День соборності України
22 січня. Було це справді піднесено, святково, пафосно. 22 січня 1919 року на площі перед Київською Софією відбулася подія, про яку мріяли покоління українських патріотів: на велелюдному зібранні було урочисто проголошено злуку Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республ
іки. Були, мабуть, і тоді ті, кому це не подобалось, були ті, хто боявся, були ті, хто перешкоджав. Але чув я, що в пресі того часу не було жодної статті проти злуки. Неймовірно, як на сьогоднішні уявлення. І думається, що українці, ті хто не почував тут себе зайдами зі сходу, заходу чи ще звідки, хто був справді вихідцем з народу, той відчував піднесення, той відчував свято. Це було свято українців.Щось таке було і 22 січня 1990 року, коли український люд утворив живий ланцюжок між Сходом і Заходом України. Але були і тоді, і до того, і лишаються досі східняки, западенці, хохли, москалі, бандерівці, кацапи... І просто салоїди, і ті, в кого хата з краю. А ще ж є романтики з тугою за совковою ковбасою по 2,20. Вони ще є. Вони не тільки не вимерли, але ніби й розмножуються. А в Росії навіть романтики – і ті патріоти. Не кажучи вже про Польщу. А у нас... Другої державної мови хочеться... Щоб вже остаточно виправдати небажання дбати ні про що інше, крім того, що можна заробити, купити, вкрасти чи вициганити. Чогось сумне це для мене свято. "Якби хоч трохи глузду під чуби..." (Ліна Костенко).
А знаєте де мене найбільше розчулило від патріотизму? Під Берестечком, де тисячі наших дідів полягло, де вони відступили, де вони програли. В Новому Загорові, де у один з вересневих днів 1943 року, точився запеклий бій між загоном вояків УПА і купою есесівських карателів. Дві з половиною доби 43 хлопці тримали навалу понад тисячі фашистів, озброєних 10 танкетками і 3 літаками. Із 43 повстанців 29 загинуло, вони знищили 540 окупантів та 700 поранили.
На батьківщині створення УПА в урочищі Вовчак Турійського району, де щорічно 14 жовтня вшановується пам'ять героїв Української Повстанської Армії. Вояки УПА не ламались і не згиналися перед жодним ворогом, воліли краще померти за волю України, ніж бачити її поневоленою. Вони загинули, але їхні прагнення та ідеї не вмерли. Он там, під Берестечком-Загоровим-Вовчаком, був патріотизм з клубком у горлі. Думаю, цей клубок завжди пам'ятатиметься. Я цього хочу. Саме в таких місцях я в котре переконуюся, що люблю цю країну, потоптану-запльовану-розкрадену, цей народ, без глузду під чубами, цю землю, политу слізьми і кров'ю.
Люблю, і завжди любитиму. Не за щось. Хай навіть не буде за що – любитиму всупереч всьому. Всупереч тому, що стільки між нами зрадників, стільки злочинців, стільки боягузів і навіть стільки убивць. І всупереч тому, що період піврозпаду душі українських Президентів вимірюється не більш як місяцями. Люблю і любитиму. Ірраціонально. Бо глибоко переконаний, що нормальних, порядних людей значно більше ніж покидьків, а мудрість і розсудливість - як характерні національні риси українців, переважать жадібність і спрагу наживи.
А ще в нас підростає чудова молодь, не тільки "снікерсне покоління", що виросло в епоху суцільних експериментів та у комп’ютерному промінні, молодь, яка всупереч загальноприйнятій думці, не тільки байдикує, сидить в інтернеті і п’є пиво. Я вважаю, що не варто так категорично підбивати всіх під певні шаблони суспільної думки. В нашій країні є молодь, котра займається спортом, багато працює, чудово навчається, веде активний спосіб громадського життя, має свою думку та високі моральні цінності! І таких молодих людей стає все більше. Повірте, я маю право так стверджувати, бо вже більше 20 років працюю з молоддю.
Дуже хотілося розпочати цю статтю словами: "На передодні відшуміло свято..." Але свято зовсім не шуміло, хоча саме 22 січня Україна відзначає День соборності – річницю проголошення Акту злуки Західно-української Народної Республіки (ЗУНР) та УНР. Усі святкування обмежилися традиційним покладанням квітів, промовою Президента та згадуванням того, "як били у дзвони Святої Софії".
Хотілося ще раз переконатися, що українці знають і шанують свою історію, а головне – вміють виносити з неї уроки. Соборність України – не просто словосполучення в устах оратора. Соборність є вектором направленості суспільного життя, соборність – це спогад про майбутнє і водночас намір єднання.
Гріх не згадати слова народженого в Україні поляка Яцека Куроня, чиє ім’я разом з іменами Лєха Валенси й Адама Міхніка не сходило зі шпальт нелегальних польських видань і правозахисних організацій світу. Дисидент, незламний борець із комуністичним режимом, політичний в’язень, він сказав: "Насправді сучасність є завжди важливішою за минуле, але власне історія значною мірою, а може навіть вирішальною, визначає суспільну свідомість".
