Стаття «Сім’я і школа: два духовні центри в системі національно-патріотичного виховання дитини»

Родина – дуже важлива, дуже
відповідальна справа людини. Родина
дає повноту життя, родина приносить
щастя, але кожна сім’я, особливо в
житті суспільства, є, перш за все, великою
справою, що має державне значення.
А. С. Макаренко

У концептуальних засадах основних орієнтирів виховання учнів 1-12 класів загальноосвітніх закладів України зазначено: "…мета сучасного освітнього процесу — не тільки сформувати необхідні компетенції, надати ґрунтовні знання з різних предметів, а й формувати громадянина, патріота; інтелектуально розвинену, духовно і морально зрілу особистість, готову протистояти викликам глобалізації життя. В сучасному суспільстві молодь не повинна втрачати свою індивідуальність, глибоке відчуття єдності з українським народом, повагу до його духовних, моральних і культурних надбань".

Серед виховних напрямів сьогодні найбільш актуальними виступають патріотичне, громадянське виховання як стрижневі, основоположні, що відповідають як нагальним вимогам і викликам сучасності, так і закладають підвалини для формування свідомості нинішніх і прийдешніх поколінь

Поки політики шукають загальнонаціональну ідею для примирення українців заходу і сходу, поки батьки вирішують проблему грошей, поки ЗМІ захопив "дев’ятий вал" насильства, цинізму і бруду, школа щоденно "держить удар", намагаючись рятувати дитячі души.

У нових соціально-економічних умовах школі важко: криза, як відомо, не тільки в країні – криза в головах. Проблемами дітей і молоді давно ніхто не займається по-справжньому. Систему виховання, функції виховання взяли на себе телевізор і комп’ютер. Там тепер молодь черпає зразки для наслідування, уміння і смаки. Школа не витримує конкуренції зі світом мас-медіа, яскравим, гучним, там – вічне свято, у школі – сумна рутина. Діти грають мобільними телефонами, знімають "сцени зі шкільного життя", до них не достукатися. Батьки в розгубленості, педагоги швидко намагаються винайти нові педагогічні технології. Діти на очах стають некерованими та невихованими. Як навчити поважати себе та людей? Як прищепити навички боротьби проти зла? Як зберегти, врешті, людину в людині? Тисячі вчительських запитань день у день у відповідь на дитяче "не хочу", "не буду", "а мені байдуже".

Перехід від безтурботного дитинства до юності і молодості навіть у стабільних заможних країнах не відбувається легко і безболісно.

Становлення особистості, здобуття освіти, професійного та життєвого досвіду, боротьба за своє місце у суспільстві – все це дається дуже непросто. В Україні – бути молодим удвічі важче.

В "епоху змін" на території нашої країни і дітям, і батькам, і нам, педагогам (особливо старшого покоління), доводиться постійно звикати до швидкої зміни правил та переоцінки цінностей в нових умовах соціального життя. Сьогодні у свідомості молоді формуються такі критерії успішності, які багато в чому заперечують моральні і духовні цінності старшого покоління.

Тому саме гуманізація відносин – це той логічний центр загальної системи педагогічної науки, на основі якого можна конструювати розв’язання проблеми формування особистості. Але, як колись, ми намагались відстояти свої ідеали, так тепер наші діти відстоюють свої власні.

З метою запобігання таких конфліктів, я в процесі виховної роботи використовую такі інноваційні технології, які допомагають мені досягти найбільш ефективних результатів у роботі, особливо зацікавлюють моїх вихованців і залучають їх до активної діяльності.

Це, насамперед, технологія співробітництва.

Важливими аспектами співробітництва є:

• уміння прислухатися один до одного;
• приймати спільні рішення;
• чітко виражати свої бажання і наміри;
• вирішувати конфлікти;
• довіряти один одному;
• комфортно почувати себе в групі;
• усвідомлювати свою відповідальність за роботу всієї групи.

А також метод проектів, який дозволяє формувати деякі особисті якості, що розвиваються лише під час діяльності:

• уміння працювати в колективі;
• здатність усвідомлювати власну відповідальність за вибір;
• уміння розділяти відповідальність з іншими;
• уміння аналізувати результати діяльності.

А в тій роботі, яку проводжу я це є найбільш актуальним.

Сьогодні багато говорять про збереження здоров’я дітей як майбутнього нації. І це правильно. Здоров’я необхідне, щоб жити довго і щасливо. Здорове покоління – здорова нація – здорове потомство. А чи дасть невиховане покоління здорове потомство? Яке дитя виросте у батька-грубіяна і матері-хамки, якщо розум і світогляд обмежені, майбутніх батьків виховувала бабуся (батьки їздили на заробітки), познайомились вони на дискотеці, а знання й уміння взяли у дворової компанії, до школи ходили через раз. Який лозунг для них буде модний: "Живи на повну!" чи "Поважай батька та матір свою!"? Кого будемо звинувачувати за "загублене покоління"? Бабусь? Байдужу державу? Вічно зайнятих батьків чи перевантажених, але безсилих вчителів, які мають своїх дітей, свої родини? Чи, може, директорів телевізійних каналів?

