея"провідне місце посідає образ співу, що уособлює саме мистецтво, всевладне й безсмертне. Утвердженню думки про силу мистецтва, про його здатність вносити у світ гармонію допомагає музичність сонетів Рільке, що досягається різними засобами (алітераціями, асонансами, внутрішніми римами, ритмом, повторами, переносами тощо). Увесь цикл "Сонети до Орфея" сприймається як пісня, що звучить на різні лади, а призначення будь-якої ліричної пісні - висловлювати приховані думки й почуття особистості, її емоційне ставлення до світу. Сонети Рільке пройняті глибокими роздумами про Людину, Мистецтво, Життя, Смерть, Землю, Всесвіт. Вони сповнені гуманістичним змістом, вірою у можливості особистості одухотворити дійсність силою мистецтва.

Грані сонетів Рільке
Сонет 1 (I)

Ось піднялося дерево. О ріст який!
О, Орфей співає! І співу повне вухо!
Мовчало все. Але ж у мовчанні
Є новий початок, знак і зміна.
Звірі з тиші вийшли ясної,
покинувши ліс, барлогу і гніздо,
так трапилося, що вони не з хитрощів
і не зі страху такими тихими були,
а з слухання. Рев, крик, рик
здаються малими в їхніх серцях. І де тільки
ледве хижа була, це слухати,
притулок із найтемніших потреб
із входом, де стовпи хитались,
там створив ти їм храм на слуху.

(Дослівний переклад Ю. Бардакової)

Устало дерево. О гінке зростання!
Орфей співа. О вгору вольний гон!
І вмовкло все. І з того от мовчання
Постав новий зачин, новий закон.
Із лісу, що у лагоді світлішав,
Ринули звірі з меж своїх і гнізд;
Не лють їх гнала і не хижий хист;
Не ляк їх упокорив і утішив,
а слухання, вчування. Рев і рик
Змалів їм у серцях. І де допіру
Хіба яка хібарочка у чащах
Хилялась до первісних слухащих,
Де темна хіть чаїлась потай миру -
Їм храм воздвиг співливий чарівник.

(Пер. М. Лукаша)

Ось дерево звелось. О виростання!
О спів Орфея! Співу повен слух.
І змовкло все, та суне крізь мовчання
новий зачаток, новий знак і рух.
Вилазять звірі з лісової тиші,
покинувши кубельця чи барліг;
вони, либонь, зробилися тихіші
не з остраху, не з хитрощів своїх,
а з прислухання. Рев, скавчання, гам
змаліли їм в серцях. Їм за пристанок
недавно ще була маленька хижа,
де крилася жадливість їхня хижа
і де при вході аж хитався ганок, -
там ти воздвиг в їх прислуханні храм.

(Пер. М. Бажана)

О дерево звелось! О надвисання!
О крон нагірний гук - Орфеїв спів!
І змовкло все. Та вже в самім мовчанні
новий початок, знак і порух зрів.
Із кубл і лігов звірі вирушали
в прояснений і виріджений ліс,
і видалось: не страх їм горла стис,
і не від хитрощів вони змовкали,
а з надслухань. Пощухли їм в серцях
трубіж і рев, і крики. Де не скоро
з'явилася б і хижка на вслухання,
в яскині найтьмянішого бажання
із брамою, де аж двигтять підпори,
собори спорудив ти їм в ушах!

(Пер. В.Стуса)

Питання і завдання для учнів до сонета 1 (I)

• Визначте міфологічну основу твору. Чи всю сюжетну основу міфу про Орфея використовує Рільке у цьому вірші? Поясніть свою думку.
• Як зображується спів Орфея? Якого значення надає йому автор?
• Розкажіть про вплив, який справляє спів Орфея на світ.
• к ви розумієте образ храму, що з'являється в кінці твору?
• Поясніть метафоричний образ дерева у вірші.
• Визначте особливості кожного із запропонованих перекладів даного твору Рільке. Хто з українських перекладачів найбільш точно передав зміст вірша? Що характерно для творчої манери кожного з перекладачів?

У першому ж сонеті, що відкриває цикл "Сонети до Орфея", Рільке створює образ античного співця Орфея, що стає узагальненим символом мистецтва. Автор використовує тут не всю сюжетну канву міфу, а лише тільки його частину, підкреслюючи, що спів Орфея міг зачаровувати звірів, рослини, тварин. У такий спосіб письменник утверджує думку про те, що мистецтво здатне духовно перетворювати світ, надавати йому новий зміст. Мистецтво, на думку Рільке, - рушійна сила світу. Тому у першій строфі автор пише про "новий початок, знак і зміну".

