Цей Загадковий Оскар Уайльд

Тип уроку можна визначити як урок-портрет. Необхідним обладнанням на уроці стануть фотопортрет письменника  Дж. Гуггенхейма, портрет Вайльда художника Германа Страка (1878), а також численні карикатури на митця його сучасників Альфреда Томсона, Альберта Форда, Лінлі Сембурна, Макса Бірбома, Берна рда Картриджа, Джеймса Уїстлера та ін.

Щоб учні яскравіше уявили культурну добу, за часів якої жив і творив письменник, можна продемонструвати картини прерафаелітів Е. Берн-Джонса, Т. Жеріко, графіку О. Бердслея та Фр. Мазереля.

Десятикласники мають записати до словників наступні поняття:

Естетизм - суб'єктивно-ідеалістичний підхід до мистецтва, що ґрунтується на теорії "мистецтво для мистецтва" й протиставляє його дійсності, заперечує ідейність і соціальну спрямованість мистецтва; втеча від буденного існування у царину Прекрасного.

Естетика - філософська наука про красу.

Етика - філософська наука про мораль.

Моральність - вид суспільних відносин, направлених на ствердження самоцінності особистості, рівності всіх людей. Моральність регулює поведінку людини у всіх сферах суспільного життя - у праці, побуті, політиці, науці, сімейних і особистих стосунках.

Аморальність - дії, які суперечать загальноприйнятим у суспільстві нормам поведінки.

Імморалізм - повна відсутність будь-якої моральної оцінки того чи іншого явища.

Культ - релігійне вшанування якихось предметів або надприродної істоти; обрядовий бік релігії; надмірне возвеличення чогось або когось.

Парадокс (від грецького paradoxon - "несподіваний", "такий, що суперечить здоровому глузду") - думка, що разюче розходиться з усталеними поглядами.

Метою уроку є розвиток у школярів естетичного сприйняття дійсності та висвітлення питання про неподільне злиття в людині її естетичних переконань і способу життя.

1. Апостол гедонії і фантазії

Демонструючи портрети Оскара Вайльда роботи кількох художників і фотографів, учитель розповідає про зовнішній вигляд письменника, що був творцем свого життя. Сучасники згадували, що у Вайльда було бліде, безкровне обличчя, широкі вилиці, виголене обличчя, хоча в ту пору модними були пишні вуса й бороди-еспаньйолки. З-під важких повік дивилися темно-сірі очі, в яких приховалася іронія. Одна леді казала, що вайльдівські очі "блищать, немов дорогоцінні камені". Годинами юний Оскар сидів перед дзеркалом, вивчаючи своє обличчя, рухи, жести. Він був високого зросту, вище шести футів. Сміючись, широко відкривав рота, і оточуючі бачили блискуче білі зуби.

Багато уваги митець завше приділяв своєму одягу. Треба було чимось відрізнятися від багатіїв-аристократів, і Вайльд відпускав каштанові кучері до плечей, носив оксамитовий, золотистого кольору піджак, бриджі, чорні довгі панчохи; вільну сорочку з відкладним коміром пов'язував бантом, часто мав велику квітку соняшника у руках. У такому костюмі, який Оскар вважав другою після Лютера великою реформою, він, ірландець, увійшов у доброчинне вікторіанське суспільство. Насолода життям і його радощами була головним завданням Вайльда. На вулицях митця супроводжували здивованими поглядами, шепотіли за його спиною. Про незвичайного юнака складали вірші, пісеньки, малювали карикатури. Щоправда, з роками Вайльд змінив свої смаки у моді і почав носити сюртуки, рединготи, циліндри. Незмінною залишалася лише свіжа квітка у петельці, але це вже був не соняшник, а орхідея або гвоздика.

Вайльд був дуже спостережливим і часто переймав звички відомих людей, копіював їхні жести і поведінку. Так, зачіску він робив а la Нерон, щоб посилити схожість рис обличчя з обличчям римських імператорів. Із напоїв замовляв у ресторанах абсент, бо його пив Ш. Бодлер. Його стіл був такий самий, як у Карлейля. Писати твори цей "апостол гедонії і фантазії" сідав у білій рясі з чорним капюшоном, бо саме такий одяг був на Бальзакові у часи художньої праці. Навіть голос у Вайльда був професійною імітацією голосу актриси Сари Бернар.

Однією з головних пристрастей митця була закоханість у коштовності, дорогоцінні камені і квіти, які він обирав залежно від пори року, погоди, настрою. Хтось із сучасників письменника жартома назвав його "мінералогом і ботаніком у літературі", на що Вайльд відгукнувся: "це не зовсім так: я, скоріше, ювелір і квітникар". Справді, мінерали більше цікавили його, коли майстри перетворювали їх на коштовні вироби, а квіти - коли вони ставали букетами у вазах чи прикрашали петлички його модних костюмів. Вайльд не міг намилуватися оксамитами, перлами, діамантами; годинами простоював біля вітрин ювелірів. Для нього у обручках, діадемах, намистах було втілено цілі світи, прадавні віки, священні перекази і легенди. Свої кімнати він прикрашав дорогими ковдрами, портретами відомих актрис, драпіруванням, книжками на полицях у вишуканих оправленнях.

