Дещо про моральну педагогіку та психологію
Господь, учивший нас! Прости, что я учу.
Что ношу звание Учителя, которое ты носил на земле.
Дай мне ясность и дай мне простоты,
Избавь мой урок от ненужности и пустоты.
И, наконец, напоминай мне, с бледного полотна Веласкеса,
Что учить на земле – это п
С израненной грудью, пылающей от любви.
Габриэлла Мистраль
Протягом кількох десятиріч в Україні робилося практично все можливе для реалізації всебічного розвитку особистості. Середня освіта, незважаючи на всі її недоліки, більш-менш сприяла цьому. Сучасна людина ознайомлена з основами наук, має уявлення про відомих діячів літератури і мистецтва, не цурається фізкультури, коло її інтересів не обмежується тільки професійною працею. Але люди на кожному кроці скаржаться на життя. Захворюють на неврози і почувають себе нещасними. І наукові дослідження, і щоденні ситуації показують, що здебільшого люди страждають від недосконалості міжособистісних відносин, що проявляються в агресивності, необ’єктивності, нечулості у спілкуванні.
Спілкування широких мас являє собою "конфліктну культуру" з відвертою грубістю, постійною готовністю до сварки, негативними установками на людину. Сумнозвісна нецензурна лайка – "матерщина" відіграла особливу роль у формуванні суспільної психології. Вона принижує високі почуття, формує скептицизм, постійний фон ворожнечі й агресивності.
Більшість людей навіть не розуміє, що спілкування і відносини визначають самопочуття суспільства такою ж мірою, як і матеріальні умови життя. Образно кажучи, сучасне суспільство нагадує птаха з одним сильним крилом – науково – технічним рівнем і дуже слабким іншим – рівнем практичної моралі.
Отже, виникла необхідність акцентувати виховання на формуванні у молодого покоління моральних рис, які б забезпечували мирне, безконфліктне співіснування.
Культура і багатство країни можуть вимірюватися простим критерієм: якою мірою родина займається вихованням своїх дітей. Так, в Америці, Франції, Німеччині, в інших розвинутих країнах функції виховання бере на себе родина. Вона відповідає за дитину перед законом і перед вимогами суспільної моралі, а школа вирішує ті ж проблеми лише в навчальному процесі і не несе відповідальності за поведінку школярів на вулиці.
Життя показує, що пройде чимало часу, поки в нашій країні ситуація в родині і у школі зміниться кардинально.
Так чи можемо ми в таких умовах відмовитися від людини, від шкільного працівника, який би взяв на себе духовну турботу про особистість?
Звичайно, на уроці кожен учитель може зробити багато чого для пробудження високих духовних прагнень дитини, дати приклади морального судження, доброти і милосердя. І якби родина, соціальна дійсність підтверджували пережите на уроках, а досвід спілкування зі світом дорослих закріплював кращі людські якості, то, мабуть, цього було б цілком достатньо для шкільного виховання.
Однак моральний стан позашкільного середовища, розмивання моральних принципів у суспільстві, що виникло на хиткому фундаменті економічної розрухи, не можуть дати необхідної підтримки духовному здоров'ю людини. Вільний ринок приходить до нас із такими моральними рецидивами, як корисливість, злодійство, хабарництво, організована злочинність. Під прикриттям діловитості, підприємництва найчастіше розуміється престиж крайнього егоїзму, виправдовується законність досягнення мети будь-якими шляхами, виникає небезпека поваги нечесності й несправедливості, поклоніння перед багатством, владою грошей, "красивим життям", незалежно від того, якою ціною це досягнуто.
Так званий перехідний період уже дав нашим дітям можливість познайомитися із напівпорнографічним "мистецтвом", націлив на вибір сексуальної розбещеності. У той час, коли стираються грані між добром і злом, між моральним і аморальним, доросле суспільство, що усвідомлює свою відповідальність перед підростаючим поколінням, не може залишити його без підтримки і допомогти у важкий період самовизначення.
І вчителі, і батьки, і будь-яка зріла людина повинні брати на себе завдання духовного наставництва. Тим більше це завдання повинен вирішувати професіонал — учитель, вихователь, класний керівник.
