Усі народи різні - усі унікальні - усі рівні

Об’єднаймося ж, брати мої!
Т. Г. Шевченко

Ми живемо у взаємозв’язаному й взаємозалежному світі. Як співіснувати в ньому? Як зберегти свою самобутність? Які асоціації у нас викликають слова "українець", "українка", "українці"?.

Сучасні люди усі різні, усі унікальн і, усі рівні, тобто треба знайти шляхи співіснування в полікультурному суспільстві під гаслом: "Об’єднаймося ж, брати мої!"

Утвердження духовних заповідей Т. Г. Шевченка в національній політиці України це важливий чинник консолідації суспільства.

Аналізуючи національну проблему слід визначити факт того, що вона все більше набуває глобального, планетарного характеру. Соціально-економічні та політичні зміни сприяють зростанню самосвідомості народів, поглиблюють почуття національної гордості, але водночас подекуди призводять до сплесків войовничого націоналізму.

На нашу думку, найважливішим завданням політиків, керівників держав та політичної науки в цілому повинно бути з’ясування причин загострення міжнаціональних відносин і віднайдення способів розв’язання проблеми самовизначення народів.

Національна проблема існувала завжди, але гостро національне питання постало в період розпаду феодалізму та утвердження капіталізму, коли відбувалося становлення націй.

Донині проблеми етносоціальних відносин є однією з провідних у системі соціально-політичних відносин.

При з’ясуванні сутності етносоціальних відносин найчастіше вживають поняття, пов’язані з їхнім розвитком: "народ", "нація", "етнос". Нерідко їх визначають як синоніми, хоч вони мають істотні відмінності. За сучасних умов вершиною розвитку соціально-етнічної спільності є нація. У визначені нації досі поширене сталінське тлумачення: спільність людей, що має спільну мову, територію, культуру; єдність економічних, соціально-політичних і духовних інтересів. Але чимало істориків, політологів стверджують, що мова, територія, культура є не ознаками нації, а сприятливими умовами її формування й розвитку. А етнос стає нацією лише тоді, коли в нього виникає стійка потреба в політичному, культурному, економічному, психологічному самовизначенні.

Подібні погляди на сутність нації висловлював М. Бердяєв. Він визначав націю як вічно живий суб’єкт історичного процесу. Державність, на його думку, не є ознакою нації. Але будь-яка нація прагне утворити свою державу, зміцнити її. Це здоровий інстинкт нації.

Слід підкреслити, що національна ідея є своєрідним дороговказом для нації. І. Франко наголошував на значенні практичної політичної діяльності у справі реалізації національних ідеалів. "Усякий ідеал, підкреслював він, це синтез бажань, потреб і змагань… Для українців таким ідеалом мусить стати самостійна незалежна Україна".

М. Грушевський вважав, що "стрижнем української ідеї було визнання невід’ємного права українського народу на самовизначення і пошук його оптимальних форм".

За тоталітаризму склався негативний стереотип української національної ідеї.

Треба підкреслити, світовий довід переконує, що прийнятою теорія інтернаціоналізму може бути, якщо вона ґрунтується на визнанні національних цінностей.

В тісному зв’язку з національною ідеєю перебуває проблема націоналізму. Націоналізм розглядають не лише як негативне явище, а й як природний закономірний рух народу на захист і утвердження власної самобутності. Націоналізм існує і як ідеологія, означаючи фанатичну любов до своєї нації – етносу, поєднану із зневажливими почуттями до інших національностей. Коли націоналізм переростає в державну ідеологію та політику то це – нацизм, фашизм.

Націоналізм – явище багатогранне. До позитивних рис належать: національна самосвідомість, гордість, національний сором (що дає змогу самоочищатися), прагнення до національного саморозвитку, рівноправності.

Проблема національних відносин посідає одне з перших місць серед проблем сучасності. Під її натиском розпалося багато імперій, а наприкінці ХХ ст. – СРСР, Югославія, нам відомі події на Близькому Сході.

Національне питання залишається складною проблемою у Великій Британії (Ольстер), Бельгії (фламандсько-валлонський конфлікт), Канаді (англо-канадський і французько-канадський конфлікти), у США (негритянське, мексиканське, кубинське питання) та інші.

Сам факт існування понад 2000 національно-етнічних спільностей свідчить про особливий тип міжнаціональних відносин. Ми розуміємо, що вони повинні бути рівноправні, хоча існують і відносини панування, підлеглості та знищення інших суб’єктів.