Образ дерева, що з'являється на початку твору, не є випадковим. Це метафора духовної еволюції світу, зростання вгору, до Бога. Увесь вірш сприймається як опис процесу цього зростання ("о ріст який!"), а в кінці з'являється образ храму, закономірний результат духовного руху. До речі, дерево у сонеті є ще втіленням синтезу земного і небесного, життя і смерті, що є характерним для естетики Рільке.

У вірші йдеться про процес духовної зміни світу. Орфей співає, а його спів зменшує рев і крик, долає лють і темряву. Сонет являє низку алегорій, характерних для естетики символізму: темний ліс, повний хижих звірів, - це людство, що втратило духовні цінності; темрява - втрата ідеалу; храм - піднесення душі, усвідомлення високої, божественної мудрості. Проте Рільке ніколи не вважав себе "чистим" символістом, оскільки протиставлення грішного, буденного і вічного не заперечує їхньої єдності, яку може забезпечити чарівна сила - мистецтво.

Емоційною кульмінацією вірша є момент "слухання", "вчування", коли світ і душа людини відкриваються назустріч прекрасному і - з'являється прекрасний храм, створений мистецтвом Орфея. У вірші виявляється так званий орфізм, притаманний поезії Рільке, особливо пізнього періоду. Мистецтво одухотворює кожну річ, людину і навіть звіра. Воно має чарівну силу, що є і в Бога, - здатність перетворювати світ. Така думка утверджується у сонеті.

Сонет 2 (I)

І майже дівчина була і вийшла
з цього спільного щастя співу і ліри,
і заблищала ясно крізь свою вуаль весни,
і зробила собі ліжко у моєму вусі.
І заснула там. І все був її сон.
Квітка, якою я милувався, ці
близькі простори й близькі поля,
і подив, який мене самого охопив.
Їй снився світ. Як ти співучий бог,
як ти створив її, що вона не хотіла
спочатку прокинутись? Поглянь, вона воскресла і спала.
Де її смерть? Ти цей мотив
ще знайдеш, перш ніж твоя пісня переведеться.
Де вона поділась?.. майже дівчина...

(Дослівний переклад Ю. Бардакової)

І появилась дівчинка мала
як ліра й спів злились в однім гучанні.
Уся проміння, в весняному вбранні,
в моєму слуху спати прилягла,
там і заснула. Сон її пойняв
дерева, що мене зачарували,
і луки, що відчутні й чуйні стали,
і кожен подив, що мене опав.
І снила світ. Ділам твоїм хвала,
співучий Боже, раз вона й не хоче
збудитися. Дивись - явленна спить!
Де ж смерть її? Ти зміг би поновить
мотив, як виспів з'їсть її, урочий.
Де вийде з мене? Дівчина ж мала.

(Пер. В. Стуса)

Питання і завдання для учнів до сонета 2 (I)

• Пригадайте історію створення "Сонетів до Орфея" і з'ясуйте, про яку дівчинку йде мова у творі?
• Як розуміє автор мистецтво у цьому вірші?
• Чому Орфей називається "співучий Бог"?

У цьому сонеті згадується дівчинка Віра Оукама-Кнооп, смерть якої дала поштовх до створення "Сонетів до Орфея". Рільке підкреслює думку про те, що мистецтво здатне подолати смерть. Хоча дівчинка мертва, однак в уяві митця вона постає як жива: "і вийшла з цього спільного щастя співу і ліри". Як Орфей, що спустився до Аїду й пізнав смерть, ліричний герой вірша пізнав реальну смерть у своєму житті. Однак його мистецтво дає йому снагу жити й перемагати трагедію. Бог може надихати всі речі на життя. Так і у пісні Орфея дівчинка воскресла, вона лише спить... Зовсім не випадково Орфей у даному сонеті називається "співучий Бог", бо його мистецтво має божественне призначення - надихати все в цьому світі й творити життя попри смерть.

Сонет 3 (I)

Господь це зміг, але чи пройде тут людина
через вузьку ліру, як Бог?
Думка неясна. На перехресті двох сердець
не будують Аполлону храм.
І пісня та, яку ти вчиш, не є бажанням,
не є спонуканням дійти ще до вершин.
Спів - це пожива Бога. Спів - це єство.
Що ж ми, якщо він зверне
на нашу дорогу й землю й зорі?
Тобі не буде, юначе, добре,
якщо пісня тобі розірве рота, - ти не згадуй,
що співав. Луна зникне з часом.
Справжня пісня інша.
Вона не подув у порожнечу. Подих у Богові. Вітер.

