Де росте євшан-зілля?

Де ж того євшану взяти,
Того зілля-привороту,
Що на певний шлях направить, -
Шлях у край свій повороту?!
Микола Вороний "Євшан-зілля"

Маючи уже чималий педагогічний досвід, із сумом помічаю те, на скільки з кожним роком біднішим стає духовний світ наши х дітей. Вони все більше хочуть бути самостійними, незалежними. Думка і порада дорослих їх не цікавить. Здається, що руйнується і десь зникає отой стержень, який єднає між собою покоління.

Ось так поступово і втрачається попит на оту народну мудрість, яка віками передавалася від батька до сина, як неоціненний скарб. Чому так відбувається, хто винен у тому, що наші діти стають нам чужими і далекими?

А починається все, напевно, з дитинства, з колискової, яку, нажаль, сучасні мами навряд чи знають і співають своїм дітям, тримаючи їх біля грудей. Забувається бабусина казка, обертається від порога та йде у світ шукати вдячнішого слухача. Непотрібною стає і мудра батькова порада… Рветься ота невидима ниточка, яка, на мою думку, являє собою найцінніше, що є в житті кожної людини – зв’язок між найріднішими та найдорожчими людьми – батьками і дітьми.

Батьки, постійно зайняті вирішенням побутових чи власних проблем, пускають виховання дитини на самоплив. Живе, емоційне спілкування, спільне читання книжок, замінюється мовчазним сидінням дитини, а не рідко і дорослих, перед монітором комп’ютера і "спілкуванням" з віртуальним світом. Батькам головне, аби тихо і спокійно сиділо їхнє чадо, і не задавало своїх безкінечних "Чому?".

Але хто ж, як не найрідніші люди повинні бути першими вчителями, отими дороговказами на життєвому шляху дитини? Хто ж, як не вони, повинні розказати, пояснити, порадити. Навчити, як з молитвою розпочинати нове і подякувати Богу за прожитий день. Повідати: хто ми, якого роду; що таке добро і зло. Саме вони повинні розкрити малечі, який великий зміст заховано у слові "Україна". Вони повинні навчити любити рідну хату, рідний край, знати і шанувати свою мову, не цуратись народних традицій.

Без усього цього людина стає манкуртом. Манкурт…яке страшне слово! Мені здається, що воно звучить, ніби вирок. Кого ж в народі називають манкуртами?

Манкурти – люди зі стертою історичною пам’яттю. Чингиз Айтматов у своєму романі "І довше століття триває день" описує, як людина перетворюється в бездушне рабське створіння, повністю підпорядковане господарю, якщо вона забуває свою Батьківщину, мову та історію. Важко навіть уявити, що ось так може зникнути і наша нація.

І тут на думку приходить чар - зілля євшан. Саме образ "євшан-зілля" у народній поезії – степовий, запашний полин; символ туги за Батьківщиною, своєрідний пароль українців, оберіг від злих сил і всякої нечисті. За легендою, переказаною Іпатіївським літописом, зцілює від звиродніння, і якщо навіть хто забуде свою Батьківщину, то, понюхавши його, пригадає. Не випадково митрополит Іларіон підкреслював: "Євшан – зілля зцілює від винародовлення".

То ж де взяти євшану для України? Невже справді це зілля здатне відновити в людських душах оте добре і вічне, що століттями зберігала у собі народна пам’ять. Щоб люди схаменулись і почали любити рідну землю понад усе, не важливо, яка вона є – багата чи бідна. Головне – яким змістом наповнені людські серця, на скільки багатий їхній внутрішній світ.

Події, які, нажаль, відбуваються сьогодні в нашій країні, яскраво свідчать про те, що зарадити справі може саме така система освіти, яка б виховувала національно свідомих громадян України. Нашій Батьківщині сьогодні, як ніколи, потрібні патріоти, дійові люди, для яких горе і страждання власної землі болить, як своє власне. Щоб не цурались вони рідної хати, не блукали манівцями, шукаючи дороги. Де ж те євшан-зілля? Хочеться вірити, що пробудиться національна свідомість українського народу. А молодь буде усвідомлювати себе, як частину народу, співвідноситиме свою діяльність з інтересами нації.

Народознавство, на мою думку, може стати отим диво – зіллям. Саме завдяки засобам народознавства учні глибше відчують, що знання про свою землю – це, в першу чергу, пізнання самого себе, свого народу, його історії та культури, усвідомлення нерозривної єдності із попередніми поколіннями, з їх духовним світом.

Нагадуймо частіше дітям на якій прекрасній землі вони народилися і живуть. Навчаймо любити і знати рідну мову, поважати найрідніших людей. Щоб лунала над селами і містами праукраїнська мова, пісня, а малеча слухала вечорами, затамувавши подих, бабусину казку, дідусеву легенду… Але буде це лише тоді, коли ми зуміємо посіяти одухотворене слово в душах нащадків. Щоб нікому і ніколи не довелося шукати в безмежних степах євшан-зілля.