Можна сказати, що програмне завдання сучасної педагогіки — формування гармонійної, всебічно розвинутої особистості — це ідеал, чи ідеальна мета, до якої повинні прагнути суспільство і школа, але яка недосяжна на даному етапі.
Чи можемо ми говорити про всебічний розвиток як про найближчу перспективу? Чи є такі можливості у суспільства зараз? Можливостей, щоб кожен без винятку міг максимально розвивати свої розумові і художні здібності, технічні таланти, дійсно опанувати фізичну і духовну культуру (а не просто познайомитися із нею), працювати у тій галузі, що найбільш сприятлива для розквіту його особистості і розкриття творчого потенціалу, — їх поки що немає.
Не можна не врахувати і такий суб'єктивний фактор, як бажання і готовність самих учнів розвивати свої дарування і здібності. Воно формується, звичайно, як результа шкільного і сімейного виховання. Але в першу чергу він є результатом впливу суспільної культури. Вона ж, як відомо, розвивається десятиліттями, якщо не століттями.
Таким чином, демократизація і гуманізація сучасної школи зумовлює актуальність морально - етичного виховання учнів та загальну мету виховання – відродження в людині культури і моральності.
Запорукою успішної розбудови нашої держави, подолання загальної кризи в суспільстві є духовне відродження народу. Саме від змісту цінностей, які закладаються в серця молодих людей сьогодні, і від того, якою мірою духовність стане основою їхнього життя, залежить майбутнє української нації.
Для відродження духовності слід діяти впевненіше, наполегливіше, переконливіше; бути послідовними у пізнанні правди і діяти за законами правди, які викладені в Біблії. Цитуючи Псалом 127, в якому йдеться про те, що "діти — спадщина Господня", слід вивчати те, що сказане в Біблії про родину, виховання, пізнання світу, Божі заповіді та застосовувати ці знання в повсякденному житті. Завдання педагога — допомогти юним обрати шлях доброти і правди.
На моє глибоке переконання, реформування українського суспільства на демократичних засадах не може здійснюватися без звернення кожної людини до християнських цінностей. Навіть найменший порух у бік християнської моралі торує шлях до демократії. А кожна моральна людина спроможна зробити істотний внесок у справу розбудови незалежної України.
Піклуючись про відродження духовності, тямущий педагог відчуває сьогодні потребу у свідомому звертанні по допомогу до християнської моралі – як до значущого інституту виховання духовності, - не заради простого відволікання людей від нинішньої кризи, а заради спільного розв’язання багатьох сучасних проблем.
Кожному, хто небайдужий сьогодні до цієї проблеми, на допомогу прийде досвід роботи відомого російського педагога, психолога, а нині священнослужителя Анатолія Гармаєва (в миру - отця Анатолія) та його роботи з моральної психології і педагогіки "Обрести себя", "Етапи морального розвитку дитини".
Моральна психологія як дисципліна постала в Росії, але в середині 20-х років ХХ століття від неї відмовилися, замінивши педагогіку дії на педагогіку слова. Саме тоді було проголошено гасло "Дітям – щасливе майбутнє", і відтоді все почало працювати на "Его", бо в контексті такого розуміння "Его" стан щастя – це насправді стан самозадоволеності. А стан Совісності, про який йдеться в моральній педагогіці, - це стан радості, але цілком іншої: неемоційної, непритаманної "Его".
На заході до моральної психології вдалися лише стосовно роботи над структурою "Его". У нас же цими проблемами ніхто не переймався. Тож, що таке моральна психологія?
За словами автора: "Моральна психологія – наука, яка розкриває психологію людини з позиції її морального розвитку. Своїм змістом вона відкриває шлях до формування моральних основ у людини.
З точки зору моральної психології здобуття моральної краси починається з самого дослідника, з того, хто говорить. І якщо педагог або вихователь сам не знаходить в собі джерел моральної краси, не реалізує в своїх силах душі і в сокровенних їх рухах, моральне виховання його підопічних для нього неможливе.