(Дослівний переклад Ю. Бардакової)

Госполь спромігся. Але як же нам
пройти в той слід крізь струн вузенькі грати?
Там, де розхрестям серця дух розп'ято,
вже не стоїть для Аполлона храм.
Спів - не жадання, вчив ти повсякчас.
Шлях досягань - то не його дорога.
Спів - то буття, таке легке для Бога.
Коли ж ми є? Коли вже і до нас
він зволить землю й зорі навернути?
Юначе, це не те, що ти хотів,
як криком рвав уста. Зумій забути
все, що співав. Був марний порив твій.
Бо іншим духом повен справжній спів.
Це дух в ніщо. Дух в Бозі. Вітровій.

(Пер. В. Стуса)

Питання і завдання для учнів до сонета 3 (I)

• Які думки й почуття викликав у вас цей сонет?
• Як розуміє автор спів?
• Чому образ пісні поєднаний з образом Бога?
• Як ви розумієте рядок: "Справжня пісня інша"? Яка ж вона, "справжня пісня", на думку Рільке?
• Яке значення має образ вітру, що з'являється у фіналі вірша?

У цьому сонеті Рільке порушує філософські питання: людина і мистецтво, людина і життя. Він визнає лише одне-єдине справжнє існування для людини - це духовне життя, що виявляється у мистецтві, адже "спів - це єство (суть)". Не всяка творчість є справді мистецтвом, лише ту пісню можна, на думку Рільке, назвати справжнім співом, яка йде від Бога, від того вічного начала, що присутнє майже у всіх творах письменника. Звідси метафора: "Спів - це пожива Бога". Цю думку містить й початок твору: "Господь це зміг, але чи пройде тут людина через вузьку ліру як Бог?" Орієнтація на Бога, подібність до нього (звісно, не в релігійному, ортодоксальному плані) закладена у структурі вірша і знаходить свій логічний розвиток у фіналі сонета, де йдеться про справжню пісню: "Вона не подув у порожнечу. Подих у Богові". Василь Стус писав щодо цього сонета: "Це повів у Бозі, суб'єкта якоїсь Уседуші, тобто сам Бог і є ця уседуша - Спів. Це спів - вітер, саморушійна сила Всесвіту, саморух - спів - усесвіт". Образ вітру у фіналі вірша, де пісня неначе розливається по світу, має символічний зміст: це уособлення того духовного пориву, мистецького начала, яке, на думку Рільке, має охопити весь всесвіт і надихнути його.

Сонет 5 (I)

Надгробків не муруйте. Хай віднині
йому троянди шану віддають.
Бо це Орфей, що і в своїй одміні
сповна існує. Не в найменні суть
і нам шукати. Він існує зрідка
лиш піснею, що, гинучи, бринить.
Отак троянди опадає квітка.
Защедра й ти, життя коротка мить.
Коли б ви знали цей приділ конань,
оцю невідворотну мить агоній!
Як спів заходить за останню грань -
Орфей іде, куди шляхів немає,
поклавши на решітко струн долоні,
і ловить збіглий погук і зникає.

(Пер. В. Стуса)

Не воздвигай надгробья. Только роза
да славит каждый год его опять.
Да, он - Орфей. Его метаморфоза
жива в природе. И не надо знать
иных имен. Восславим постоянство.
Певца зовут Орфей. В свой черед
и он умрет, но алое убранство
осенней розы он переживет.
О, знали б вы, как безысходна смерть!
Орфею страшно уходить из мира.
Но слово превзошло земную твердь.
Он в той стране, куда заказан путь.
Ему не бременит ладони лира.
Он поспешил все путы разомкнуть.

(Пер. Г. Ратгауза)

Питання і завдання для учнів до сонета 5 (I)

• Яку традиційну в літературі тему порушує Рільке в даному сонеті?
• Хто з письменників ще звертався до даної теми?
• Як вирішує цю проблему митець?
• З'ясуйте значення образу троянди у вірші.
• Чи підвладне мистецтво смерті?

