Мене війна веде все далі

Обладнання: портрет О. Гончара у вишитому рушнику, репродукції фотографій, декорації для сценок, костюми для учасників монтажу, куточок письменника (журнальний столик, на ньому фото О. Гончара часів війни, книги "Прапороносці" та "Фронтові поезії"), мелодії пісень воєнних років, відеокасета "Згадуючи Олеся Гончара".

Звучить мелодія пісні "Священная война".

Перший юнак.

Скрегоче залізом округа,
Смертю повітря хурчить.
Я знаю той ступінь напруги,
Коли вже ніщо не страшить.
Святе божевілля атаки
В тобі поглинає все.
Через яри та байраки
Незнавана сила несе.
Немає ні рідних, ні любих,
Нема ні жалю, ні тривог.
Байдужим стаєш до згуби,
Могутнім стаєш, як бог.

Перша дівчина. Ці рядки написані 24-річним бійцем Олесем Гончаром. Таких атак було чимало в його фронтовому житті, бо йому, добровольцю студентського батальйону, довелося пройти через усі пекельні кола війни - від першого до останнього. Вогонь і перемога, оточення й два поранення, три медалі "За відвагу", орден Слави, орден Червоної Зірки.

Демонструється фото О. Гончара воєнних років.

Другий юнак

Сніги! Не сніги, а ріллі,
Наорані смертю за мить.
І хлопець - одне вугілля -
Біля танка свого лежить.
Руку підняв до неба,
Крик занімів на вустах,
Бо жити б йому ще треба
В незайманих десь містах.
Ще б чути довкола себе
Той гомін прекрасних міст
Бунутючи, зняв до неба
Чорний кулак танкіст.

Третій юнак

І руки його обгорілі
Не хочуть такого кінця!
І зуби аж сяють білі
На спаленій масці лиця!
Бо то ж недомріяна мрія,
То ж вірність його комусь -
Напис на танку біліє:
"Жди -я вернусь!"

На фоні мелодії пісні "Где же вы теперь, друзья-однополчане?".

Четвертий юнак

Мене війна веде все далі
Просторами чужих земель.
Де й наші птиці не літали,
Іду, мов давній менестрель.
Я вірю в пісню, як в молитву,
І смерть, здається, на війні
Щадить мене в найтяжчих битвах
За... недоспівані пісні.
Коли при спалахах заграви
Вночі, ввірвавшися у дзот,
Я дістаю із-за халяви
З піснями вільними блокнот.
І на трофейному папері
Лягає туга і печаль, -
Я наче відкриваю двері
У рідний дім, у рідну даль...

Друга дівчина. Олесь сидів біля міномета, обійнявши чорну його трубу правою рукою, і, примруживши карі очі, тихий, замислений, тихо говорив:

Боєць

Темніють доти
Чужі навпроти -
Нічого більш нема.
А там десь, дома,
Весна знайома
Зелені руки підійма.

Третя дівчина. Мінометники, надзвичайно строгі й навіть урочисті, слухали, затамувавши подих... Олесь усе читав. Він читав і годину, і другу, а солдати слухали й дивувались, як це можна було звичайними словами виповісти те, що було в кожного на серці, і про що, виявляється, могло розказати одне лиш людське серце...

Звучить мелодія фронтової пісні "На базымянной высоте", на її фоні дочитується вірш.

Четвертий юнак.

І, як сновиддя золоте,
Мені тоді снується
Про давнє і дзвінке!
Про те, що плаче і сміється...
Наказ: "Вперед!" - Я знов ховаю
Окопну лірику свою.
І в повен зріст - до того краю,
Де знову бути нам в бою.

Олесь Гончар. Якщо лишуся живим, розповім про вас...

Виставляється фото "Гончар з фронтовими товаришами".

Четверта дівчина. "Про вас" - то про своїх друзів, побратимів, з ким судилося Олесеві ділити важку солдатську долю. Після війни він виконав свою обіцянку: роман "Прапороносці" був написаний.

