Урок-пам'ять "Муза болю, сумління і гнiвy"
Портрет Є.Маланюка, збірки його творів, спогади про письменника, ілюстрації, зроблені учнями до творів поета.
На початку звучить пісня «На Україну повернусь» (слова С.Галябарда, музика О.Гавриш) у виконанні І.Бобула. Дійство супроводжує музика М.Скорика «Мелодія», «Пори року» Вівальді, к
озацький марш.Вчитель. Так думав старшина армії Української Народної Республіки у ті далекі трагічні дні 1920-го, коли разом із тисячами собі подібних змушений був покидати рідну землю після того, як більшовизм остаточно підім'яв спроби утвердити Українську незалежну державу. Та мить трагічного - на все життя - прощання з Україною запеклася згустком болю поетових віршів, що народжувалися з великої любові до рідної землі і ще з більшого страждання від розлуки з нею.
1 учень. Не забути тих днів ніколи:
Залишали останній шмат.
Гуркотіли й лякались кола
Під утомлений грім гармат.
Налітали зловісні птахи,
Доганяли сумний похід,
А потяг ридав: На Захід ... На Захід ... На Захід ...
І услід - реготався Схід.
Роззявляв закривавлену пащу.
П'яний подих нудив, як смерть.
Де ж знайти нам за тебе кращу
Серцем, повним Тобою вщерть?
Ведуча. Чи передчував ти, двадцятивосьмирічний юначе, що це - лише початок довгого і важкого твого шляху?.. Шляху проти течій.
2 учень. Завжди напружено, бо завжди - проти течій,
Завжди заслуханий: музика, самота.
Так, без шляху, без батька, без предтечі.
Так - навпростець - де спалює мета ...
Ведучий. А далі майже піввіку: ще більше наруги - бо течії робилися сильнішими, ще більшого бездоріжжя - бо терени ставали взагалі неходженими, ще більшої самотності - бо він був максималістом, якого не влаштовувало ні московське залізне ярмо на шиї України, ні українське безхребетне хуторянство. Отож, на жаль, часто бував поет на чужині чужим не лише для чужих ...
Ведуча. Поетові не могли простити ні в Україні, ні на чужині того залізного тону, з яким говорив він про "волю державну", його різких висловлювань на адресу "лапотної" Росії і не менш болючого шмагання земляків, свого рабського "проклятого краю" - Степової Еллади:
3 учень. Лежиш, розпусто, на розпутті,
Не знати - мертва чи жива.
Де ж ті байки про пута куті
Та інші жалісні слова?
Хто ґвалтував тебе? Безсила,
Безвладна, п'яна і німа.
Неплодну плоть, убоге тіло
Давала кожному сама.
Мізерія чужих історій
Та сльози п'яних кобзарів-
Всією тучністю просторів
Повія ханів і царів.
Під сонні пестощі султана
Впивала царгородський чар,
Це ж ти - попівна Роксоляна,
Байстрюча мати яничар.
Чаплінському - ясир кохання -
Це ти, безславна і лиха,
В Богдановій ятрилась рані
Вогнем образи і гріха.
Стрибати в гречку - тільки й щастя,
Щоб в корчах зради завмирать -
Це ти, пусте, неплодне трясця,
Ти Пріська гетьмана Петра.
Звідсіль черкаська твоя шатость
І рабська кров твоя звідсіль,
І діти, мов дурні курчата,
І сліз - пісні, й бандури - біль.
І та розслабленість ледача
І серця, й розуму, і рук,
Безсила насолода плачу
Безсоромно плебейських мук ...
Невже калюжою Росії
Замре твоя широчина?
... А над степами вітер віє,
А в небі гуркотить весна.
А степ гарматами пооран,
Тремтить від крові і кісток,
Та про бої віщує ворон,
Червлен тримаючи шматок.
Повстань як древлє. Панцир з міді
Замінить лахи й ганчірки,-
І знов дівоча стать Обиди
Звитяжно гляне у віки.