Витоки такої схильності до усього незвичного, прекрасного, а також бажання виокремитися можна відшукати у дитинстві митця. Його батька, сера Вільяма Вайльда, найвідомішого у Дубліні лікаря, знайомі називали "найбруднішим чоловіком у всій Ірландії". Усе, за що б він не брався, він робив із пристрастю, був ненаситним у праці й ненавидів спокій. У молоді роки сер Вільям подорожував Середземним морем і описав це у книзі, що витримала кілька видань. Мати письменника, леді Вайльд, була екзальтованою, романтичною жінкою. Своє дівоче прізвище Елджі вона вела від Аліг'єрі й вважала Данте своїм предком. У юні роки вона писала вірші й політичні статті під псевдонімом Сперанца ("Надія").

16 жовтня 1854 року у них народився другий син, якому були дані імена Оскар, Фінгал, О'Флаерті, Уїлз (перше ім'я - власне ім'я хлопчика, інші - імена уславлених предків роду). Мати хотіла доньку, і от маленького Оскара вдягали дівчинкою й казали на нього "вона", допоки леді Вайльд не народила доньку Ізолу.

Батько нерідко брав Оскара із собою у подорожі по Ірландії. Хлопчик чув місцеві легенди про упирів, перевертнів, давніх королів і героїв. Сер Вільям будив сина на світанку, щоб показати йому схід сонця, а якщо були грози, милувався з Оскаром блискавками. Хлопець повертався додому застуженим.

Коли Оскару виповнилося десять років, його віддали до відомої Портора-скул у місті Енніскіл. Школа була суворою, серйозною, ворожою ірландським національним почуттям. Учнем юний Вайльд був неяскравим, пізно прокидався, спостерігав за птахами. З-поміж інших він хіба що вирізнявся акуратністю, охайністю, красивою зачіскою. Шкільний циліндрик носив не тільки щонеділі, як інші хлопці, а кожного дня. Оскар багато читав, і книжкове життя його цікавило більше за реальне. Він вірив, що на нього чекає велике майбутнє, хоча ще не вирішив: бути йому поетом чи художником. У останній шкільний рік Вайльд поринув у світ еллінської культури й літератури.

Повернувшись до Дубліна, юнак став стипендіатом у коледжі Трійці. Життя в інтернаті при коледжі було невеселим. Оскар усі три роки ні з ким не дружив і часто замикався у тісній, темній кімнаті. Вихідні дні він проводив удома з батьком і матір'ю, яку обожнював. Коледж Вайльд закінчив із золотою медаллю. Це відкрило йому дорогу до Оксфордського університету.

У Оксфорд майбутній письменник приїхав у двадцятилітньому віці. Старовинна будова університету, двори із фонтанами, дзвіниці, лебеді на озері - усе чарувало й нагадувало середньовіччя. Навчання не забирало в Оскара багато часу, проте почувався він не зовсім комфортно, бо в Оксфорді навчалося багато дітей аристократів. Сини лордів мали окремий стіл, власних коней, собак, човни. Хоча Вайльд жив скромно, але він завжди модно одягався і відпускав довге волосся, яке зачісував назад. Канікули Оскар проводив у Італії і побував у всіх музеях, галереях і палацах Мілана, Туріна, Флоренції, Падуї, Верони, Венеції, Равенни, Рима. Мистецтвом язичництва й Ренесансу він жив. Поїздки надихали його на створення поетичних творів.

Після виходу в світ збірки "Поезії" (1878) Вайльда запросили до Америки прочитати курс лекцій з мистецтвознавства. Неважко було зачарувати американців молодістю, гумором і манерами справжнього джентльмена. На виступи Вайльда у Нью-Йорку збиралося понад тисячу осіб. Він з'являвся у естетському костюмі з лілеєю у петельці та спокійно, без зайвого пафосу починав говорити про мистецтво для аудиторії, яка знала живопис лише за книжковими літографіями, а скульптуру - за фігурами у магазинах. За годину він встигав назвати близько п'ятдесяти імен від Гете до Суїнберна. Усе це справляло найкраще враження.

У Бостоні на лекції Вайльда прийшла чимала група студентів Гарвардського університету у фраках, коротких штанах, у перуках із зеленими стрічками, до того ж кожен ніс у руці лілею чи квітку соняшника. Вони зайняли місця в перших рядах. Вайльд уже був на естраді, одягнений у звичайний фрак, серйозний і спокійний, і читав лекцію про еллінське мистецтво. Оплески у залі не вщухали. Присоромлені студенти покинули аудиторію. Багато хто з них біля виходу ховали перуки із зеленими стрічками.

Вайльд також побував у Канаді, Франції. Скрізь його оточували шанувальники, більшість з яких були жінки. Оскар завжди вважав себе вродливим чоловіком, навіть тоді, коли для цього вже не було ніяких підстав. Він закохувався у актрис, у аристократок. І от з однієї із своїх подорожей митець привіз дружину, Констанцію Ллойд. Дівчина була дочкою адвоката і закохалася у Вайльда як у казкового принца. Одруження виявилося щасливим. Оскар майже не виходив з дому, а якщо зникав на кілька годин, посилав дружині листи і квіти. Гостям він показував Констанцію кожного місяця у нових сукнях і костюмах: грецькому, середньовічному, голландському, часів Директорії, давньовенеціанському та ін. Дружина народила Уайльдові двох синів - Сіріла і Вів'єна. Митець заробляв для сім'ї гроші, почав писати статті в журнал "Жіночий світ". Ніхто не міг зрівнятися з ним у рекомендаціях, як облаштувати й прикрасити житло, вибрати меблі, ювелірні вироби і парфуми.