Спираючись на особистий досвід виховної роботи (29 років у школі-інтернаті), можу стверджувати, що очищення "народної ріки" треба починати з витоків – родини. Два духовних центри у дитини – батько і мати. Батько – основа, базис, благополуччя. Мати – домашній затишок, добробут, виховання, тепло і ласка, ніжність. З них і з виховання майбутніх батьків треба починати духовне відродження нації. Відродиться родина – відродиться держава. Саме в родині для дитини починається та відкривається світ: перший крок, перше слово, поняття про добро і зло, поняття "що таке гарно і що таке погано". Майбутня "аура доброзичливості" навколо маленької людини, її ставлення до людей, світу, моральні орієнтири – все звідти.

А школа? Школа – порадник, друг, помічник, духовний наставник і провідник у світ дорослих. Школа розвиває і формує особистість, це великий моральний скульптор і механік, що запускає в людині важелі самовиховання та само удосконалення. Тому родина і школа нероздільні. Мати віддає дитину вихователю, учителю. Чому ж тоді у 5-11-х класах батьки – нечасті гості у школі?

Ланцюжок "родина – школа – дитина" не повинен розриватися – і я в цьому упевнена. В нових соціально-економічних умовах я особливо важливим вважаю поєднання елементів наукової педагогіки та родинно-національної етнопедагогіки, організацію загальних творчих справ для вихователя, дітей та батьків, пропаганду кращого досвіду виховання дітей в родині, організацію психолого-педагогічної просвіти батьків і допомогу родинам, що потребують особливої уваги. Головне – привести до школи батьків, зробити їх союзниками, рівноправними партнерами у вихованні дітей. Нехай ідуть не в гості, не через вимушеність, а за порадою, за допомогою, зі своїми пропозиціями та ідеями, нехай приймають участь у загальних справах класу, школи. І дитина повинна бачити цю небайдужість батьків!

В Програмі "ОСНОВНІ ОРІЄНТИРИ ВИХОВАННЯ" можна прочитати, що найбільш ефективним завжди вважалося виховання на прикладах життєдіяльності батьків (історії роду, що органічно контамінує з історією народу)

Тому особисто я вважаю своїм громадянським обов’язком виховувати своїх вихованців на засадах нашої історичної пам’яті. Багато років я працюю з ветеранською організацію нашої школи-інтернату і добре розумію, що ветеранам є про що розповісти нашим дітям. Мені це цікаво і добре зрозуміло. Але як зробити, щоб це було цікаво і зрозуміло нашим вихованцям?

Я зі своїми дітьми та їхніми батьками провела багато спільних справ, заходів: "Родинне свято", "Українські страви", "Український одяг", "Нащадки козацької слави", "Криниця маминого серця" (уроки материнської мудрості), "Ми дорослішаємо", ток-шоу про сучасну дівчину (за участю лікаря, психолога, батьків, учителів, вихователів), акція – пам’ять "У хоробрих є лише безсмертя, смерті у хоробрих нема", диспут "Щастя, як ми його розуміємо", "Доля моєї родини в історії України", "Любов матері", "Скарби мудрості", "Толерантність людини – найважливіша умова злагоди та миру в родині, колективі, суспільстві", всеобуч для батьків "Чому діти тікають з дому та не бажають навчатися?", педагогічний всеобуч "Обмін досвідом родинного виховання, батьківські збори "Роль батьків у житті дитини", "Особливості морального виховання в родині", конференція "Професійне самовизначення випускників" тощо. Використовую рольові ігри, правові ігри, конкурси, проекти "Самовиховання і самоосвіта", "Моя Батьківщина".

Цей нерозривний зв'язок школи і родини приносить свої відчутно вагомі результати. Батьки частіше бувають у школі, більше говорять з дітьми про їхні успіхи та проблеми. Домашні стосунки не перетворюються на читання моралі з приводу чергової двійки. У відносинах домінують турбота та увага, взаєморозуміння і взаємодопомога. Підвищилася активність класу, особиста відповідальність, помітно росте моральність. Приклад чужих батьків для іншої дитини теж залишається прикладом. Союз родини і школи в процесі виховання і розвитку моральної особистості працює значно краще.

Школа у всі часи була одним з вихователів дитини. Учитель – третя після батьків важлива людина в житті дитини. В школі виховує все: дзвінок, посмішка вчителя, урок, література, шкільний захід, однокласники, традиції. Це друга домівка для дитини. І чим сильніше дитину охоплює гарна шкільна атмосфера, тим кращою вона виросте.

Багаторічна клопітка робота, довгоочікувані результати, зриви, невдачі, непорозуміння… Але позитивні моменти цієї роботи, спрямованої на створення духовної єдності сім’ї та школи, сподіваюсь, знайдуть своє відображення у формуванні особистості, людяності моїх випускників.