Ведучий ."Підняти народ з колін" - найзаповітніша мета Маланюкового життя. Тому так гнівно звертається він до приспаної самоповаги земляків, гнівно й категорично, як його великий попередник Тарас Шевченко апелював до сучасників:
" А онуки ... Їм байдуже,
Панам жито сіють ..."
Напевно, через це й шмагає у відчаї свій народ Маланюк, проклинаючи за рабство, за покірливість ....
Ведуча. "Не тільки той любить свою країну, хто все захвалює та не зводить з неї зачарованих очей, а також і той, хто часом кляне та ненавидить, як би йому гірко се не було". Це - Павло Грабовський.
Ведучий. Народе без пуття, без честі і поваги,
Без правди у завітах предків диких,
Ти, що постав з безумної одваги
Гірких п'яниць та розбишак великих. -
Пантелеймон Куліш.
Ведуча. "Не люблю русинів (українців) ... цю расу отяжілу, незграбну, сентиментальну, що позбавлена гарту і сили волі ... " - це слова великого плугатаря української ниви Івана Франка.
Ведучий І. А ці рядки належать нашому великому сучасникові, однодумцеві Євгена Маланюка, синові українського народу, що свідомо прикував себе на хресті жертовності в ім'я незалежності України, Василеві Стусові:
4 учень. Украдене сонце зизить схарапудженим оком,
мов кінь навіжений, що чує під серцем ножа.
За хмарою хмари. За димом пожарищ - високо
Зоріє на пустку усмерть сполотніле божа.
Стинаються в герці скажені сини України,
Той з ордами ходить, а той накликає Москву.
Заллялися кров"ю всі очі пророчі. З руїни
Вже мати не встане - розкинула руки в рову.
Найшли, налетіли, зім"яли, спалили,
Побрали з собою весь тонкоголосий ясир.
Бодай ви пропали, синочки, бодай ви пропали,
Бо так не карав нас і лях-бусурмен-бузувір.
І Тясмину тісно од трупу козацького й крові,
І Буг почорнілий загачено тілом людським,
Бодай ви пропали, синочки, були б ви здорові,
У пеклі запеклім, у райському раї страшнім.
Паси з вас наріжуть, натягнуть на гузна вам палі
І крові наточать - упийтесь кривавим вином.
А де ж Україна? Все далі, все далі, все далі.
Наш дуб предковічний убрався сухим порохном.
У крадене сонце зизить схарапудженим оком,
Мов кінь навіжений, що чує під серцем метал.
Куріє руїна, кривавим збігає потоком,
А сонце татарське стожально разить наповал.
Ведуча. Тільки велика любов і виснажлива праця, а то й самопожертва на користь рідного народу може дати право на такі прикрі й болючі слова. Нелегко було їх говорити Василеві Стусові. Непросто давалися слова докору на адресу України і Євгенові Маланюкові:
5 учень. Прости, прости за богохульні вірші,
Прости тверді зневажливі слова.
Гіркий наш вік, а ми ще, може, гірші,
Гіркі пісні гірка душа співа ...
Прости, що я не син, не син Тобі ще,
Бо й ти - не мати, бранко степова!
З твоїх степів летять птахи зловіщі,
А я творю зневажливі слова.
Ведучий. Маланюка обурював сам комплекс рабства й меншовартості, сама готовність значної частини українського народу підставляти свою шию під ярмо. Тому, як Шевченко і Куліш, Маланюк ніколи не вдовольнявся показною бутафорною українськістю: вишиванка - кожух - "оселедець" ... Він нищив глибинну рабську суть хохлацтва - малоросійства.
Ведуча. Мрія Маланюка - Україна має повернyти собі всесвітню славу своєї прародительниці - Київської Русі. Славу, рівну славі античних Еллади та Риму. Але цього повинен прагнути сам народ. Лише тоді "поруч Лаври стане Капітолій":
Необорима соняшна заглада -
Віки, віки - одна блакитна мить!
