П’ять мов любові до учнів

Апостол Павло говорив, що всі людські досягнення мотивом яких не є любов, зрештою, беззмістовні. Дитячі психологи стверджують, що кожна дитина має певні основні емоційні потреби, які слід задовольняти для того, щоб вона була емоційно стабільною. З усіх цих емоційних потреб найважливішою є потреба любові і прихильності, потреба відчувати, що тебе приймають і потребують. З адекватною кількістю виявів любові дитина може розвинутись у відповідальну дорослу людину. Без любові вона буде емоційно і соціально відсталою. Образно кажучи, всередині кожної людини є емоційний резервуар, який чекає на те, щоб його заповнили любов’ю. Коли дитина по-справжньому відчуває, що її люблять, вона буде розвиватися нормально, але коли любовний резервуар порожній, це будуть проблемні діти, як ми їх часто називаємо.

Відчуття людиною, а особливо дитиною того, що хтось інший по-справжньому приймає її такою, як вона є, дає їй свободу рухатися вперед. Вона починає думати про те, як саме їй варто змінитися, до якого рівня рости, більше того – як вийти за межі своїх можливостей і стати кращою. Прийняття – наче родючий ґрунт, який дозволяє крихітній насінині перетворитися на прекрасну квітку. Ґрунт лише допомагає насінню розкритися, активує його здатність рости, а потенціал – це щось, закладене всередині самого зернятка. Так само потенціал закладений і в дитині, а прийняття батьків, вчителів, інших дорослих, ніби ґрунт, просто дозволяє їй реалізуватись.

Спробуймо уявити внутрішній стан наших учнів, які ростуть у неповних сім’ях, де найчастіше мама прикладає всі зусилля для забезпечення матеріального добробуту. Чи коли батьки за кордоном, а діти залишені на бабусь, тіток, старших сестер, що також є не поодинокими випадками. А наші учні з неблагополучних сімей, або із сімей, батьки яких зайняті бізнесом. Саме такі діти спричиняють проблеми у класному колективі, під час уроків, а навіть і поза школою. Виникає припущення про те, що їхні емоційні резервуари не заповнені і це приводить до психологічних проблем, поведінкової неадекватності, труднощів з подолання агресивності, асоціальної поведінки, неповноцінного морального розвитку. Здавалось би, яке відношення мають вчителі до цієї проблеми. Кожна дитина має батьків, і нехай вони займаються своїми дітьми, заповнюючи любов’ю їхні емоційні резервуари. А ми, як вчителі, можемо донести до них у міру своїх спроможностей дану проблему.

За даними статистики середньостатистична мама розмовляє із своєю дитиною 15 хвилин, а батько 4 хвилини на день. Вчитель, маючи навіть один урок на тиждень в класі є у безпосередньому контакті з кожним з учнів класу 45 хвилин на тиждень. А якщо уроків більше ? А якщо врахувати, що кожного дня учень має 5-6 уроків. Напрошується висновок про те, що ситуацію з наповненням емоційного резервуару дітей без особливих зусиль могли б взяти на себе вчителі. Адже дитині потрібно відчувати любов не тільки з боку батьків, але й від інших дорослих, які відіграють важливу роль у їхньому житті. Але у вчителя, який би взяв на себе таке завдання, повинен бути наповнений власний резервуар, а серце має бути чутливим до іншого серця і здатним передати, перелити цю любов у серце дитини.

Відомий психолог Гері Чепмен вважає, що існує п’ять емоційних мов любові – п’ять способів, якими люди висловлюють і з допомогою яких розуміють емоційну любов. І саме з допомогою цих п’яти мов, знаючи, розуміючи і використовуючи їх під час спілкування з учнями, ми можемо впливати на інтелектуальний, емоційний, соціальний і духовний розвиток наших учнів.

Першою мовою любові є слова утвердження. Якщо дитину глибоко вражають негативні слова, то це, як правило, означає що її емоційну потребу в любові найкраще задовольняють слова,сповнені позитиву. А значить первинною мовою такого учня є саме слова утвердження.

Учень підліток відрізняється від учня молодших класів. Чимало підлітків мають проблеми з самоідентифікацією. Порівнюючи себе з однолітками у фізичному, інтелектуальному чи соціальному плані, багато хто приходить до висновку, що він просто «не дотягує»; часто це призводить до того, що підліток почувається незахищеним, має низьку самооцінку і звинувачує у всіх негараздах самого себе. Це саме той період у житті людини, коли їй потрібно чути більше утверджувальних слів. Слова сповнені негативу й осуду, які вчитель часто вживає, шкідливі для будь якого підлітка, але для тих хлопців і дівчат, у яких первинна мова любові це слова утвердження, вони просто згубні.