У даному сонеті поет порушує традиційну для літератури тему - тему пам'ятника, що почалася ще з оди Горація "Я пам'ятник собі створив..." До цієї теми зверталися також й інші митці: Овідій, Байрон, Державін, Пушкін та ін. На відміну від своїх попередників, Рільке проголошує: "Надгробків не муруйте". Тобто для того, щоб увічнити митця, не варто зводити пам'ятник. Пам'ятником митцю є весь світ, вся природа, одухотворена його співом. Мистецтво не підвладне смерті, на думку Рільке, воно вічно живе, розцвітає пишним квітом, як троянда. Образ троянди у сонеті набуває значення символу - це уособлення вічно живого мистецтва. Орфей у вірші постає мертвим, але його мистецтво живе: "І в своїй одміні сповна існує". Вірш є поетичним вираженням ідеї метаморфози: мистецтво, що здатне духовно перетворювати речі, виявляється в їхній сутності.

Троянда також виступає символом швидкоплинності, непостійності земного буття, часткою якого є і поет: "Отак троянди опадає квітка. Защедра й ти, життя коротка мить". Однак автор уважає, що смерть і забуття можна подолати силою творчості. Орфей, що сягнув за межу смерті, не припиняє свій спів і крокує світом, пізнавши приховану суть речей: "Орфей іде, куди шляхів немає". У нездоланності мистецтва Рільке вбачає запоруку оновлення всесвіту, тому твір набуває оптимістичного звучання, незважаючи на мотив смерті, що розробляється тут.

Сонет 7 (I)

Прославляти, ось воно! Той, кому прославляти призначено,
він вийшов, мов руда із каменю мовчання.
Його серце, о скороминучий виноградний прес
людини нескінченного вина.
Ніколи голос йому не відмовить і в праху,
якщо він буде наслідувати приклад Бога.
Все стане виноградником, все стане лозою,
визріваючи на його чутливому півдні.
Не в склепах королів пліснява
викриває оману слави, чи
що від богів падає тінь.
Він один із вічних гінців,
хто ще далеко у воротах мертвим
блюдо тримає хвалебних плодів.

(Дослівний переклад Ю. Бардакової)

Славлення! Той, кого ти вподобило,
вийшов, мов мідь із руди, мовчазний.
Серце його, це зужите чавило,
людям неспинно цідило напій.
Тлін над тим голосом буде не владний,
скоро він волю Господню явив.
Світ - тільки гроно й сад виноградний,
що під полуднем чуйним дозрів.
Слави його не сплямують ні тлінні
рештки із княжого склепу, ні тіні,
що за богами поклали сліди.
Він залишився з тими гінцями,
що зупинились край смертної брами,
держачи в вазі славні плоди.

(Пер. В. Стуса)

Питання і завдання для учнів до сонета 7 (I)

• Як у цьому сонеті автор розуміє призначення мистецтва?
• Як вирішується проблема "митець і смерть"? Як, на думку Рільке, митець може здолати смерть (назвіть умову, що висувається у творі)?
• Назвіть біблійні символи у вірші. Яку роль вони виконують?

Сонет містить роздуми поета про призначення митця і його мистецтва. Рільке вважає, що покликання митця - прославляти все, що є на цій землі, і надихати його своїм співом. Водночас мотив славлення асоціюється з Богом, гінцем якого виступає Орфей ("Він один із вічних гінців"). Орфей має нести волю Бога, Його Божественну суть у світ - і "все стане виноградником, все стане лозою". Ці біблійні символи втілюють думку про божественну природу мистецтва, смисл якого полягає в одухотворенні світу. У сьомому сонеті знаходить розвиток ідея, що прозвучала у п'ятому сонеті з першої частини циклу: мистецтво здатне долати смерть. Однак у сьомому сонеті автор називає умову цього: "Ніколи голос йому не відмовить і в праху, якщо він буде наслідувати приклад Бога".

Література

• Волощук Е. На путях к сердцевине бытия // Вікно в світ. - 2000. - № 2. - С. 73-94.
• Литвинец Н.С. "Сонеты к Орфею" Р.-М. Рильке // Филологические науки. - 1974. - № 6. - С. 46-55.
• Стус В. "Ну, а тепер - Рільке" // Всесвіт. - 1991. - № 1. - С. 177-183.
• Наливайко Д. Василь Стус - перекладач // Всесвіт. - 1991. - № 1. - С. 183-185.
• Наливайко Д. В пошуках єдності зі світом і людьми // Всесвіт. - 1973. - № 10. - С. 176-181.