Тарасова свічка

Одній із засновників інституту
професійного розвитку вчителів
при Світовому конгресі українців (СКВОР),
вчителю-методисту із Торонто
Валентині Іванівні Курилів
присвячується

Надвечір’я викликало сум, а ще й до того чомусь не стало струму : світло в кімнаті погасло. Це був виклик долі. Несподівано до мене звернулася з кухні бабуся: "Ну що, бідолахо, як же ти довчиш вірш Шевченка, якщо світло не з'явиться!?".

Я не знала, що й відповісти. Затрималася у школі, довгенько телефонувала подружкам. Сіла за уроки: письмові зробила, а вірш на вечір лишила… Бувало, як вчу вірші, бабуся може інколи згадувати, які сама вивчила в школі. Та й зараз відчувала, що вона знову готова декламувати. Сиджу в темряві. Раптом з кухні до кімнати зайшла бабуся з запаленою свічкою: "Ось ми, Світланко, як в шевченківські часи при лампаді не дамо собі нудьгувати".

Мені такий затишок навіть сподобався. А бабуся продовжувала: "І ми теж у школі вірші Тараса Григоровича Шевченка вивчали "Мені тринадцяти минало", "Заповіт":

– "Як умру, то поховайте мене на могилі…". Бач, пам'ятаю. Багато вже забулося. Хоча і українські, і російські вірші ще пам’ятаю, проте вже не скажу, вірш якого автора. А ось шевченкові вірші ні з якими іншими не переплутаю та й нізащо не забуду. Хіба такі вірші забудеш!?

І виріс я на чужині,
І сивію в чужому краї,
Та одинокому мені
Здається – кращого не має
Нічого в Бога, як Дніпро
То наша славна країна…

Справді Тарас Шевченко – творчий велетень. Я пам'ятаю, –продовжувала бабуся, – як ще у школі, Боже, який це рік був? Напевно 1961-й. Проходив у школі конкурс віршів про Батьківщину. А моя подруга Галинка (наші батьки в одній частині служили) "Сон" Шевченка вчила, в якому блюдолизів-чиновників викривається. Ну й що думаєш, дали прочитати? От і ні, не пройшов номер. А я на захист подруги піднялася і запропонувала свій вірш і теж Тараса Григоровича. Що тоді було… Пам'ятаю, жили на Західній Україні, у прикордонній зоні. У той день батько похмурий з роботи повернувся. Зайшов до кімнати, не вітався, ні про що не розпитував тільки з порогу почав мені читати мораль. Видно, директриса школи швидко повідомила про нас з Галинкою. Не любила влада у ті часи українського правдоборця, і вірші його не шанувала".

Я мовчки сіла у кріслі і уважно слідкувала за бабусиним обличчям. Я вперше дивувалася патріотичній відвертості моєї рідної бабусі. А вона все продовжувала: "Раніше таких людей як Шевченко було більше й, не побоюся сказати, порядку було більше. Скільки, Свєта, років після смерті поета минуло?"

Я зніяковіла від бабусиного бліц-опитування і, щоб достойно продовжувати участь у співрозмові, почала перебирати дати, щоб швидше підрахувати. Нарешті випалила: "Минуло сто п’ятдесят років".

"Молодчина, – почула у відповідь від бабусі, – Я не сумніваюсь, якщо сучасна молодь навчиться свідомо шанувати кобзареву спадщину, Україні жити навіки".

Я у темряві мовчки гордо підтягнулася, ніби за всю молодь у відповіді. Навіть, видалось мені, почервоніла, бо враз відчула, як щокам гаряче стало. А бабуся продовжувала: "Я, моя дитино, вже роки прожила і можу дещо підсумувати. Свобода і воля – рідні сестри нашого українського народу. А життя і праця у ярмі – це існування, яке ніколи країну не піднімало до процвітання і не покращить народу буття. А Шевченко сам був з народу, в злиднях життя проходило, розумів усі політичні проблеми української спільноти, тому й зумів своїм розумом, талантом, своєю далекоглядністю такий заповіт лишити нащадкам своїм, що тепер гріх великий буде усім українцям, якщо вони зрадять народу, землі, на якій живуть, державі, яку будують, і не виконають волі поета. Україні зі своєю багатою землею, віковою історією, мелодійною мовою і прекрасним народом варто вибороти соборність навіки. Чи замислювалася ти, Світланко, чому іноземці зі слов'янських поетів і письменників найбільше знають і цінують Т. Г. Шевченка?

А я скажу чому – вони в ньому відчувають істинного народного правдоборця, справжнього демократа. Яке це модне сьогодні слово звучить з телеекрану – прозорість. Так і душа Тараса прозора, і думки його були прозорими і діла його прозорі, а життя його – життя справжнього громадянина, патріота, сина своєї країни. Словом життя поклав за долю України, за народ український, за майбутню соборну державу. Не цурався простого люду, писав про нього і для нього, а головне, далекоглядно сподівався на кращу долю своїх нащадків".