2. Професор естетики

Закоханий у красу, Вайльд трагічно сприймав її зникнення із сучасного йому світу. Усе своє життя митець присвятив пошукам краси, яку він знаходив не лише в природі, але, насамперед, у речах: коштовностях, одязі, меблях, музичних інструментах тощо. Твори мистецтва для Вайльда були сповнені більшої глибини і більшого смислу, аніж витвори природи. Тому не дивно, що він добре знався на літературі, музиці, живописі.

Саме в цей час у англійському суспільстві стають модними молоді художники, котрі називають себе "Братство прерафаелітів". Найвідомішими митцями цього об'єднання вважаються Вільям Хол мент Хант, Джон Еверетт Міллес, Данте Габріель Россетті. Усі вони були юними (найстаршому з них - Вільяму Ханту - виповнився лише 21 рік), діяльні, піднесені, зачаровані красою. Учасники "Братства" писали безпосередньо з натури і у своїх творах наближалися до ідеалів мистецтва епохи Середньовіччя та Раннього Відродження до появи Рафаеля (прерафаеліти - "ті, хто перед Рафаелем"). Нове у мистецтві прерафаелітів було те, що вони прагнули розгадати таїну життя, глибини людського духу; вони звертались до яскравих сюжетних мотивів, до символічних образів. Прерафаеліти були пізніми романтиками, у творчості яких пізніше романтичне начало почало супроводжуватись декадентськими мотивами. Ця школа живопису проіснувала близько десяти років. (Демонстрація вчителем найвідоміших репродукцій прерафаелітів.)

Очолював "Братство" Данте Габріель Россетті (1828-1882), котрий був взірцем поєднання поетичної і художньої талановитості. Він володів усіма можливостями для створення чуттєво-предметної, живописної лірики. Вірші Д. Г. Россетті сповнені не лише музики, але й багатства кольорів і образів. Людина для митця - це вічна арена боротьби протилежних начал: чуттєвого і духовного. Культ Краси пронизує усю творчість Д. Г. Россетті та інших прерафаелітів.

Поклоніння Красі як найвищій цінності було досить поширеним явищем у європейській культурі ХІХ століття, зокрема у творчості Т. Готьє, Ж. де Нерваля, П. Бореля, пізніше - Ш. Бодлера та інших. Прекрасне вважалося єдиним гідним об'єктом для творчості. Цих митців об'єднував потяг до античності, єгипетської міфології, до прекрасного минулого в цілому. Ідеали високої культури не дозволяли представникам цієї течії (яка носила назву "чистого мистецтва", або "мистецтва для мистецтва") толерантно ставитися до суспільних вимог і законів, так званої "порядності". Вони бунтували проти одноманітної дійсності. Свій протест проти моралі вікторіанської доби, соціалістичних ідей і утилітаризму творчі люди цього часу виказували шокуючою поведінкою, дратівливим одягом, довгими зачісками тощо. Багато друзів та вчителів Вайльда підтримували ідеї та ідеали "мистецтва для мистецтва", тож не дивно, що юнак теж почав творити і жити за законами Істинної Краси.

Один з учасників "Братства прерафаелітів" - Едвард Берн-Джонс - разом з мистецтвознавцем Джоном Рескіним винайшли термін для своєї філософії Краси - естетизм (від грецького "чуттєвий", "здатний відчувати"). Джон Рескін, викладач Оксфордського університету, де навчався Вайльд, оспівував красу у всіх її проявах і навчав бачити її у квітах, коштовному камінні, зміні кольору неба тощо. Для нього краса була невід'ємною від правди, добра і справедливості. Рескін блискуче читав лекції з естетики, і студентська молодь його обожнювала. Задовго до початку лекцій зал був заповнений студентами, а також сторонніми, особливо жінками. Професора зустрічали оваціями. Високий, у синьому костюмі, спокійний, він повільно розкладав на кафедрі необхідні для лекції речі: монети, камені, малюнки. Потім починав говорити, спочатку читаючи з листа, поступово входячи до "риторичного екстазу". Присутні отримували знання про найвеличніших художників: Чимабуе, Джотто, Кверча, Гіберті, Боттічеллі. Рескін підносив віру в красу, яку він бачив скрізь - навіть у бруді. У "Лекціях про мистецтво" (1870) він казав про те, що мистецтво будь-якої країни є виразником її соціальних і політичних якостей, а також морального життя. У цьому і полягає сутність художньої правди.

Естетичні погляди Рескіна вилилися у п'ятитомне дослідження "Сучасні художники", а також у книги "Сім світильників розуму" і "Камені Венеції". У цих працях мистецтвознавець розкривав таїну людського життя через таїну еллінського духу. Творча сила художників, на думку дослідника, може змінити та прикрасити світ. У своєму листі до Джона Рескіна Вайльд пригадував: "...Для мене було величезним задоволенням знову зустрітися з вами: найдорожча згадка про мої оксфордські дні - це прогулянки та бесіди з вами. Від вас я навчився тільки доброго. Та хіба ж могло бути інакше? У вас є щось від пророка, щось від священика і щось від поета. Боги дарували вам таку красномовність, як нікому іншому; отож сказане вами доходить до нас із вогнем пристрасті, з магією музики, примушуючи глухого чути, а сліпого - бачити...".