Однак для багатьох подібний лицемірний стан душі зазвичай сприймається як нормальний. І через це у такого вчителя учень буде вбирати насамперед його душевну неправду. Та рано чи пізно він зрозуміє, що все це – лише гарні, але пусті слова. На превеликий жаль, саме через це сьогодні для багатьох школярів лицемірство стає нормою поведінки. На словах – одне, а на справді – зовсім інше".
У моральній психології і педагогіці така розбіжність слова і діла неможлива. Мета і завдання моральної психології і педагогіки в тому, щоб поєднати внутрішнє життя людини зі словом, яке вона промовляє. І якщо вона словесно вчить дітей будь - яким моральним вчинкам, відповідно, вона повинна вчити цьому і своїм реальним життям.
Досвід роботи з вчителями і взагалі з людьми вказує, як далеко не просто реалізувати в собі цей образ моральної краси. Виявляється, необхідна спеціальна внутрішня робота, яку людина повинна постійно виконувати задля того, щоб відновитися у моральній красі, яка колись була нею втрачена. Кожна людина є особистістю, несе в собі оригінальне, унікальне, не
схоже на інших людей. І в цьому її внутрішня краса – краса людини, створеної в любові, людини, яка саме в цій своїй неповторності може бути любимою.
В кожній душі є все те, що робить її спорідненою зі всіма іншими людьми, що властиве їй як людині, що взагалі властиве всім людям. Але особливо улюбленою робить те, що виділяє її серед інших. Через це зустріч з унікальністю, неповторністю іншого має для любові особливу радість. Саме такий характер відносин людини з людиною є головним у моральній психології і педагогіці.
І навпаки, все зле в людині: в батьках, педагогах, вчителях, взагалі у дорослих людях – гасить все унікальне, намагається різноманітне перетворити в одноманітне, звести всіх до однаковості, нівелювати власне обличчя дитини. Педагогіка, яка йде до такої одноманітності є хибною, не моральною.
Протоієрей Михайло Дронов в своїй роботі "Экзистенция и опыт в православном мышлении" пише: "Смысл жизни заключается в самой жизни, а не в выводах, сделанных из неё. Он – в переживании самого течения жизни. Поэтому и к жизни надо относится как к непрерывно воспринимаемому опыту, а не как к решению задачи, совпадающему или несовпадающему с ответом в конце учебника".
Моральна психологія та педагогіка виділяє в людині три начала: тілесне, душевне і духовне. Кожне з них може удосконалюватись, людина може йти до ідеалу, відновлюючи собі образ Божий, а може падати, деградувати, занурюватися в прірву зла. Відомо також, що вихована дитина чи вихована людина – це людина, в котрій реалізується так звана краса як в душевному, так і в духовному.
Сьогоднішній світ майже не знає царини духовного, через те, що ця царина безпосередньо пов’язана з релігією. Нічого не підозрюючи про це, більшість людей духовне ототожнює з мистецтвом, хоча відомо, що мистецтво, культура є всього лише прояв поза тим, що є істинно духовним.
Відомо, що культура, особливо сфера мистецтва, отримала свій інтенсивний розвиток в ті історичні моменти, коли духовне в людині починало інтенсивно падати. Падіння духовного в народі призвело до того, що кращі представники сфери мистецтв почали намагатися доносити суть духовного, а значить релігійного до конкретної людини мовою душевною. Душевною мовою викладено класичне мистецтво: література, живопис, музика.
Відновлення уваги до духовного в сьогоднішній людині – одна з найскладніших галузей моральної психології та педагогіки.
Відомо три її закони: закон зубожіння, закон випередження та закон збереження душевних сил або образу істини. Без знання цих трьох законів сучасна педагогіка неможлива, тому, що неможливо пояснити причини того, що відбувається сьогодні з підлітками, особливо з юнацтвом. Без цього неможливо зрозуміти, що відбувається в розвитку сучасної людини, чому нинішня культура знаходиться в такому занепаді, в чому причини нездатності людей терпіти один одного, чому в сучасній школі робиться акцент переважно на знаннях.