Аналізуючи сучасні національні відносини, ми відчуваємо визначальний вплив на них економічних та політичних чинників, причому політичні частіше стають вирішальними. Це зумовлено значенням держави як важливого чинника розвитку нації. На наш погляд, головними в сучасних національних відносинах є проблеми рівноправності й підлеглості, нерівномірності економічного й культурного розвитку, міжнаціональної ворожнечі, розбрату, недовіри й підозри на національному ґрунті.

Наприклад, об’єднання Німеччини вважають остаточним розв’язанням німецького національного питання. Але з позицій історичного розвитку це твердження необґрунтоване, оскільки сутність національного питання полягає в тому щоб нація не лише самовизначилася, а й дала можливість вільно розвиватися всім спільнотам. Саме в цьому розумінні національне питання існуватиме завжди. Треба привести думку лідера австрійської соціал-демократії Отто Бауера (1882-1938) "Абсолютної рівності бути не може, визнання рівності і є основою рівності, але рівноправність націй повинна забезпечуватися національною політикою".

На нашу думку, національна політика України та інших держав в сучасному світі повинна бути спрямована на реалізацію національних інтересів, розв’язання суперечностей у сфері національних відносин.

Аналізуючи літературу та інші джерела з проблеми, ми прийшли до висновку: світова практика виробила лише один демократичний спосіб урегулювання міжнаціональних відносин, який передбачає забезпечення вільного волевиявлення націй, реалізацію їх законних прав на життя, відносини з іншими націями на основі рівності. Нині право нації на самовиявлення – один із важливих принципів відносин між народами і націями. Самовизначення є основоположною нормою міжнародного права, обов’язковою для всіх без винятку держав. Це зафіксовано і в документах ООН (стаття 2 Статуту). Реалізувати це право беручи до уваги історичні умови певної нації, прийнятні форми його реалізації, можна у двох формах – відокремлення і возз’єднання.

Узагальнюючи питання етносоціальних відносин в сучасному світі, ми прийшли до таких висновків:

• історичний досвід свідчить, що реалізація народом свого права на самовизначення – це найскладніша проблема нашого часу;
• національний розвиток України потребує адекватного забезпечення політичними засобами і механізмами;
• необхідний мир у суспільстві, громадянська злагода, толерантність, порозуміння, цивілізовані норми взаємин між людьми;
• національні відносини в сучасному світі з одного боку формують розвиток націй, їх боротьбу за рівноправність і самостійність, а з іншого – злам національних кордонів, посилення співробітництва, інтеграційних процесів та нових проблем.

Сучасне життя не дозволяє нам бути сентиментальними не знавцями. Для того щоб повноцінно жити, успішно працювати, бути поважним треба знати свій родовід, свою історію. Етнічна історія українського народу є дискусійна проблема, але більшість вчених стверджують, що підґрунтям сучасної української нації є український етнос. Вчені довели, наприклад, що французький народ зароджувався внаслідок змішання римлян, кельтів і германців; український - слов’янських і тюркських племен Київської Русі; завдяки змішанню слов’ян, угро-фінських племен, гунів, монголів і татар постав російський (московський) народ. Та сутність народу не вичерпується біологічним походженням, оскільки він живе у певному просторі. Колективними зусиллями народу облаштовувалася певна територія та народжувалося поняття "батьківщина". Важливим компонентом була мова, з її допомогою люди спілкувалися між собою, завдяки їй починалося духовне життя народу.

Складно встановити коли народ історично стає нацією, але розуміло що це повільна кристалізація національної свідомості, збереження свого етносу перед нищівними силами ззовні.

Історія нашого народу має глибоке коріння та починає свій відлік із середини І-го тисячоліття нашої ери. Протягом усього існування український народ прагнув створити самобутню державу. В історії українського державотворення провідне місце належить таким постатям, як Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Данило Галицький, Богдан Хмельницький, Пилип Орлик, Михайло Грушевський та багато інших, які формували державну традицію.

Слід також звернутися до філософії. Аналізуючи українську філософську думку, ми бачимо, що українська філософія виходила на рівень осмислення важливих рис національного характеру та світосприйняття українців та стала джерелом історії українського народу.

Так, Д. Чижевський (ректор Вільного українського університету в Празі) вважав основними особливостями українського національного характеру: емоційність, естетизм, сентиментальність, психічну рухливість, релігійність, відчуття близькості із природою. Тарас Шевченко в "Книзі буття українського народу" розвивав ідеї самобутності українців, ідею національної свободи.

Микола Костомаров (1817-1885) вперше окрестив національний український характер, оглянув історичний шлях українського народу, визначив його місце в колі інших, а саме слов’янських народів. Так, Микола Міхновський висловлював таку думку "Державна самостійність є головна умова існування нації" ("Самостійна Україна").