Рескін розвивав думку про зв'язок естетичного і етичного начал у мистецтві та літературі. Він постійно звертав увагу на моральний зміст кожної сфери художньої діяльності. Рескін стверджував, що мистецтво може існувати і вдосконалюватись лише за умови певного рівня моральності. Звертаючись до мистецтва минулих століть, він прагнув внести до сучасного культурного життя уявлення про прекрасне, що було втрачене цивілізацією.

Рескін був живописцем у мистецтві слова. Він міг передати словами всі кольори природи. Стиль Рескіна-літературного критика вражає аналітичністю, точністю спостережень, багатством образів, красномовством. Високо цінував Рескіна Л. Толстой, зазначаючи, що мистецтво-знавець є "одним із найбільш чудових людей не тільки Англії і нашого часу, але і всіх країн і часів. Він є одним із тих рідкісних людей, який думає серцем... і тому думає і говорить те, що він сам бачить і відчуває і що будуть думати і говорити у майбутньому... Сила думки та її вираження у Рескіна є такими, що, не дивлячись на всю дружню опозицію, яку він зустрів і зустрічає, слава його починає встановлюватися і думки проникати у велику публіку. Чудові епіграфи з Рескіна все частіше з'являються в англійських книжках".

Володарем думок студентів Оксфордського університету був також і викладач Волтер Пейтер, "людина самітнього серця". Пейтер належав до проміжного покоління між Рескіним і Вайльдом. Він добре знав праці Платона і німецьку класичну філософію, подорожував Італією та цікавився мистецтвом Ренесансу. Книга Пейтера "Ренесанс" вплинула на естетичні погляди молодого Вайльда. Естетам імпонували думки викладача щодо сучасного розуміння загальної відносності і відкидання старих систем мислення. За словами Пейтера, лише мистецтво здатне відтворити вічність, зупинити нестримний лет часу. Лише миттєве, особистісне заключає у собі істину, яка посильна одному митцеві: "Мистецтво приходить з єдиною метою: прикрасити швидкоплинність життя". Пейтер рішуче відкидав етичну основу естетики. Вайльд став на його бік: "Ми, представники школи молодих, відійшли від вчення Рескіна... тому що в основі його естетичних суджень завжди лежить мораль... У наших очах закони мистецтва не збігаються із законами моралі".

Англійські естети, оперуючи ідеями Рескіна і Пейтера, намагалися відстоювати справжню красу, неповторну індивідуальність усього сущого, і заперечували стереотипність світу, бездушну механічність життя. Невдовзі Вайльд стає лідером англійських естетів. Здавалося, ніхто не був закоханий у красу більше за нього і ніхто так трагічно не переживав її втрату. Навколо імені Вайльда та його релігії - естетизму - завжди кружляв скандал, пов'язаний із запереченням принципу моральності як однієї з функцій мистецтва. На думку Вайльда, мистецтво не має жодної користі, бо воно вище за реальність та знаходиться поза добром і злом: "Мистецтво нічого не виявляє, окрім самого себе". Митця почали вважати аморальним.

Епатуючим викликом для сучасників Вайльда була його впевненість у тому, що мистецтво є первинним, що воно вище за життя. Так, герої "Людської комедії" Бальзака для нього були значнішими і цікавішими за реальних людей. Найбільшою трагедією у своєму житті Вайльд вважав смерть Люсьєна де Рюбампре ( "Втрачені ілюзії" Бальзака).

Те, що так шокувало оточуючих, було не лише позою естетства. Вайльд і справді був естетом, що схилявся перед красою. Він купував вишукані речі, меблі, картини, носив елегантний одяг і з благоговінням ставився до творів мистецтва. Вайльд добре знав класичні мови, читав швидко і багато. Серед його літературних авторитетів можна назвати Есхіла, Еврипіда, Софокла, Діккенса, Теккерея, Флобера, Достоєвського, Толстого, Вордсворда. На думку Вайльда, мистецтво могло б зблизити людей настільки, що їм не довелося б ніколи воювати одне проти одного. Він казав: "Ми не будемо вести війну проти Франції, тому що проза її досконала".

Свою теорію естетики Вайльд виклав у книзі "Задуми" (1891), зокрема у трактаті "Занепад мистецтва брехні", де у платонівській формі діалогу представлені різні погляди на природу мистецтва. Головна ідея твору - ствердження згубності для мистецтва тісного зв'язку з реальністю. Співрозмовники Сіріл та Вів'єн (імена синів Вайльда) захищають два протилежні погляди на роль і мету мистецтва. Сіріл відстоює традиційний погляд на мистецтво як дзеркало життя. Вів'єн у відповідь стверджує, що життя наслідує мистецтво. У трактаті відбиваються основні положення вайльдівського естетизму:

• велич і вічність мистецтва;
• самодостатність мистецтва;
• мистецтво вище за істину і мораль;
• замилування прекрасним;
• естетична увага до почуттів, вражень людини;
• зображення краси у всіх її проявах;
• проголошення насолоди як вищого сенсу існування;
• сила митця - у вмінні абстрагуватися від дійсності, оскільки зв'язок з нею руйнує мистецтво;
• життя митця саме по собі є мистецтвом.