Олесь Гончар. Думка про створення цієї книги вперше загородилася в Празі, в бурхливім травні 1945 року. Після грандіозних боїв... виникла книга, котру маєте перед собою.

Перша дівчина. Роман "Прапороносці" був відзначений Сталінською премією (після "культу особистості" соромливо перейменовану в Державну премію СРСР), відзначений двічі: за "Альпи" і "Голубий Дунай" - 1947 року та за "Злату Прагу" - 1948 року.

Друга дівчина. Українською мовою було понад тридцяти п'яти видань роману, російською мовою - сорок п'ять видань. Він видавався також у Білорусі, Литві, Азербайджані, Грузії, Естонії, Латвії, Молдові, Туркменистані, Чувашії...

Третя дівчина. Понад п'ятдесяти разів трилогія "Прапороносці" виходила також мовами інших народів світу: сім разів роман видавався в Угорщині, п'ять разів - у Болгарії, по три рази - в Румунії, Польщі. Югославії, шість разів - у Німеччині, вісім видань у Китаї, а також у Кореї, Монголії, В'єтнамі, Албанії, Англії.

На фоні мелодії пісні "Темная ночь".

Перший юнак

Здрастуй, мій сонячний раю,
Ти снишся мені і тут,
Серцем щодня я літаю
До тебе за бистрий Прут.
Як пишуть листи солдати,
Тужливо стає мені.
Кому ж мені написати,
Якій догукнути рідні?

Другий юнак

Той - мамі, а той - дружині,
Той сестрам, а той - братам.
А я напишу - Україні!
Сонцю її і степам.
Сивим як згадки могилам,
Що тонуть в імлі голубій,
Шляхам, окутаним пилом,
Якими пішли ми в бій.

Третій юнак

Бачу далекі вершини
В тумани повитих Карпат.
Може, моя то Вкраїна
Біліє черідкою хат?
Слово, в бою огрубіле,
У тому краю забрини,
Де вишні в убранні білім
Мене виглядають з війни.

Перша дівчина. Перечитавши свої фронтові поезії та досить скромно їх оцінюючи, автор однак уважає, що ці давні, подеколи може й кострубаті рядки - як не дивно - зберегли й через десятки літ своє первісне емоційне навантаження, внутрішню щирість, отже, мають право на зустріч із читачем.

Друга дівчина. "Поетичний пунктир походу" - так було колись названо твори цього фронтового циклу, здається, й сьогодні з таким визначенням можна погодитись. Людина, як відомо, перебувала на фронті в умовах виняткових, до краю суворих, обставини складалися таким чином, що навіть натурам з художніми нахилами дуже рідко випадала можливість для творчого самовияву. А душа прагнула виповісти свої почуття, відгукнутись на довколишнє, хоча б нашвидкуруч зафіксувати - для себе, для друзів - своє пережите.

Перший юнак. Ось так це й народжувалось. Яскраві згустки юнацьких вражень тут знайде читач, замальовки інтимних настроїв, душевних ста-нів одного з учасників походу.

"Конспекти почуттів" - ще й так мовилось про ці віршовані мініатюри. Той, хто читав "Прапороносці", певне, помітить, що "Фронтові поезії" автора уже несли в собі зародки, ембріони тих образів, які згодом дістають свій розвиток у трилогії. Мріялось тоді авторові, що ця книжка в нього буде першою, а вийшла вона друком - через сорок років.

Отже, ще один голос звідти, з далекого...

Олесь Гончар. Ті, за чиїми плечима фронти, безмірні далечі визвольного походу, сподіваюсь, знайдуть у цих юнацьких довірливих записах щось близьке своєму серцю; а, можливо, доторкнуться ці рядки й до душ тих, кому випала інша доля, хто виростав і формувався вже по цей бік золотого екватора Перемоги...

На фоні мелодії "Синий платочек".

Другий юнак

Без краю топкі болота,
Без краю пагубні озерця.
Перед очима встала та,
Що лицар звав би: дама серця.
Не у сталевім сяйві лат,
Як рицарі століть далеких,
Іде із лайкою солдат,
Розхристаний, до небезпеки.
І тільки вірність в серці чистім,
Як давні рицарі, несем
В непроходимості багнисті
По трасах, мощених вогнем.