Грушевський М. С. (1866-1934), засновник українського демократичного націоналізму, центральним питанням своїх досліджень зробив проблему національного самовизначення. Він підкреслював, що "Україна не повинна зачиняти двері перед іншими народностями, обмежувати їх змагання за вільний розвиток своєї культурної самобутності".

Як бачимо, діяльність видатних письменників, науковців, державних діячів, їх досвід стали програмою формування української нації.

Сучасна українська нація як і будь яка полікультурна нація, до складу якої входять понад 100 національностей, стикається у своєму розвитку з певними проблемами.

Різним культурам притаманні звичаї, традиції що суттєво різняться, навіть суперечать. Тому, керуючись своїм правом на самовизначення, деякі народи, що населяють Україну, прагнуть своєї автономії, що може загрожувати цілісності нашої держави.

Події сучасного життя, політичні маніпулювання гостро ставлять мовну проблему. Екстремістські налаштованими силами нав’язується думка окремим національностям, що їхні культурні права порушуються, що українська мова насаджується за допомогою адміністративних засобів. Хочу дати пораду політикам "Ведіть виважену роз’яснювальну та ненав’язливу пропагандистську політику щодо державної української мови як невід’ємної ознаки української нації.

Осмислюючи питання становлення української нації ми розуміємо, що це тривалий процес, результатом якого є здобуття українським народом незалежності та створення суверенної держави. Українська нація перебуває у безперервному розвитку.

Проблема становлення єдиної національної ідентичності громадян України є однією з визначальних для українського суспільства та для подальшого формування його як повноцінної нації.

На сьогодні в Україні не використано ресурси для формування та зміцнення сприятливої для суспільства держави, цілісної національної ідентичності.

Дійсність підказує, що визрівання єдиної національної ідентичності за збереження й розвиток етнічних, культурних особливостей усіх спільнот буде значно сприяти зміцненню державної єдності країни.

Що для нас значить бути українцем? Важко відповісти, тому що для цього треба ніби подивитися на себе з боку. Треба відчувати себе справжнім українцем і не замислюватись про документи. А щодо інших причин - то по-перше, ми народилися в Україні, тут живуть наші батьки та друзі, тут відбулися всі важливі події нашого життя. Кожна людина любить країну, місто чи село, з якого розпочинається її життєвий шлях, те місце, що зветься Батьківщиною. Те місце, яке ти любиш та хочеш саме тут провести своє життя!

По-друге, бути українцем - це не просто мати відповідне громадянство. Це набагато більше. Бути українцем означає дивитися на світ певним чином, як закладено в культурі нашого народу. Велике значення в житті справжнього українця відіграють родина та праця. У нас в традиції поважне ставлення до батьків та взагалі людей старшого покоління. Кожна людина не боїться важкої праці, робить натхненно, любить своє діло, а особливо українець.

Сьогодні українець має вміти поважати минуле, знайти своє гідне місце в житті та зробити внесок в майбутнє країни та кожного з нас. Ми маємо забезпечити собі нормальні умови життя, за яких людина буде забезпечена матеріально і матиме можливість духовного розвитку. І нехай нам заважають наші політичні урядовці й так звані "патріоти" ми повинні бути найкращими. Видатний англійський письменник Чарльз Діккенс у своїх творах наголошував на тому, що кожна людина неодмінно повинна мати почуття власної гідності. Саме людська гідність дає кожному з нас усвідомлення своєї особистості, потрібності людям. Це гордість за власні благородні вчинки, правдивість та чесність, вміння протистояти безчестю та аморальності.

Українські митці та політичні діячі, науковці та спортсмени - усі вони черпали натхнення в рідної землі та спрямовували свої зусилля на досягнення добробуту Батьківщини. В нас з'являється почуття гордості за цих людей. Імена Богдана Хмельницького, Тараса Шевченка, Володимира Винниченка, наших сучасників братів Кличко, Андрія Шевченка, Ганни Безсонової, Руслани ввійшли в історію нашого народу - в історію кожного з нас. Вони - приклади того, як можна реалізувати свої таланти на користь усій країні, того, як має чинити кожен, хто вважає себе українцем.

Україна —наша батьківщина, бо ми народилися я на цій прекрасній землі. Ми добре володіємо російською й українською мовами, із задоволенням вивчали англійську мову. Предки наші — поляки, росіяни, які переїхали жити в Україну. Ми жили в цій країні, навчалися, здобули вищу освіту. Тому із задоволенням вивчаємо українську мову, історію цієї країни, не забуваючи про те, хто наші батьки, звідки коріння нашого родоводу.