Вайльд закликав розпізнавати мистецтво навколо себе і більше уваги приділяти естетиці, духовності повсякденного буття: "Мистецтво - це не іграшка і не примха, це неодмінна умова людського життя. Навчитися любити Природу найлегше за допомогою Мистецтва. Воно облагороджує будь-яку польову квітку. І хлопець, який бачить прекрасного летючого птаха, вирізьбленого з дерева або написаного на полотні, мабуть, не буде жбурляти традиційного каменя в живого птаха".

Тож недаремно Вайльд одержав титул "Професор естетики". Його спосіб життя наслідували, його судження про красу і мистецтво ставали гаслами для творчої молоді кінця ХІХ століття.

Занепад брехні Вайльд вважав головною вадою творів своїх сучасників. На його думку, творчість - це мистецтво брехні, що письменник і намагався довести у своїх художніх працях. Його твори - сповідь про любов до творчості, до мистецтва.

Перші художні спроби Вайльда були досить вдалими: за поезію "Равенна" (1878) він був удостоєний ньюдігайтської премії. У 1881 році виходить перша збірка віршів Вайльда "Поезії", головною темою яких було критичне ставлення до сучасної поету дійсності. Вірші були образними, барвистими, декоративними, з імпресіоністськими мотивами.

У 1887 році з'являються його перші прозові твори: "Злочин лорда Артура Севіла", "Взірцевий мільйонер", "Сфінкс без загадки", "Кентервільський привид". Вони дають уяву про об'єкти критики письменника і формування його творчого методу.

Вайльд починає писати і казкові оповідання, які були видані у збірках "Щасливий принц та інші казки" (1888) та "Гранатовий будиночок" (1891). Головна тема казок англійського митця - вірність дружбі та любові. Вайльдівський естетизм в казках сповнений моральності. Мотив жертовності є провідним у чарівних оповіданнях "Щасливий принц", "Соловей і троянда"; трагізм життя відчутний у казці "Зоряний хлопчик"; проблема людських взаємостосунків наявна у "Відданому друзі".

Пробує свої сили Вайльд і у драматургії, створюючи вишукані комедії "Віяло леді Уїндермір" (1892), "Жінка, не варта уваги" (1893), "Ідеальний чоловік" (1895), "Як важливо бути серйозним" (1899) та ін. У цих п'єсах розкриваються таємниці "салонного" життя, духовна атмосфера англійського суспільства. Комедії Вайльда - це естетична гра автора з читачами (глядачами), викликана дотепністю і парадоксальністю ситуацій. Французькою мовою, спеціально для відомої актриси Сари Бернар, він пише драму "Соломія" на біблійний сюжет. Єдиним кумиром для героїні є краса, яка існує поза поняттям моральності. П'єса була заборонена в Англії.

У передмові до уславленого роману "Портрет Доріана Грея" письменник викладає своєрідний маніфест естетизму. І хоча вихідні положення свідчать про надморальний зміст мистецтва, своїм твором Вайльд стверджує зворотне. Фізична краса Доріана Грея не може бути сильнішою і важливішою за потворний портрет-совість.

Останні твори митця - "Балада Редінгської в'язниці" (1898) і сповідь "De Profundis" (вийшла посмертно) - це думки про істину в мистецтві, справедливість, Божий суд. "Боги щедро обдарували мене, - напише Вайльд у своїй останній книзі, - у мене був високий дар, славне ім'я, гідне положення у суспільстві, блискучий, зухвалий розум; я зробив мистецтво філософією, а філософію - мистецтвом; змінював свідомість людей і всі кольори світу; що б я не казав, що б не робив, - усе дивувало людей, я взяв драму - найбільш безособову з форм, відомих у мистецтві, і перетворив її у такий же глибоко особистий спосіб вираження, як ліричний вірш, я водночас розширив сферу дії драми і збагатив її новим тлумаченням; усе, до чого б я не торкався, - чи то драма, роман, вірші або вірші у прозі, дотепний чи фантастичний діалог, - усе освітлювалося невідомою до тих пір красою... я пробудив уяву мого століття так, що воно мене оточило міфами і легендами; усі філософські системи я зумів втілити у одній фразі й усе суще - у епіграмі".

Життя виявилося сильнішим за мистецтво у долі Вайльда, та він був і досі залишається провідною фігурою англійського естетизму, співцем краси - "однієї з великих істин світу, як сонячне світло, як весняна пора".

3. Принц Парадокс

Одного зі своїх героїв - Генрі Воттона ("Портрет Доріана Грея") - Вайльд наділив одним із власних талантів: здатністю створювати парадокси. Парадокс наближений до афоризму, де в стислій формі виражається якась оригінальна думка, часто з метою викриття хибного змісту загальноприйнятих понять. У англійській літературі майстрами парадоксу вважаються О. Вайльд і Б. Шоу, у французькій - А. Франс. Парадоксальність мислення є своєрідним розумовим гедонізмом, коли митець отримує насолоду від гострої гри думок. Вайльд казав про себе: "Я народжений для антиномій і винятків". Ось деякі з його перлів: "Я люблю сцену: на ній усе набагато правдивіше за життя"; "Мене цікавить лише те, що мене зовсім не стосується"; "Коли люди погоджуються зі мною, я бачу, що я неправий"; "Я можу повірити лише неймовірному"...