Одним із способів яким ми можемо впливати на учнів - це говорити їм слова похвали. Тобто визнавати їх досягнення і схвалювати їх. Кожен із них без виключення може щось зробити правильно. Але потрібно зважити на три вирішальні фактори. Перший і найважливіший – це щирість. Підлітки прагнуть бачити в дорослих чесність і відвертість. Другий фактор – хвалити за вчинки, сповнені конкретним змістом. «Ти правильно розв’язав задачу», «Ти активно працювала на уроці», «Ти був уважний під час пояснення». Вчителеві необхідно навчитися виокремлювати конкретні вчинки,варті похвали, і використовувати такі нагоди для того, щоб живити своїх учнів-підлітків словами утвердження. І третій фактор: якщо не можете похвалити результат, то хваліть зусилля. Інколи вчитель так зосереджується на неспроможності учнів відповідати на висунуті ним вимоги, що зовсім не бачать їх зусиль. Таке бачення дуже вузьке і сповнене негативу. Якщо вчитель захоче, то завжди знайде за що похвалити кожного свого учня. Важливо також утверджувати учня у присутності однокласників, або і інших вчителів, батьків.

Слова утвердження – це одна з п’яти первинних мов любові. Таких слів потребує кожен наш учень. На душу підлітка, який під час перехідного періоду переживає неабиякі зміни, вони часто діють як дощ на випалену землю. Для тих же підлітків, у яких ці слова є первинною мовою любові такі слова почуті від вчителя є надзвичайно важливими в емоційному плані.

Другою мовою любові є фізичний доторк. Він має неабияке емоційне значення для людини. Цією мовою слід говорити з учнем у належний час, у належному місці і в належний спосіб. А також для спілкування цією мовою вчителя і учня між ними повинна бути встановлена позитивна емоційна атмосфера. Практично ніколи не треба торкатися підлітка, коли він сердитий. Гнів – це почуття, яке відштовхує людей одне від одного. Для сердитого підлітка фізичний доторк – це спроба його контролювати, і тут спрацьовує його прагнення до незалежності. Привітання з досягненим успіхом через потиск руки, поплескування по плечу, торкання до голови, зменшення дистанції під час розмови – це способи поговорити з учнем мовою фізичного доторку. ЇЇ можна застосовувати і тоді, коли ми не зовсім вдоволені поведінкою учня. Доторкнувшись ми можемо виявити своє невдоволення водночас із виявом любові.

Третя мова любові – це змістовне спілкування. Забезпечити змістовне спілкування з учнем означає віддати йому частину свого життя. Таке спілкування передбачає,що ви приділяєте підліткові нероздільну увагу. У цей час ніщо інше не має значення. Змістовне спілкування є чудовим засобом передачі емоційної любові.

На жаль, застосовувати мову любові, що полягає у змістовному спілкуванні набагато важче, ніж слова утвердження, чи фізичний доторк. Причина тут дуже проста – на це потрібно більше часу. Значущий доторк забере у вас секунду; слова утвердження можна промовити за хвилину; змістовне ж спілкування може потребувати годин. У сучасному світі, де панує поспіх, багатьом батькам, не говорячи вже про вчителів складно застосовувати мову змістовного спілкування. Як наслідок чимало підлітків відчувають у душі порожнечу, бо їхня потреба любити і відчувати до себе любов не задоволена. Контакт між вчителем і учнем можна вважати налагодженим тоді, коли підліток відчуває, що ваша увага зосереджена на ньому. Такому спілкуванню можуть сприяти екскурсії, походи, підготовка позакласних заходів чи будь-яка спільна робота. Під час змістовної розмови потрібно навчитися говорити «зі» своїми учнями, а не «до» них. Коли ми говоримо слова утвердження, це вимагає зосередженості на тому, що ми кажемо, а змістовна розмова – на тому, що ми чуємо. Нам слід навчитися ставитись до учня власне як до підлітка, пам’ятаючи про притаманне цьому вікові прагнення до незалежності і самоідентифікації та підтримуючи його. Це означає, що треба дати можливість мати власні думки, почуття та мрії, а також подбати про те, щоб він міг вільно ділитися всім цим з нами, не наражаючись одразу ж на наші «думки з приводу». Нам треба навчитися допомагати підліткові оцінювати свої ідеї, розуміти свої почуття і робити наповнені реальним змістом кроки до сповнення своїх мрій. Ще маємо навчитися робити все це у дружній, сповненій духом заохочення атмосфері діалогу, а не за посередництвом монологу, головне місце в якому посідають догматичні настанови.

Краще слухати і вести справжній діалог допоможуть такі поради.