Куди ж поділа, Степова Елладо,
Варязьку сталь і візантійську мідь?
Ведучий . Вдивляючись у глибину століть, поет прагнув поставити на карту Європи Українську державу. І тому такою суворою була його вимогливість до України:
Коли ж, коли ж знайдеш державну бронзу,
Проклятий край, Елладо степова.
Ведуча. Поет був упевнений, що рано чи пізно Україна все ж знайде "державну бронзу". Рядки його поезії, сповнені сумної зневіри, водночас перейняті твердою переконаністю у майбутнє України - її волі, незалежності, щасливого розвитку. Так було з Шевченком і Кулішем, Грабовським і Франком. Так сталося з Василем Стусом і з Євгеном Маланюком, з його великою і трудною любов'ю до України, до якої можна було повернутися хіба що в уяві.
6 учень. Прокляттям, прокляттям ця назва,
Це світле і тихе "Поляне",
Мешканцям залитої кров'ю
І п'яної кров'ю землі,-
З очима в розтерзаних язвах,
З очима в кривавім тумані,
Чиї воронії брови
Загнулись в татарські шаблі.
- О ні. Не світлий, не тихий
Селянський вечірній спокій, -
Єдиним полем бою
Розгорнулася далечінь:
Вітром регоче - лихо,
Псалми виють - епохи,
На вітровім безкраю
Сурмою
Вітер
Історії,
В просторах
Дзвенять мечі!
- Ти думав: повернешся з поля,-
Чекає вечеря, жінка,
Сонцем нагріта призьба,
Місяць, бандура ... Так?
А крик від пекельного болю.
А бою криваві обжинки.
А в грозах і бурях іспит.
А смертю роздерті уста.
Вчитель. За цими зболеними патріотичними рядками - доля непересічної людини, найбільшого поета української еміграції, одного з визначних митців ХХ століття, який за потужністю таланту не поступається Максимові Рильському та Павлові Тичині. Що ж він за людина, що за поет, який усе життя своє, свою Музу офірував Україні, народові, але так і не був визнаний ні на рідній землі, ні далеко за океаном ..., що змушений був випити до краю "полиновий мед" забуття і самоти.
Ведуча. 20 січня 1897 року дружина Филимона Васильовича Маланюка, донька "чорногорця Якова Стоянова, військовика із сербських осадчих" народила сина. Цікаво відбилося у світогляді маленького Євгена життя "на дві хати": дідову і батькову. Якщо по батьковій лінії у роду були українці і дід усіх неукраїнців вважав "безсумнівними унтерменшами" , то мати виросла в "атмосфері якогось ... колоніального типу "дворянських гнізд" з клавесинами, балами та гостинами, демонічними гусарами, слідами спогадів про "южних" декабристів і байронічних, лермонтівських поручників, засланих на "погибельний Кавказ".
Ведучий. Отже, Євген змалечку всотав з одного боку - дух українства, з іншого - атмосферу уваги та поваги до представників інших національностей, якими багатий був південь Російської імперії, особливо його рідна Херсонщина.
Ведуча. Дитинство Євгенове було осяяне гарячим південним сонцем, тепло якого, перелите у тепло серця, пронизує всю подальшу творчість. З якою непідробною щирістю він згадує на чужині рідний Архангород (нині Новоархангельськ), блакитну прохолоду річки Синюхи, куди бігав хлоп'ям купатися, батькову хату, мамину ласку:
О, як прозоро й сяйвно вмер би ...
Але згадаю, як росте
Пшениця, як шумить крізь верби
Синюха, вітер, простір, степ.
Як рідна хата - з-попід стріхи
Очима дивиться з вікон
І крик той: "Сину мій! Приїхав!"
І ранній день, і ранній сон ...