Нам приємно, що серед наших однолітків, колег, друзів немає тієї ворожнечі, яка виникає між політиками щодо мови. Нам хочеться сказати їм: "Станьте справжніми громадянами України, вивчайте державну мову, шануйте — свою рідну, материнську. І ще — працюйте на благо України, задля народу, а не заради своєї особистої вигоди".

Сучасне людство налічує тисячі народів, майже 200 держав, понад 6 млрд жителів. Треба підкреслити, що серед всієї маси людей немає двох однакових осіб. Кожен має свої особливості. Крім індивідуальних відмінностей виділяють також групові: сімейні, статеві, вікові, професійні, національні та інші.

На наш погляд, будь-яка нація, соціальна група сприймає із загальнокультурних людських цінностей тільки те, що відповідає настрою їхнього рівня розвитку і рівню можливостей.

Ми бачимо, що регіональні та національні культури стають взаємопов’язаними. Вони впливають один на одного, посилюється взаємозв’язок різних країн, народів. Крім того, з’являється потужна тенденція до збереження власної ідентичності, національної культури.

Існують різні типи національних культур, але виділяють західноєвропейську, північноамериканську, південноазіатську культури. Аналізуючи кожний з цих видів, ми виявили їх загальні та індивідуальні риси.

На теренах України знаходили свій дім представники різних культур, народів, етнічних груп. Протягом багатьох століть територією нашої Батьківщини проходили кордони між різними народами, культурами, мовами, релігіями.

Сучасна територія нашої держави формувалася під впливом різних держав та суспільно-політичних систем. Тому в результаті історичного розвитку сучасне українське суспільство набуло ознак багатокультурності.

Ми бачимо наявність полікультурного суспільства, тобто існування в межах однієї країни багатьох культур, жодна з яких не є панівною. Полікультурність це вияв різноманіття.

На нашу думку, українському суспільству притаманні риси різноманіття.

Почнемо з того, що сьогодні в Україні існує три метамовні групи – українськомовні українці, російськомовні українці та російськомовні росіяни. За даними переліку населення 2001 р., українці становили понад 77,82% усіх жителів України. До того ж значна кількість українців проживає у близькому та далекому зарубіжжі. Поряд з українцями проживають представники понад 100 національностей: найбільшу частину становлять росіяни – понад 17% всього населення країни, далі йдуть білоруси, молдавани, кримські татари, болгари, угорці, румуни, поляки, євреї та вірмени, також проживають греки, цигани, азербайджанці, німці, грузини, гагаузи та інші.

Поліетнічність населення, яка утворилася в Україні, має свою особливість: з усіх етнічних не українців понад 80% становили етнічні росіяни. На наш погляд, важливою рисою української поліетнічності є питання визначення мовної ідентичності. Зокрема, більш 5,5 млн етнічних українців, згідно з даними Всеукраїнського перепису населення 2001 р., рідною вважають українську мову.

Потрібно звернути увагу на взаємини "більшості" з ромами та основні проблеми, які існують у цього народу в Україні. У 2001 р. громада ромів України налічувала близько 47,5 тис. осіб. Але існує думка, що чисельність ромів в Україні значно більша.

Українському суспільству притаманні риси міграції до України азербайджанців, їх до 45 тис., корейців до 13 тис., чисельною стала група в’єтнамців, вихідців з Індії, Пакистану, країн Південно-Східної Азії.

Актуальною для України є й проблема нелегальної міграції, створення в державі новітніх етнічних компактів. За свідченням експертів Україна не тільки є транзитною територією, але і відносно стабільною у міжнаціональних відносинах.

Ми розуміємо що стабільність життя представників різних національностей неможлива без шанобливого ставлення і поваги кожного народу до іншого. Це стосується як українців, так і національних меншин, які є жителями однієї держави – України.

Треба визначити факт того, що полікультурність певного суспільства є одним із виразників різноманітності, тобто присутності в одній суспільній системі людей із відмінними й водночас значущими для них груповими зв’язками.

Сучасний світ взаємозв’язаний та взаємозалежний. Як співіснувати в ньому? Як зберегти свою самобутність? Яким чином міжконфесійні стосунки впливають на життя в полікультурному суспільстві?

Питань все більш, на усі неможливо відповісти в рамках статті.