З приводу цих парадоксів М. Горький зазначав у своєму листі до К. Чуковського, відомого поета і чудового біографа Вайльда: "Ви безперечно маєте рацію, коли говорите, що парадокси Вайльда - "загальні місця навиворіт", але - чи не допускаєте ви за цим бажанням вивернути навиворіт всі "загальні місця" більш чи менш свідомого бажання насолити містрис Гренді, похитнути англійський пуританізм? Мені здається, що такі явища, як Вайльд і Б. Шоу, надто несподівані для Англії кінця ХІХ століття, і в той же час вони - цілком природні, - англійське лицемірство - найкраще організоване лицемірство, і вважаю, що парадокс в царині моралі - цілком законна зброя боротьби проти пуританізму".

Шокуюча поведінка Вайльда, його звички, смаки видавали у ньому справжнього англійського денді. Для митця такий спосіб життя означав гармонію душі, свободу від стереотипів, творчий імпульс. Вайльд зачаровував кожного, кому хотів сподобатись. Йому імпонувала дружба і повага міністрів, лордів, герцогинь. Йому подобались їхні похвали, улесливі слова, гарячі потиски рук. Він не уявляв свого життя поза цим колом, хоч і помічав зверхність, нещирість, схильність до пліток "салонних" відвідувачів.

Часто вранці, коли Вайльд тільки-но встигав прийняти ванну з фризом із оніксу, до нього приходив брат Віллі з проханням підкинути цікаві думки. Віллі працював журналістом, і нові факти, вислови, судження йому були потрібні завжди. Оскар, викурюючи одну за одною східні цигарки, надиктовував братові політичні статті, забавні світські історії, анекдоти тощо. За один такий ранок Віллі інколи запасався матеріалом на кілька тижнів уперед.

Після того, як комедії Вайльда були поставлені на сцені, він практично перестав писати. Тепер він творив усно. Його фрази передавалися з уст в уста, заучувались та переписувались письменниками-початківцями. Слово Вайльда було точним, барвистим, глибоким. "Шлях парадоксів - шлях істини", - стверджував він. Вайльд був майстром діалектики. Банальності, затерті вислови, відомі прислів'я він раптом освітлював, неначе блискавкою, новими, незвичними істинами, як-от: "Пунктуальність - крадій часу"; "Єдиний спосіб звільнитися від спокуси - піддатись їй"; "Душа народжується старою, але стає дедалі більш юною" та ін. Цей "Принц Парадокс" не мав собі рівних у бесідах, за що його прозвали також і "Шахерезадою салонів". Його вражаюча пам'ять дозволяла вільно оперувати у розмовах знаннями про мистецтво, дорогоцінні камені, про вина, вишукані страви, тютюн, про величних історичних діячів та маловідомі події, про сади готики, мармур музеїв тощо. Про митця казали: "Якщо коли-небудь існувала людина, що говорила, як боги, то це Оскар Вайльд". У англійському суспільстві того часу він був єдиним і незрівнянним носієм живого слова, котрий полонив такі уми і таланти, як Шоу, Жід, Реньє, Баррес, Бурже.

Хоча твори Вайльда у всій повноті не відбивають його мистецтва парадоксів, та все ж не можна не помітити, як неординарно, саркастично і водночас точно він мислить. У художній творчості Вайльда парадокс нерідко виступає самоціллю. Несподівані порівняння письменника неначе розривають логічні зв'язки, і тільки-но читач починає розуміти це, на нього виливається новий потік вивернутих навпаки ідей. У його творах не Нарцис милується своїм відображенням у річці, а навпаки, річка не може відвести погляду від юнака; закоханому Рибалці не потрібна його душа; Кентервільського привида залякали маленькі діти... Парадокс лежить у самому ядрі сюжету вайльдівських оповідань. Парадоксальні висловлювання присутні у мові головних і другорядних персонажів його творів. Парадоксальний спосіб мислення письменника робить його творчість унікальною та незрівнянною, такою, яку не можна копіювати.

4. Король Життя

Він узяв від життя усе, що тільки можна було взяти: славу, друзів, кохану дружину і дітей, художній талант, шанувальників, вишуканий дім... Вайльд був людиною, якою в Англії більше усього цікавилися і яку більше усього ненавиділи. Він обожнював самого себе. Період свого життя вважав знаменним часом в історії людства. Вайльд був взірцем і законодавцем примх аристократів. У жодному з палаців не вважали вечір, проведений з ним, приниженням для старовинних гербів. Сам принц Уельський (майбутній Едуард VII), котрий був ви-знаним королем моди, не один раз ходив у Опері під руку з Вайльдом. Митця називали King of Life - Королем Життя, і він по праву заслужив цей "титул".