Ведучий. Ні, не про міняв Євген Маланюк цю степову широчінь, цю стареньку під стріхою дідівську рідну хату на "паризькі бруки", "прастарі вулиці Праги", які для поета були лише "пустелями емігрантських Сахар".
7 учень. Не треба ні Паризьких бруків,
Ні Праги вулиць прастарих:
Все сняться матернії руки,
Стара солома рідних стріх ...
Десь сіре поле в чорних круках,
Що пророкують: кари, кар.
А я тут, на чужинних бруках,
Чужий - несу чужий тягар.
А я на полум'ї розлуки
Назавше спалюю роки,
І сниться степ твій, сняться луки
І на узгір'ях вітряки.
Там свист херсонського простору.
Там вітер з кришталевих хвиль.
А тут - в вікні опустиш штору -
І п'єш самотній, смертний біль ...
Ведуча. Після закінчення Єлисаветградського реального училища Маланюк вступає до Петроградського політехнічного інституту. Та закінчити його Євгенові не судилося - почалася перша світова війна, його мобілізували. Закінчивши Київську військову школу, поручик Маланюк їде до місця призначення, але довго служити у російській армії йому теж не довелося: революція, демобілізація, ревком, німці ...
Ведучий. Нарешті молодий офіцер царської армії став командиром армії УНР. Після падіння Української Народної Республіки разом з тисячами її бійців Євген Маланюк покидає українську землю. У Польщі, в Калішському таборі для інтернованих українських вояків (1922 - 1923) відбулася знаменна для української літератури подія: воїн-поет перетворився на поета-воїна. За його власним висловом, Маланюк змінив зброю воїна стилет - на перо поета - стилос:
8 учень. Напружений, незламно-гордий,
Залізних імператор строф -
¬Веду ці вірші, як когорти,
В обличчя творчих катастроф.
Шматками розпадеться морок,
І ти, нащадче мій, збагнеш,
Як крізь тисячолітній порох
Розгорнеться простір без меж.
Збагнеш усе чим серце билось,
Який цей зір нагледів мет.
Чому стилетом був мій стилос
І стилосом бував стилет.
Ведуча. Після табору Маланюк переїхав до Чехословаччини. У Подєбрадах закінчив гідротехнічний відділ Української господарської академії. У Подєбрадах утворився літературний гурт, який писав, дискутував, змагався. Той гурт літераторів мав свою інтелігентну аудиторію. До нього належали Юрій Дараган, Леонід Мосендз, Оксана Лятуринська, Наталія Лівицька-Холодна, Олег Ольжич, Юрій Клен. Згодом ця група отримала назву "празька поетична школа". Її безумовним лідером був Євген Маланюк. Творчість "пражан" була спрямована найчастіше в минуле України, набирала історіографічної наснаги, акцентувала вузлові періоди історії, перегукувалась із сучасністю.
ВедучийІ. Мандри по чужинах, емігрантські шляхи ... Скільки він їх пройшов. З Польщі повернувся до Чехословаччини. У 1945 році подався до Німеччини, а відтіля в 1949 році - аж до США. Недаремно його іноді називали українським Одісеєм. На жаль, до своєї Ітаки він так і не повернувся ...
Вчитель. Коли уважно перечитуєш твори Маланюка, впадають в око два стрижневих мотиви: самотність та дорога. Головною ж темою його творчості була Україна, її краса, сила, її уявна "державна бронза":
Знаю, - медом сонця, ой Ладо,
В твоїм древнім тілі - весна.
О моя степова Елладо,
Ти тепер антично-ясна.
Ведучий. Друга еміграція... далека Америка, ой, як далеко вона від України. Праця вантажником у порту, пізніше - в інженерному бюро у Нью-Йорку ніяк не могли врівноважити душевного стану Маланюка. Чужими були для нього "безсонячні щілини Манганату", "вузькі каньйони Бродвею", "брудний Бруклин" ... Лише вечорами та ночами, усамітнюючись, линув подумки до рідної України, Херсонщини, річки Синюхи ... Тужив, сподівався на повернення, сподівався без надії... Поет неодноразово картав Україну. Однак ці докори не йдуть ні в які порівняння з тими, якими він картав себе сам всю довгу еміграцію:
9 учень. Купив цей час фальшивою ціною:
Ісходом, втечею, роками болю й зла.