Наш життєвий досвід, навчання в школі, університеті, робота викладачами, спілкування з друзями та колегами наводять нас на думку:

• співіснування в полікультурному суспільстві це по-перше, добросусідство культур, їх діалог;
• факти свідчать, що таких різних людей в єдину спільноту об’єднує єдина загальнолюдська культура, що виникає на основі цілісного світу;
• сучасна культура заснована на загальнолюдських цінностях, руху захисту прав особистості, гуманізму, творчому розвитку особистості, поширенні наукових знань, передових технологій, захисту навколишнього середовища та інше;
• треба визнання культурних відмінностей, прав і свобод людей, ненасильства, толерантності, плюралізму і компромісу;
• людям необхідно вийти на новий рівень активного і доброзичливого діалогу. Визначаючи цю потребу, сесія комітету міністрів закордонних справ Ради Європи прийняла у 2008 році так звану "Білу книгу" з міжкультурного діалогу, де пропонується ідея людської гідності, спільної людської природи та майбуття;
• очевидно, що збільшується інтенсивність різного роду зв’язків і виникає нова системна якість – загальнолюдська культура, а кризові й антикультурні явища, що виникають у однієї держави, позначаються і на інших регіонах. Тобто, розвиток культури як цілісності – суперечливий процес;
• через надзвичайну складність, захист традиційної культури, збереження культурної своєрідності є головним завданням національної політики України та інших держав;
• за допомогою засобів масової інформації треба виявити й охопити єдність у різноманітті культур, народи повинні знати один про одного, створювати те, що їх об’єднує, виявляти шляхи співробітництва. Потрібен новий рівень співіснування для якого характерні відносини участі;
• рівнями міжетнічних взаємин повинна стати взаємодія народів у різних сферах суспільного життя й міжособистостні стосунки людей різної етнічної приналежності;
• необхідне забезпечення мирного співіснування різних конфесій в Україні;
• суспільству треба знайти шляхи зміни внутрішнього ставлення людини до іншого, зрозуміти його, вести з ним конструктивний діалог через який можна краще пізнати себе.

Ми так вважаємо!

Ми – українці, а українці живуть зараз у багатьох країнах близького й далекого зарубіжжя. Ці люди вважають себе представниками української нації, вони несуть у світ свої традиції, культуру, навички, самі приєднуються до культури інших народів. Ми бачимо, що за допомогою інтеграції розширюються контакти, співпраця з іншими народами в усіх сферах життя з одночасним збереженням власної культурної самобутності, мови, звичаїв, свого родоводу, тощо.

У сучасному світі більшість держав є багатонаціональними, тобто поєднують кілька етносів. Ми розуміємо, що головним завданням держави є підтримання порядку та стабільності, злагоди між народами які її населяють. Це досягається встановленням законів однакових для всіх громадян країни без розрізнення етнічного або расового походження.

Список використаних джерел та літератури

1. Бакка Т. В. та інш. Людина і світ. – К., 2012.

2. Етнополітичний розвиток України: досвід, проблеми, перспективи. – К., 1997.

3. Еженедельники: "Зеркало недели", "2000", "Аргументы недели" "Итоги" (№№ 1 – 12,2012)

4. Конституція України. – К., 1996.

5. Кульчицький С. В. та інші Історія України:Підручник для 11 кл. серед. шк. – К.: Освіта, 1999.

6. Кульчицкий С. В. Эволюция государственного устройства в Украине от тоталитаризма до демократии. – К.: 1997.

7. Кресіна І. Українська національна свідомість і сучасні політичні процеси. – К., 1998.

8. Кремінь В. Г. Філософія. – К., 2004.

9. Людина в сучасному світі. – К., 1997.

10. Медведчук В. Сучасна українська національна ідея і питання державотворення. – К., 1997.

11. Національні відносини в Україні у ХХ ст.: Збірник документів і матеріалів. – К., 1994.

12. Петрушенко В. Л. Основи філософських знань. – Львів, 2008.

13. Політологія /За ред. О. В. Бабкіної, В. П. Горбатенко. – К., 2008.

14. Римаренко Ю. І. Національний розвій України. – К., 1994.

15. Свідзинський А. Проблеми формування нації та держави в сучасній Україні. – К., 1997.

16. Українські народні думи та історичні пісні. Збірник. – Київ "Веселка", 1990.

17. Шевченко Т. Г. Кобзар. Збірка поетичних творів. – Київ., 1988.

18. Энциклопедия для детей. т. 13. Страны. Народы. Цивилизации. – М.:Аванта, 2005.

19. http://znanija.com/sochinienie/M_i_rodov_d-451

20. http://www.litrasoch.ru/gorzhus-tem-chto-ya-ukrainec/

21. http://ycilka.net/tvir.php?id=42