Брянський. ...І найвища, по-моєму, краса, це краса вірності. І хай би довелось мені ще бути на фронті двадцять, тридцять років... Бути ще сім раз пораненим... Посивіти, постаріти, а я все залишався б їй вірним.

Сагайда (підсідаючи до казанка). Знову краса вірності. Ти віриш у казку, Юрко! Затявся отак і віриш, а коли розібратися, то ти вже забув, яка вона й була насправді... Подумати: третій рік ні листа, ні фотографії!

Брянський (задумливо). Так, третій рік. Вона училась зі мною на фізматі. (До Черниша.) Уяви собі, Женю, - три роки ми з нею сиділи поруч, на одній лаві. Ми вже так знали одне одного, що навіть думки вгадували безпомилково. Власне, у нас було не дві, а одна думка, поділена на двох. Я міг би кожен її погляд перекласти на мову і записати з точністю до єдиного слова. У нас не було мого і твого. У нас було тільки наше. І ми знали, що так буде все життя... Через місяць після початку війни мене вже поранило. Я лікувався в госпіталі під Смоленськом, і Шура тоді мені написала. Але незабаром німці захопили Мінськ. Нас повезли далі на Схід. А вона? Вона... Нічого не знаю. Пам'ятаю тільки її останні слова: "Коли тебе не буде, Юрасю, я ні з ким не зможу... До самої смерті буду сама!"

Сагайда. І ти віриш?

Брянський. Вірю. Вірю, бо знаю, що це не може бути інакше. Це не самовпевненість. Звичайно, вона може зустріти красивішого за мене, розумнішого і ще мало чого... Але я глибоко переконаний, що... серця... саме такого серця не зустріне. Бо немає на світі двох абсолютно однакових сердець. А Щура любила саме таке, як моє... Тисячами різних граней світиться кожне людське серце. І от тільки в нас, між нами, ці тисячі граней усі, до останньої, світилися..., однаково, вірніше - гармонійно, співзвучно. Я теж до неї бачив багатьох дівчат, навіть красивіших за неї, навіть справжніх красунь, але жодна з них не була схожа на неї, не могла зрівнятися з нею. Не тому, звичайно, що вона найкраща в світі, ні, я не ідеаліст. Але саме таку, не інакшу, не гіршу і не кращу, я тільки й можу любити, і для мене в цьому розумінні вона найкраща в світі. Тому я так вірю і собі, і їй...

І я радий, що вродився таким... єдинолюбцем - чи є таке слово? Як нема, то хай буде, бо саме це єдинолюбство робить мене багатим і сильним. Я відчуваю себе завжди багатим і сильним. От чому я й говорю, що найвища краса - це краса вірності. Люди, які накидаються на все, які розмінюють свої почуття направо й наліво, по-моєму, кінець-кінцем мусять відчувати себе злидарями.

Сагайда. Все це ти вимріяв собі по окопах, друже. Хай навіть була вона такою, але звідки ти знаєш, якою вона стала тепер? Три роки, три таких роки! Все летіло шкереберть, все на очах мінялося. І тільки твоя любов ні? Ха-ха... Грані, гармонія сердець... Бачив я, чим кінчалися ці гармонії!

Брянський. Ти маєш на увазі себе?

Сагайда. Хоч би й себе... а інші? А сам ти зараз хіба той, що був? Ти продовжуєш її любити просто... з своєї рицарської впертості. Дама серця! Вічна! Незмінна! Ех, друже, друже... Ти й сам не помічаєш, що любиш уже не так її, Шуру Ясногорську, як своє студентське минуле, свою молодість. Хай чудову, але все-таки - казку!

Черниш. Отже, виходить, ти ідеаліст?

Брянський. В цьому - можливо.