А треба було впасти серед бою
На тій землі, де молодість цвіла.
А треба було вдряпатись кігтями
Заклятих рук в той кревнорідний грунт,
Зерном лишитись - хай би в вочій ямі,ь-
Щоб виросли з землі і гнів, і бунт ...
Ведуча. Сьогодні може постати питання: чи не вичерпала себе поезія Маланюка з її наскрізною вірою в державність України, коли її незалежність стала самозрозумілим фактором? Впевнені, що ні. Віра поета в невичерпальні сили народу актуальна для всіх часів, для всіх епох:
10 учень. Тяжким хрестом лежать шляхи,
Ясні в ночах, вони сліпі вдень:
Рамено - з заходу на схід,
Рамено - з півночі на південь.
І так розп'ята - віки -
Вогонь буття не загасила,
Невичерпальний дух який!
Яка непереможна сила!
Гноблять, калічать, труять рід,
Здається, знищено вже й слід,
Лиш потурнаки й яничари.
І ось - Стефаник і Куліш,
Ось - Коцюбинський, Леся - квіти
Степів страждальної землі,
Народу самостійні діти!
А то підземно загуде
Вулканом націй ціла раса,
І даром божеським гряде
Нам Прометеїв дух Тараса.
Ведучий. Україна і справді була втрачена для Маланюка - і в плані особистому, і в плані національному, як і колись недосяжною була вона для Шевченка. Шевченковими тональностями пронизана вся його творчість. Маланюк - поет глибоко національний. Однак, як і його великий попередник, він належить сьогодні усій світовій культурі.
Ведуча. Упродовж історії доля ніколи не була милостивою і щедрою до геніїв. Не встеляла вона пелюстками троянд і дороги Маланюкового життя. Його стежки частіше були тернистими. Але ніколи не покидала його думка про рідну землю, сподівання бодай на мить повернутись додому ...
Ведучий. Ці мрії залишилися тільки сумними надіями, які поет забрав із собою. У лютому 1968 року Маланюка не стало. Ховали його "у тихому нью-джерському Бавнд-Бруку", який американські українці називають своїм пантеоном. Похорон його був скромний ... Політичного забарвлення, який десятками років величав Маланюка як ідеолога-прапороносця, на похороні не було. Повний келих полинового меду був випитий до краю.
Вчитель. Людиною прийшов У цей світ Євген Маланюк, людиною і відійшов. Митцем, поетом, князем духу залишився у пам'яті поколінь. Поет вже не міг відгукнутися "Ісходом ІІІ". Зробити це випало його побратимові Борису Олександріву:
11 учень. Обірвалася мить. Зупинилося серце козаче.
Тільки хмари і синь. І та сама гірка чужина.
А за милями миль, там, де степ вітровіями плаче,
Набрякає земля. Починається рання весна.
І гримить далина. Отрясається з криги Синюха.
Виривається в степ, де легенди і скитські боги.
Припливає з висот, із незвіданих меж виднокруча
Непокорена тінь, щоб на рідні лягти береги ...
Дні, вогні, переходи, ісходи.
Сонцеярі пожари - і серце поета-борця.
Із піднятим чолом, наче князь, він проходив негоди
Із пером і мечем - неухильно твердий до кінця.
Завершилася путь. Наче пісня - сувора і славна.
Відпливає поет. Залишає хвалу і хулу.
І затужить, заплаче за ним Ярославна.
Україна заплаче на древнім козацькім валу.
(Звучить пісня "На Україну повернусь")
Автор: Касим Оксана Станіславівна