Лист від янгола. Матеріали для виховання старшокласниць

"Любі мої донечки Оленка та Настя! Якщо Ви читаєте зараз цього листа, то вже, мабуть, дорослі, гарні, розумні дівчатка, і, напевно, мене зрозумієте та …пробачите. Як ви вже здогадались, цей лист від вашої матусі. Ви мене не пам’ятаєте, бо були дуже маленькі. Коли я від вас пішла, тобі, Оленко, бу ло 2,5 рочки, а Настюшці – 1 рік, який я ще встигла відсвяткувати!... Цього листа я написала перед самим кінцем та попросила вашого татуся віддати його вам, моїм милим діткам, через 12 років після тої сумної події. Зараз, пишучи ці рядки, я не знаю, як складеться подальша ваша доля, але вірю, що у моїх чарівних донечок сьогодні все гаразд. Отже, я хочу розповісти вам одну казочку…

Жила на світі одна принцеса. Була вона молодою вродливою і, можна сказати, щасливою! Так, щасливою, бо вона зустріла чудового красеня – принца, який її покохав палко та запропонував свою руку і серце. Кохання їх було взаємним та ніжним. Вони плавали в ньому, неначе в теплих лагідних водах безмежного океану. Здавалося, в цьому океані щастя ніколи не буде ані бурхливих хвиль, ані чорних, налитих свинцем хмар, ані всеруйнуючого на своєму шляху вітру. Після чудового весілля молодятам подарували королівство у вигляді трикімнатної квартири.

Одного вечора правителям цієї чудової країни здалося, що народонаселення для такої площі замале. Так згодом з'явилася ти, Оленко, а потім і ти, Насте. Якби можливо було чимось виміряти щастя, то з появою вас, найдорожчих у світі для нас з татом людей, воно збільшилось у тисячі разів! І ось одного разу над океаном почав дути перший легенький вітерець – молода уже королева (бо в неї з королем уже були дві малесенькі принцеси) занедужала. Вона з дитинства боялася лікарів і особливо жіночого лікаря – гінеколога.

Біль внизу живота швидко минув, зникли й інші симптоми. Здавалося, сонце знову виглянуло крізь хмари. Але, на жаль, ненадовго. Краса королеви почала швидко згасати. Вона зблідла, почала швидко втомлюватись, сили її покидали. І тільки дві маленькі чарівні принцеси давали королеві наснагу до життя. Король як люблячий чоловік не міг не помітити таких змін і не на жарт був стурбований ними. Але вся наполеглевість вашого татуся була марна. Королева вперто відмовлялася від огляду лікарів та вірила, що це все минеться, це – не з нею, цього бути не може…

Одного сонячного ранку королева прокинулась від дитячого плачу. Поряд з її ліжком стояло маленьке ліжечко принцеси Анастасії, яка голосно просила їсти. І ось тут уже подув сильний буревій, сонце затьмарили великі чорні хмари – королева через сильний біль у спині та шиї не змогла встати і навіть поворухнутися. Декілька годин голодна принцеса гірко плакала заходячись, та не могла зрозуміти, чому матуся, яка лежить поруч, не може прийти на допомогу.

Плакала поряд і принцеса Олена, яка нічим не могла зарадити, але розуміла, що щось не так. Вона з непідробним жахом у очах лагідно кликала маму. Плакала, але дуже тихо, бо не було сил, і сама королева, яка зрозуміла, що сталося непоправне, відбулося щось страшне та невідворотнє. Цей жах тривав більше години, поки не приїхав король з роботи заглянути, що робиться в їхньому королівстві.

Потім все розвивалось дуже стрімко. Приїхала "швидка", королеву на ношах доправили до лікарні. Лікар, який оглянув королеву, із досить схвильованим виглядом про щось шепотів королю поодаль. Той стояв зблідлий, зніяковілий. Здалося, він навіть зістарився на декілька років. Потім, після розмови з лікарем, король втішав королеву, розповідав, що все в їхньому королівстві буде добре.

Король намагався через силу посміхнутися, але очі плакали. Ані натягнута посмішка, ані підбадьорливі фрази не могли приховати того невиразного смутку від непоправної втрати в таких коханих, рідних очах вашого тата. Намагаючись втішити, він уперше назвав королеву "Янголе мій!" …

У вашої матусі виявили страшне захворювання – рак шийки матки в занедбаній стадії. Пухлина пустила свої чорні щупальця по всьому організму. Метастази вже були навіть у кістках шийного відділу хребта.

Відійшовши від шоку після почутого, я намагалася зібрати всю доступну інформацію про це захворювання, знайти хоча б найменший шанс врятуватися. Адже вирок був однозначним – ЖИТИ ЗАЛИШИЛОСЬ ДЕКІЛЬКА МІСЯЦІВ! Якби хоч на мить я могла передати той душевний біль, смуток та відчай, які охопили мене в той момент, усім людям, то, напевно, здригнулася б уся планета. Та набагато жахливіше я стала себе почувати, коли дізналася про те, що ця хвороба виліковна на початкових стадіях, що після проведеного ВЧАСНО лікування жінки можуть навіть народжувати і жити довгим щасливим життям.

Я прочитала, що для виявлення цієї хвороби достатньо раз на рік відвідувати гінеколога, що ця хвороба розвивається декілька років, що від неї роблять щеплення і … в той же час кожної хвилини на планеті гине одна жінка від раку шийки матки! "Парадокс?" – запитала я себе. Ні, це не парадокс. Це навіть не наше недбале ставлення до свого здоров'я, як кажуть зараз мені лікарі. Це ЕГОЇЗМ. Це потакання своїм страхам, лінощам. Це кара небесна за невиконання заповіді Божої про любов до своїх ближніх.

Як я себе картала за те, що своєю егоїстичною поведінкою завдала вам, моїм найріднішим у світі людям, такого нестерпного болю! Адже любов до ближнього - це, насамперед, піклування про себе самого. Тільки здорова людина може подарувати любов! Лише здорова матуся може повноцінно піклуватися про своїх дітей! І лише людина, яка любить себе, здатна полюбити іншу людину! Але, на жаль, цю просту істину я зрозуміла дуже ПІЗНО! Конфуцій сказав, що помилки – це те, що неможливо виправити. Ось я і припустилася найжахливішої помилки у своєму житті…

За моїми підрахунками, сьогодні, коли ви читаєте цього листа, 26 лютого 2023 року, спрощенська неділя. Я прошу у вас, мої рідненькі донечки, прощення за цю мою головну помилку. Я сподіваюся, що ви мене зрозумієте і пробачите. Мене зараз з вами немає, хоча ні, я є. Я поруч з вами завжди. Тато після того страшного дня почав називати мене "Янголе мій!". І він був правий. Я ваш янгол – охоронець, і з неба стежу за вами, за кожним вашим кроком, за кожним подихом. Я поряд!

Дуже багато ще хочеться сказати, але руки вже не слухаються. Мені зробили тільки но знеболюючий укол, і я відчула полегшення. Кажуть, перед смертю завжди стає легко. Хочеться спати. Прощавайте, мої діточки! Головне – пообіцяйте своїй матусі ніколи не робити своїм близьким людям боляче. Бережіть своє здоров'я, ходіть до лікарів…"

Цей лист є вигадкою автора. Будь-який збіг – випадковість. Нічого не хочеться додавати. Лише одне прохання: доки вигадка не стала реальністю – потурбуйтесь про себе та своїх рідних, сходіть на профілактичний огляд до лікаря.