• Коли підліток говорить, дивіться йому у вічі. Це допоможе вам не відволікатись і покаже співрозмовникові, що ваша увага зосереджена повністю на ньому.
• Коли ви слухаєте учня, то відкладіть всі справи.
• Прислухайтеся до почуттів.
• Стежте за мовою тіла. Стиснуті кулаки, тремтячі руки, сльози, насуплені брови, неспокійний погляд – усе це може стати для вас ключем до розуміння того, що саме відчуває підліток. Іноді тіло каже одне, а слова інше. Поставте підліткові запитання, аби переконатися, що вам справді вдалося збагнути його почуття.
• Не перебивайте. Дослідження показують, що в середньому ми слухаємо співрозмовника сімнадцять секунд перед тим, як перебити його і висловити свою думку. У такий спосіб можна припинити розмову до того, як вона розпочнеться. На цій стадії розмови ваша мета – не захищати себе чи виправляти підлітка; вам потрібно зрозуміти його думки, почуття та бажання.
• Повторюйте та перепитуйте. Коли вам починає здаватися, наче ви розумієте, про що йдеться, переконайтесь, повторивши слова підлітка (як ви їх розумієте) і перепитайте. «То ти кажеш, що…», це допомагає уникнути непорозумінь і зрозуміти те, що говорить підліток.
• Виявляйте розуміння.
• Просіть дозволити вам висловити своє бачення ситуації. Якщо ви висловили розуміння думок, почуттів та бажань підлітка, то цілком ймовірно, що й він захоче вислухати вас, хоч може й не погоджуватись з вами. Запитуючи дозволу, ви у такий спосіб визнаєте її особистістю, яка має право на вибір: слухати вас чи не слухати. За допомогою такого діалогу ви створюєте атмосферу діалогу, сповненого взаємної прихильності.

Важливо під час розмови розпочинати речення з «я», тобто говорити від першої особи. «Я думаю… я відчуваю… я хочу…» Це сприяє саморозкриттю; таким чином ви повідомляєте підліткові, що відбувається у вас всередині. Фрази «Ти помиляєшся… ти не розумієш…» - це тільки звинувачення, наслідком яких є суперечка, відступ і депресія. Фрази та «ти» перекривають хід діалогу; фрази на «я» відкривають шлях для подальшого обговорення.

Очевидно, що така змістовна розмова потребує чимало часу. Слухати підлітка слід принаймні вдвічі довше, ніж говорити самому. У результаті підліток відчуває, що його поважають, розуміють і люблять. А це, погодьтеся, не мало.

Четверта мова любові – служіння. Навчання та виховання дітей – це покликання, в якому служіння посідає чи не найважливіше місце. У той день, коли людина вирішила стати вчителем, вона наче записалася на довготривалу службу. Праця служіння є потужним виявом емоційної любові до учня, воно випромінює любов чи не найяскравіше. У служінні виявляється справжня велич вчителя.

Служіння учневі є постійним явищем упродовж багатьох років вчительської праці. Воно розподіляється на багато різних обов’язків. Вчителі навіть не завжди усвідомлюють, що повсякденна праця, до якої вони так звикли, є виявом любові й може мати довготривалі наслідки. Іноді вони почуваються швидше рабами, ніж люблячими слугами.

Сповнене любов’ю служіння – це не рабство, яке накидається ззовні і не викликає жодних позитивних емоцій. Таке служіння породжується внутрішньо вмотивованим бажанням дарувати свою енергію іншим; це не необхідність, а дар, який надають безкорисливо, а не під примусом чи за винагороду. Коли вчителі служать своїм учням з почуттям незадоволення і гіркоти, то навчальні програми, можливо, будуть виконані, а от емоційний розвиток учня зазнає неабиякої шкоди.

П’ята мова любові – подарунки. Це видимі, матеріальні свідчення емоційної любові. Важливо зрозуміти сутність і природу подарунка. Грецькою «подарунок» буде charis, дослівно – «милість», або «незаслужений дар». За самою своєю природою подарунок не є чимось заслуженим; його дарують у випадку, коли хочуть виявити свою безумовну любов. Найчастіше учні дарують подарунки вчителям. Але вчитель також може зробить якийсь символічний подарунок учневі: ручку, олівець, календ арик, книжку, або іншу річ , яка для підлітка є символічною і важливою. Такі подарунки перетворюються на символ любові, і спогади про них живуть у серці вашого учня роками. Це може бути неоціненним впливом на емоційний стан учня і пам’яткою для нього на все життя.

Підліткам потрібно відчувати любов не тільки від батьків, але й з боку інших дорослих, які відіграють у їхньому житті важливу роль. Щоразу зіткнувшись із дорослою людиною, підліток відчуває: його люблять або не люблять. У першому випадку він охоче відгукуватиметься на спроби встановити контакт і так чи інакше підпадатиме під вплив. У другому ж випадку слова дорослих наштовхуватимуться на стіну нерозуміння. А підліткам так потрібна мудрість старших, зрілих людей. Проте без любові вони цю мудрість навряд чи переймуть. То ж нехай наші школи перетворяться в осередки любові, а вчителі стануть джерелом любові, розуміння та підтримки для своїх учнів.

Література

1. Гері Чепмен «П’ять мов любові у підлітків» Л. Свічадо 2006
2. Гері Чепмен «П’ять мов любові у подружжі» Л. Свічадо 2006
3. Гордон Томас «Виховання без невдач» Л. Свічадо 2011