Сагайда. А якщо і вона тебе ще кохає, то теж лише уявного, теж казку. Фантазує дівчина, обточуючи нам міни десь на Уралі чи за Уралом... Яким тебе задумає, таким ти їй і приснишся. А насправді? Адже ти теж став тепер не такий, яким вона тебе знала до війни і яким саме й кохала. Ну хай ти, як інші, романів по госпіталях не крутив. Прапор свого кохання тримав високо, але... що не кажи, Юрію, а ти теж загрубів на фронті, осолдафонився... Невже станеш заперечувати?

Брянський. Можливо, до певної міри, Володько, ти й маєш рацію. Може, в серці нема тої вразливості, тої ніжності, що була... Скільки нових звичок, скільки грубих, жорстоких пристрастей пустили в ньому коріння... Багато що зійшло з кров'ю, згоріло в серці за ці роки... А може, і не згоріло? Може, випалене вогнем, воно тільки загартувалось та стало від того ще міцнішим?

Черниш. Я певен, що якби матері побачили, якими стають їхні сини на війні, вони не впізнали б нас... вони й не уявляють собі, що тут робиться з людиною, яку складну, яку страшну еволюцію встигає вона пройти... Повністю цього не збагнути нікому, хто сам не був тут, а знає війну тільки з фільмів та розповідей, хай навіть найправдивіших... Щоб це збагнути, це треба пережити.

Демонструється відеоуривок із спогадів про Олеся Гончара; по його закінченні звучить мелодія пісні "Десятый наш десантный батальон".

Третій юнак

Опалений полум'ям бою,
В диму покоптілий гіркім,
Гордись, піхотинцю, собою,
Солдатським званням своїм.
Гордися, що в бурю й негоду
Женеш ти прокляту орду,
Що спиш у тяжких походах
Кілька хвилин на ходу.

Четвертий юнак

Що гори землі скопала
Твоя лопатка мала.
Що втома тебе валяла,
А повалить не могла.
Що в чорній окопній постелі
Ніч обійма глуха.
Що, змокши, твоя шинеля
Так на тобі висиха.

Третя дівчина.

Що біль поразок і горе
Найперше на себе поймав.
Гордись, що в найтяжчу пору
Надію в серці мав.
Що й чорту було б не під силу, -
Усе ти витримать зміг.
Ти пекла пройшов горнило
І все-таки - переміг!

На фоні мелодії пісні "Победа".

Друга дівчина. Рота за ротою проходить полк, гримить і дзвонить по  празькому бруку. Ряди вже заповнено, уже по них й видно, чого коштували полкові плацдарм і долина Червоних Маків, Альпи і тисяча інших боїв. Проходить й він, затамувавши в собі свої великі болі і радощі, несучи в собі непохитні свої присяги і мрії.

Третя дівчина. Рядовий і звичайний, схожий на силу-силенну полків, що проходять тут у цей день.

Перший юнак. Монолітною зімкнутою колоною, при розгорнутім прапорі, Обличчям до сонця...

Боєць. Таким пройде він через усю Прагу, на льоту залишаючи по стінах чеської столиці свої славетні указки. Таким вилетить він за місто, у золоту імлу далеких, незнайомих доріг.

Другий юнак. Випробуваний всім.

Третій юнак. Готовий до всього.

Перший юнак

Я завтра їду в Україну,
Яку покинув так давно.
Цілую, ставши на коліна,
Своє полкове знамено.

Другий юнак

Дивлюсь на нього я востаннє
У нез'ясованій журбі.
Всю кров мою, мої скитання
Воно зібрало у собі.

Четверта дівчина

Мій стяг! Моя червона птице,
Усе з тобою ожива.
Вже бачу: хмарою куриться
Шляхів нестямних курява.

Третій юнак

Вже бачу: стоїмо по груди
В траншеях в крижаній воді.
Ані хвороби, ні простуди,
Ні сталь - не брали нас тоді.

Перша дівчина

Звитягу нашу, наші болі,
Загиблих друзів імена
Читаю на шовковім полі
Свого ясного знамена.

Олесь Гончар

Прощай, мій стяг, і не тьмарися:
На багрянім твоїм крилі
У дзвоні, в зойках пронеслися
Моїх поривів кораблі.

Автор: Л. Фурсова