Вайльд знав собі ціну. Коли американський видавець запропонував йому п'ять тисяч доларів за роман у тисячу слів, письменник відмовився, бо, за його висловленням, "у англійській мові немає 100 тисяч слів". Одна газета надіслала йому анкету з проханням назвати десять кращих книг. Вайльд відповів: "Не можу їх назвати, сам іще не написав стільки". Та хоча він багато разів твердив, що моральні принципи не керують ним, багато сучасників згадували Вайльда як чуйну, здатну до співчуття людину. Він нікому ніколи не заздрив, і взагалі був приємною, привабливою особистістю. Звичайно, милосердя не було головною рисою його вдачі, але немає жодних підстав вважати його "самозакоханим маніяком", що догоджає лише власному "я". Ніхто краще за Вайльда не міг заспокоїти людину, у котрої померли її близькі.

Успіхи Вайльда у прозі та драматургії, а головне у красномовстві - викликали чисельні вибухи заздрощів і ненависті. (Демонструючи карикатури на митця, учитель має зазначити, що жодну карикатуру на Вайльда не можна названа дружнім шаржем.) У його графічні портрети художники додавали занадто багато злості і гніву. Письменника обливали брудом карикатуристи різних шкіл і напрямів.

Найбільш поширена школа у англійській графічній сатирі склалася навколо часопису "Панч". Художники журналу блискуче володіли технікою малюнка чорною фарбою. Карикатурист Жорж Дюмор'є не пошкодував чорного кольору на відтворення атмосфери, що панувала у прерафаелітських салонах. З допомогою гротескових виражальних засобів він висміював костюми і зачіски, міміку і жестикуляцію постійних відвідувачів салону.

Карикатурист Лінлі Сембурн із пристрастю захоплювався суспільно-політичною тематикою. Обличчя Вайльда він зобразив усередині величезного соняшника, що стояв у естетській вазі на столі.

У поведінці Вайльда траплялись епізоди, до яких шаржисти зверталися знов і знов. Одного разу митець вийшов на сцену з цигаркою у руках, яка ще диміла. Невдовзі Бернард Картридж створив сатиричний малюнок, де зобразив Вайльда з цигаркою. А потім послідовники Картриджа мотив куріння на сцені довели до абсурду (при цьому вони не брали до уваги той факт, як захоплено приймала письменника аудиторія, які блискучі думки про мистецтво і культуру він промовляв).

Уїдливе перо Макса Бірбома не милувало нікого з талановитих митців. Вайльда незмінно малювали пихатим товстуном з пухлими губами.

На жаль, занадто багато талановитих майстрів графіки, портретистів та ілюстраторів залишились непримиренними до квітки у петельці письменника, цигарки у його руці, любові Вайльда до красивого драпірування та інших речей.

У книзі Вайльда "De profundis" є цікавий уривок:"Пам'ятаю, як в Оксфорді у рік мого випуску, на прогулянці по вузьких, засиджених птахами алеях на околиці коледжу Магдалини я сказав одному зі своїх друзів, що хотів би поїсти плодів з усіх дерев, які ростуть у садку цього світу, і що з цим бажанням я вирушаю в світ. Саме так я вирушив, і саме так я жив. Єдина моя помилка була в тому, що я обмежувався лише тими деревами, що росли в пещеній сонцем частині саду, і тримався поодаль від другої частини з її тінню та мороком. Невдача, ганьба, жебрацтво, смуток, страждання, навіть сльози, брудні слова, що зриваються у хвилини горя, важка путь каяття, осудлива совість, караюче самоприниження, горе, яке посипає голову попелом, душевна мука, яка одягнена в мішковину і живиться жовчю, - всього того я цурався... Але й надалі так жити було б неправильно, бо таке життя обмежувало мене. Я мусив піти далі, адже й інша частина саду приберігала для мене свої таємниці". Спробуємо пройти слідом за Вайльдом у цю іншу, темну частину саду його життя.

У 1895 році над письменником розпочався судовий процес, який викликав великий резонанс у суспільстві. Вайльда було звинувачено у "аморальній" поведінці, яка заважала порядним, пристойним людям почуватися комфортно у його присутності.Знайшлося багато свідків антисуспільного, аморального життя Вайльда, які виступили в суді. Письменника допитував його колишній однокласник із дублінського коледжу Карсон. Декілька засідань було присвячено дискусії про моральність мистецтва. Головним пунктом звинувачення були взаємини Вайльда з молодим красенем Альфредом Дугласом, до якого митець писав численні листи і сонети. Свідками на суді виступили підкуплені батьком Дугласа авантюристи Вуд, Кліборн і Аткінс. Промова Аткінса була такою нахабною, що суддя звелів вивести його із залу. Звісно, Вайльд, який обожнював еллінське мистецтво, любив оточувати себе молодими красивими юнаками, що ловили кожне його слово. Але письменник не міг зрозуміти, чому суспільство відмовлялося повірити у його чисті, піднесені почуття дружби й батьківської любові до Альфреда.

Кілька судових засідань Вайльд перетворив на фарс, але думка судді й присяжних була не на його користь. На останніх засіданнях митець сидів мовчазний і не сказав жодного слова на свій захист. Друзі пропонували йому втекти з Англії, але він відмовився. Вирок шокував Вайльда і потішив його ворогів: два роки ув'язнення і виправних робіт. Йому навіть не надали права сказати останнє слово. "Я сам занапастив себе", - визнав митець.