А світло у квартирі не з'являлося…Вже й батьки мої повернулися з роботи. Почули, що ми ведемо таку розмову, та й собі біля нас присіли. Тут батько приєднався: "А що ви, мамо, про іноземців говорите? Ви краще про дядька Бориса, родича із Чикаго розкажіть, який через Шевченка запізнився на зустріч у посольство. Пам'ятаєте, мамо, ви з татом колись нам з братом розповідали. До речі, Світланко, коли твій дядько у 8-му класі Шевченків "Заповіт" ніяк не міг вивчити, то твій дідусь, а наш тато, слухав-слухав, розсердився і дав ляпаса, промовивши: "Люди з-за морів повертаються землі українській вклонитися, у серці з віршами поета живуть, не дивлячись на те, що весь вік на чужині прожили, а ти, здоровань, два "куплети" до купи не складеш". Тоді і мені дісталося".

Я заходилася дізнатися детальніше. Мені бабуся відмовити не змогла, тому і продовжила: "А сталося так, що у 20-ті роки двадцятого століття, досить суворі для українців часи, наші далекі родичі через свої політичні переконання, національні почуття. щоб не бути депортованими владою і не загинути тут, в країні Рад, за святу ідею соборності й незалежності, вимушені були покинути нашу рідну землю і подалися у світи. Довгенько вони мандрували і тільки через два роки до нас дійшли чутки, що їм вдалося потрапити до Сполучених Штатів Америки у м. Чикаго. Налагодити переписку ніхто і на думці не мав: чоловіки родини нашої військові. Закони забороняли. Так пройшли роки, десятиліття. Третє покоління родичів, американських українців з однієї сторони і українці, покоління радянських часів з другої, ніхто не міг, не мав права покликати один одного до своєї родини на радість чи біду. Якось до дядька Бориса навідалися представники тодішнього КДБ і запросили його у кабінет установи. Переляканий дядько ходив протягом двох тижнів до КДБістів. І ті не забували: до його оселі приходили, придивлялися, оглядали, перевіряли. Аж якось прибіг до нас сам Борис: "Не знаю, чи на радість, чи на біду мене в Київ в посольство викликають. З Чикаго до Києва дядько їде в гості, просить перед смертю на Україну подивитись".

Пройшов день, дядько Борис з гостинцями поїхав до столиці і майже вже б не зустрівся… Родич, коли прилетів до Києва з Америки, відразу попросив завезти його до пам’ятника Шевченка, де, ступивши з машини на землю, вклонився, підійшов до підніжжя, опустився на коліна, поцілував землю. Дістав з кишені хустину, в якій було трішки землі з його подвір’я, висипав до квітника біля пам’ятника, а далі звідти жменьку всипав в хустину і назад до кишені сховав зі словами, несподіваними для всіх присутніх, які супроводжували "іноземця": "Батьку Тарасе, твої діти по світі розкидані злою долею. Але де б ми не жили, знай, ми тебе любимо, вчимо дітей наших на віршах твоїх, пам’ятаємо і доки жити будемо – не забудемо. Ти нам, Тарасе, допомагав вижити, допомагаєш бути громадою. Хоча всі ми далеко від тебе і нашої матері України, проте ми і наші діти "живі і мертві і ненароджені" навіки лишимося її дітьми. Ось тепер я з чистою душею спокійно можу повертатися …".

Бабуся замовкла. Свічка в унісон тиші привертала до себе увагу. А я дедалі голосніше перепитувала: "Невже й справді таке було". І батько мій, щоб не викликати бабусине обурення, досить спокійно мені відповів: "Знаєш, доню, ми з батьками військові частини міняли одну за одною, та ми з твоїм дядьком за шкільне життя змінили вісім шкіл. А останньою зупинкою став Амурський край. І коли врешті-решт, батько, твій дідусь, демобілізувався і ми повернулися на Україну, я тобі правду кажу: лише тільки тоді зміг розмовляти українською мовою, співати українські пісні, але ще довго не міг натішитися красою своєї землі, наїстися бабусиних пирогів з вишнями, за якими сумував і яких не міг дочекатися". І тут бабуся таки не могла змовчати: "А ти, сину, пам’ятаєш що ти сказав батькові, коли ми тільки до Києва прилетіли? Пам’ятаєш?"

Батько хвилину помовчав, а тоді знервовано відповів: "Так, я добре пам’ятаю. Я сказав, що я тепер розумію дядька з Чикаго, якого я не знаю і ніколи не побачу, чому він, подолавши таку відстань з Америки до України, в першу чергу поїхав до пам’ятника Кобзарю…". І мама теж не змогла бути байдужою і додала до розмови: "Коріння наше тут, земля наша українська і країна наша. А значить, жити і працювати нам всім на благо держави нашої. Не забувати, хто ми і якого роду-племені".

Раптом з’явилося в кімнаті світло. Бабуся заходилася готувати вечерю. Батьки переодяглися у домашній одяг. Свічка горіла. Ніхто не розмовляв. А я сиділа у кріслі, переді мною – розкритий "Кобзар". Дивна тиша, почуття спокою й домашнього затишку: тато не вмикав телевізор, а мама не перепитувала у нього про його справи на роботі. І бабуся не кликала до вечері. Але я була чомусь впевнена, що ми всі були однієї думки: "Яке щастя жити спільно у злагоді, мирі і дружбі, з пам’яттю і мріями на майбутнє, з чуттям єдиної родини". Лише одне пролунало від тата: "Доню, не гаси свічки. Нехай догорить. Тарас того вартий…".