Історія повільно прокидається від тяжкого сну по спецархівах. Історія вичитує нам лекцію за лекцією. А у День соборності постійно повторюють заяложені слова – "віковічне прагнення українського народу до об’єднання в національній державі". 94 роки тому, у січні 1919-го, надія виявилася передчасною, а політика мінливою. Молоду Українську Державу затисли в кільце ворожі армії, і вимріяну, виборену єдність четвертували совєцька Росія, молода Польща, Румунія та Чехословаччина. Про це маємо пам’ятати – щоб ніколи не допустити подібного знову. Це – історична мудрість.
Соборність України – це оповідь про те, як до Красноармійська Донецької області західняцькі гості привозять мед із карпатського різнотрав’я та вирощену на поліських пісках картоплю, а натомість дивуються кольору чорноземів: чи знаєте ви, що у Закарпатті ґрунти червоні на колір? Соборність – історія єдності в межах одного життя: дівчина, що народилася в Горлівці і все життя прожила у Дніпропетровську, їде до Луцька навчатися, жити і працювати. Наша соборність – це власний досвід, переконання у тому, що ніколи, аж поки житимуть наші далекі нащадки з українською кров’ю, жоден кордон не пройде берегом Дніпра.
Трохи історії. Поняття соборності в національно-політичному розумінні єднання Наддніпрянщини і Галичини було задеклароване Головною Руською Радою у Львові ще 1848 року. Однак ця ідея остаточно викристалізувалася на зламі ХІХ і ХХ століть.
Першу спробу теоретично обґрунтувати боротьбу за самостійну соборну Українську державу зробив у 1895 році Юліан Бачинський у праці "Україна irredenta", в якій на підставі наукового аналізу дійшов висновку, що політична самостійність і соборність України необхідна передумова її економічної та культурної розбудови.
У 1914 р. в Галичині було організовано Головну Українську Раду, яка проголосила у своєму заклику "За волю України" утворення самостійної і соборної української держави зі столицею в м. Києві, де були б українське керівництво і український парламент (дума), вибраний усім українським народом.
Та тільки в січні 1919 року була проголошена самостійна соборна незалежна Українська держава.
А до цього після збройного виступу січових стрільців у листопаді 1918 р. було створено Західно-Українську Народну республіку на чолі з головою української національної Ради Євгеном Петрушевичем та столицею у м. Львові.
У грудні 1918 р. керівництво Західно-Української НР провело переговори з Київським керівництвом про злуку з Українською народною республікою (столиця м. Київ) від Галичини, Буковини й Закарпаття були обрані делегати на Трудовий конгрес, скликаний у м. Києві. Делегація ЗУНР прибула до Києва на чолі з Л. Бачинським, віце-президентом ЗУНР - основним автором закону про злуку.
Урочистий Акт Злуки розпочався 22 січня 1919 р. о 12.00 на Софіївському майдані, де зібралися десятки тисяч киян і військовиків, духовенство. В присутності іноземних дипломантів держсекретар Л. Цегельський передав голові Директорії В. Винниченкові Грамоту-ухвалу УНР. Було зачитано універсал, в якому проголошено про з'єднання Західно-Української Народної Республіки з Українською (Придніпрянською) Народною Республікою в одну суверенну Народну Республіку. Від нині злилися в одно Галичина, Буковина, Закарпаття, Придніпрянська Україна в одну Велику Україну.
Універсал підписали: В. Вінниченко, О. Андрієвський, С. Петлюра, Ф. Швець, А. Макаренко.
23 січня в оперному театрі м. Києва відбувся Трудовий конгрес. За Акт Злуки проголосували всі чотириста делегатів. Було ухвалено скликання парламенту Великої Соборної України і перейменування ЗУНР на Західну область Української НР, від якої до Директорії було обрано Є. Петрушевича. та подальший процес об'єднання України був призупинений під тиском зовнішніх сил. Директорія УНР зазнала поразки від більшовицьких військ і втратила майже всю свою територію, а Західні терени з часом були захоплені Польщею.
Впродовж десятиліть історіографія замовчувала сам акт проголошення злуки українських земель. Лише в 1990 р. в пам'ять про славетну акцію 1919 р. було влаштовано "живий ланцюг" з тисяч громадян від Києва до Львова і далі до Карпат. Сьогодні, після двох десятків років Незалежності, проблема соборності України є, на жаль, не менш актуальною. І це, напевне, перше і найважливіше, що не можна пробачити сучасним українським політикам. Культурні та ментальні відмінності між українцями Сходу й Заходу існували завжди, вони отримали назву "синдром Збруча", однак завжди наші співвітчизники прагли єдності. Доки не буде єднання нації, поки не згуртуємося всі, не буде процвітаючої України, а будуть "чорнобилі", "тузли", "зміїні", "харківські угоди"... Прагнення до єдиної держави протягом багатьох віків не змила жодна окупаційна влада. Акт возз’єднання УНР та ЗУНР – історичний факт, який показав безсилля будь-яких спроб роз’єднати український народ, протиставити українців один одному.