Сучасному психологу і педагогу важко до кінця зрозуміти дію глибинних механізмів, що визначають відносини між дорослими і дітьми, між дітьми-однолітками, між старшими і молодшими.
Довгий час існувало уявлення про те, що дитина народжується як tabula rasa, тобто чиста дошка, а значить все зле, що в ній проявляється, приходить із зовні від оточуючих людей. Але будь – який батько, котрий має принаймні двох дітей, бачить, що зле в дитині виявляється задовго до того, як дитина зустрінеться з ним в соціальних умовах. Діти, ще знаходячись в колисці, вже виявляють: одні – каприз, другі – впертість, треті – злобність, четверті – помсту. Ці риси характеру, які більш виражено "проявлять себе" в дорослому житті, характерні їм уже від моменту народження. Це говорить лише про те, що егоїстичне ядро закладається в дитини ще у внутрішньоутробному віці.
Поруч з совістю, яка формує образ морального вчинку, існує "ядро Его", яке в свою чергу, формує в ній бездуховне і шукає в навколишньому середовищі приклади і зразки такої поведінки. В першу чергу на формування особистості дитини впливають батьки, потім вихователі, а опісля – оточення, в яке вона потрапляє спочатку дитиною, потім підлітком, а пізніше юнаком. Як наслідок егоїстичне стає поступово домінуючим.
В сучасному житті моральне не зберігається в оточуючих нас традиціях, в становленні людини. Воно не зберігається в побуті, в способі життя сучасних людей, воно в основному розпорошується і знищується. Дивлячись на те, що егоїстичні цінності: матеріальне благополуччя, визнання у світі або значущість в соціумі – стали провідними, сучасна людина навіть не підозрює про існування в собі образу внутрішньої моральної краси.
Тому й не дивно, що егоїстичне ядро так яскраво проявляється у дітей сучасних батьків. Воно насамперед проявляється в їхній агресивності, потім в устремлінні до матеріальних благ і, нарешті, в їхньому бажанні суперничати, випереджати і ставати над іншими.
Для сучасного педагога є таємницею складні відносини, які виникають в колективі дітей, підлітків, дорослих людей. Для їх вирішення необхідне розкриття цієї таємниці.
Одним з найважливіших на сьогодні дійств у школі та дитячому садку є навчання. Навчальний процес в школі, здавалось би, достатньо відпрацьований, методик багато та й можливості набагато більше. Однак досвід показує, що основа морального – сили душі дитини – в сучасній школі практично не використовуються. Сили душі проявляються при визволенні дитини назустріч оточуючому світу. І якщо поглянути на сучасну педагогіку з позицій моральних сил, то ми побачимо, що навчальний процес може отримати зовсім іншу основу, іншу ширину і глибину.
В такому випадку те, що сьогодні дитина пізнає про світ в словесному уявленні, може перетворитися для неї в реальне відкриття реального світу. І тоді радість від зустрічі з життям світу стає незрівнянною. Ми знаємо це зі свого дитинства. Якщо згадати наші дитячі переживання зустрічей з природою, то, безумовно, за чистотою і глибинною вони незрівнянні з тим, що ми відчуваємо, ставши дорослими.
В більшості випадків оповідання, що людина прочитала в дитинстві, не залишаються в її пам’яті, а ось враження дитинства згадуються і десять, і сорок років поспіль. І навіть на смертному одрі людина згадує до дрібниць ту проникність життя, що була їй дарована в дитинстві. Чи можливо в школі на уроці переживати аналогічне? Так, можливо. Але для цього повинна бути відкрита зовсім інша сфера душі дитини, і в моральній психології та педагогіці це відбувається.
"Становление самого педагога, внутреннее высвобождение в себе резервов нравственной широты и красоты позволяют и ребенка повести за собой в эту сферу сокровенной глубины, той тайны жизни, в которой реально возможна встреча", - відмічає Анатолій Гармаєв.
Оцінка значення ідей Анатолія Гармаєва і пропонованого ним інструментарію внутрішньої роботи по пізнанню себе – справа майбутнього. Нам же залишається читати, дискутувати, радуватись зробленим у процесі вивчення маленьким відкриттям.