Елегантний одяг англійського денді було замінено на тюремний сірий костюм. Від неякісної їжі й смороду у камері Вайльда постійно нудило. Лише голод примушував його, людину витонченого смаку, їсти те, що приносили. Він виконував найбруднішу й найважчу роботу: м'яв клоччя і шив мішки. Ніхто його тепер не називав "Оскар". "Ув'язнений С 33" - таким тепер було його ім'я. Пізніше він зізнався: "У моєму житті було два великих поворотних пункти - Оксфорд і в'язниця".

Цікавим прикладом зображення Вайльда є малюнок Франса Мазереля до "Балади Редінгської в'язниці". Хоча у "Баладі" багато автобіографічного, проте її героєм все ж таки виступає не сам поет. Мазерель дарує персонажу своїх малюнків саме той тюремний номер, під яким перебував у неволі Вайльд ("С 33"). Відбулось ототожнення автора з героєм.

У той же час англійське суспільство вирішило назавжди позбутися усього, що було пов'язано з "Королем Життя": із міських бібліотек і книжкових магазинів вилучалися та спалювалися його книжки, у театрах забороняли ставити його п'єси. Домашню бібліотеку Вайльда розтягнув і розгромив натовп укупі із судовими виконавцями, котрі налетіли описувати майно Вайльда, бо він неспроможний був оплатити судові видатки й внести грошову заставу за своє звільнення з-під варти. А книжок у тій бібліотеці було кілька тисяч. Сини Вайльда були вимушені полишити навчання. "Ув'язнений С 33" прекрасно усе розумів і писав у листі від 1 квітня 1897 року до друга Роберта Росса: "У день звільнення я лише з однієї в'язниці перейду до іншої, й бувають хвилини, коли весь світ уявляється мені камерою, не просторішою за мою й не менш жахливою".

З редактором "Дейлі Кронікл" Вайльд ділився особистим досвідом перебування у англійській в'язниці. За спостереженнями митця, у в'язницях є узаконеними три види тортур: голод, безсоння й хвороба. Їжа для ув'язнених, як правило, препоганої якості й не у достатній кількості; через погане харчування у в'язнів постійні розлади шлунка. Вентиляція у камерах практично відсутня, й повітря, яким дихають люди, настільки несвіже і нездорове, що наглядачі не можуть утриматись від нудоти. Дощаті ліжка  викликають тільки безсоння. Ув'язненим дозволяють писати лише чотири короткі листи на рік: "Цього замало, щоб залишались живими людські прихильності, які одні й роблять душу чутливою до прекрасних і добрих впливів, здатних відродити зламане життя".

За шість місяців до закінчення строку ув'язнення Вайльда звільнили від фізичної праці й призначили бібліотекарем. Тепер у нього було досить вільного часу, аби переоцінити прожите. Усе змінилося у його свідомості, і на перший план вийшли вже не насолода, а аскеза, не виклик, а смиренне сприйняття усього, що пошле доля, замість радості - страждання, замість краси - любов...

Настав день звільнення. У листі до Вілла Ротенстайна від 9 червня 1897 року читаємо: "Я впевнений, дорогий Вілл, Ви зрадієте, коли дізнаєтесь про те, що я вийшов із в'язниці людиною зовсім не озлобленою і не спустошеною".

Англійське суспільство не прийняло Вайльда. Підданий остракізму, відірваний від власних дітей, він був змушений оселитися в маленькому містечку у Франції під іменем Себастьян Мельмот. Митець важко переживав своє становище: "Залишилось мені одне місце - цвинтар. Я ходжу туди і дивлюся на той цинковий стіл, який уже готовий для мене. Ну, що ж! У мене було дивовижне життя, яке, на мою думку, усе позаду".

Вайльдові не вистачило сили духу витримати тимчасову ізоляцію. Він, тонкий знавець людської психології, не здогадався, що суспільна думка - мінлива і не може постійно бути жорстокою до нього. Років через 5-10 повернулися б і минула слава, і шанувальники, і дружина, і успіх. Не дочекався... Зламаний хворобою, не маючи жаги до життя, позбавлений грошей і підтримки друзів, Вайльд помер у Парижі 30 листопада 1900 року. За його труною йшли дві-три особи. У 1909 році прах письменника було перенесено з бідного паризького кладовища на кладовище Пер-Ляшез, де поховані такі відомі французи, як Бізе, Бальзак, Мюссе, Шопен та ін.

Запитання для підсумкової бесіди

• Які факти з біографії Вайльда вам найбільше запам'яталися?
• Чому поведінку митця у суспільстві називали "аморальною"?
• Поясніть "титули", якими наділили Вайльда його сучасники: "апостол гедонії і фантазії", "Принц Парадокс", "Шахерезада салонів", "професор естетики", "Король Життя".
• Назвіть учителів Вайльда-митця?
• Чому письменник сповідував культ Краси?
• Назвіть головні пункти естетичної програми Вайльда. З якими ви погоджуєтесь, а які заперечуєте?
• Як ви розумієте слова А. Жіда про Вайльда: "Він узяв собі за правило шукати насолоду, як праведники прагнуть творити добро"?

Автор: О. І. Скобельська